Блиндажи, землянки, словно шрамы,
Очевидцы незабытой драмы,
Заросли кустарником, травою
В Елино, израненном войною.
Так починається вірш В.С. Громенка, присвячений батькові-партизану Сидору Романовичу Громенку та його бойовим товаришам. Сам В’ячеслав Сидорович уже прожив на білому світі удвічі більше, аніж судилося його батькові, якого, до речі, не пам’ятає. Бо народився 15 жовтня 1941 року, а тато поліг смертю хоробрих 11березня 1942 року… Проте усе своє свідоме життя присвятив пошуковій справі. Спілкуючись із бойовими побратимами батька, очевидцями його героїчної боротьби з окупантами й не менш героїчної загибелі в бою, він упевнився, що нащадкам героя є чим пишатися. Матеріали про історію короткого, але яскравого життя С.Р. Громенка його син зібрав у альбомі, який подарував музею партизанської слави в селі Єліному. Із співробітниками його у В’ячеслава Сидоровича склалися тісні дружні стосунки.
…Війна забрала кращих із кращих. І це справді так. Адже вони першими стали на захист Вітчизни, першими пішли в бій, ведучи за собою побратимів. Вчитуєшся у рядки біографії С.Р. Громенка й переконуєшся, наскільки він був непересічною особистістю. Народившись у багатодітній селянській сім’ї в Нікопольському районі Дніпропетровської області, Сидір Романович мріяв продовжити справу своїх дідів-прадідів – плекати врожаї на рідній землі. Тож по закінченні школи вступив до Нікопольського сільськогосподарського технікуму, де отримав професію агронома. У цьому місті на нього чекала доленосна зустріч – зустріч із коханням його життя. Раїса Сорокіна стала йому вірною дружиною, чудовою матір’ю його дітей. 1932 року С.Р. Громенко був зарахований до аспірантури Всеукраїнського науково-дослідного інституту економіки соціалістичного сільського господарства у Харкові.
До війни у нього було насичене життя, стрімкий кар’єрний ріст, у майбутньому проглядалися великі перспективи. Здібного молодого спеціаліста запросили викладати основи організації сільського господарства до Чернігівської вищої комшколи. Ще він пройшов військові курси. А вже у 1935 році по завершенні аспірантського стажу Сидір Романович почав збирати науково-практичний матеріал для кандидатської дисертації. Три передвоєнні роки він працював завідуючим Коропською сортовипробувальною ділянкою. Родина мешкала в селі Риботин поряд із райцентром. Неподалік від нього на колгоспному полі науковець вирощував виведений ним новий сорт ячменю, який на честь дружини назвав Раїс. Березень 1941-го знаменний новими призначенням – С.Р. Громенко став інспектором обласної комісії сортовипробувальних ділянок.
Війна, віроломний ворог внесли радикальні зміни в життя мирних людей. С.Р. Громенко у серпні 1941-го отримав повістку в армію. Але був направлений до партизанського загону, котрий дислокувався у рейментарівському лісі. Після об’єднання розрізнених загонів народні месники перемістилися до єлінських лісів. Сидір Романович був призначений командиром першої роти. Заступник командира партизанського з’єднання М.М. Попудренко писав у своєму щоденнику про С.Р. Громенка: «Я з ним починав партизанське життя, за спільними багатьма операціями я його знаю як хороброго, відданого і розумного командира». По крихітках збирали спогади про свого чоловіка і тата рідні партизана. «Він був хороший партизанський командир і чудовий товариш, - пише вдові Сидора Романовича Раїсі Олександрівні колишній партизан Ф.О. Шевченко. - …З Вашим чоловіком Сидором Громенком я воював у партизанському загоні… До війни з ним ми були в одній партійній організації. Знав його близько. Я був очевидцем його загибелі 11 березня 1942 року… Усі партизани, які знали його, з повагою згадують про нього.»
Детально описує події того дня у своїй книзі «Підпільний обком діє» командир партизанського з’єднання, двічі Герой Радянського Союзу генерал О.Ф. Федоров: «11 березня о 4-ій ранку три наші роти під загальним командуванням Попудренка вивантажилися із саней за сім кілометрів від Іванівки. Далі рухалися пішки глибоким снігом; лиж не вистачало. Більшості бійців доводилося рухатися по груди в снігу. Але всі труднощі окупилися великою удачею. Мадярів застукали зненацька. Справжній спротив вони змогли дати тільки хвилин через сорок.
Бій був дуже напруженим. Супротивник мав щонайменше шість станкових кулеметів, дві дрібнокаліберні гармати, кілька мінометів; автоматами він був забезпечений, звичайно, краще нас. А до кінця бою йому вдалося викликати і літаки, і підкріплення зі Щорса.
Втім і цьому підкріпленню також дуже дісталося. І мадяри, і поліцаї тікали. Іванівку ми захопили повністю і взяли великі трофеї: чотири станкових кулемети, вісім ручних, двадцять тисяч патронів, багато продовольства і, що було дуже доречно, понад півтораста вовняних ковдр.
На вулицях і в хатах нарахували сто п’ятдесят три вбитих солдатів і поліцейських.
Ми втратили одинадцять чоловік. У цьому бою загинув командир першої роти Громенко. Його було вбито, коли він піднімав бійців у атаку. Куля пробила йому лоб. Він упав горілиць у сніг. Політрук роти товариш Лисенко прийняв на себе командування і повів бійців уперед. Своє завдання рота виконала блискуче.
Уночі, після бою, в нашому єлінському лісі ми ховали товаришів. Труну з тілом Сидора Романовича Громенка – командира першої роти – загорнули в парашутний шовк. Ліс освітлювався смолоскипами. В урочистому караулі стояли почергово всі члени обкому і всі командири. Після промов, присвячених подвигам загиблих товаришів, коли тіла їх опускали в братську могилу, партизани салютували на їх честь пострілами із чотирьохсот гвинтівок. А потім бійці розійшлися, і в партизанському лісі стало незвично тихо. Люди лягли в землянках на свої нари. Вони дуже стомилися після багаточасового бою, після великого переходу. Але довго не могли заснути. Лежали, думали, пошепки ділилися думками, розповідали один одному все, що пам’ятали про загиблих.
У землянках роти, якою командував Громенко, настрій урочистого печалю був особливо помітним. Жінкам було легше. Вони плакали. На обличчях багатьох бійців, як молодих, так і старих, можна було прочитати подив і навіть певну розгубленість. Коли гине улюблений, справедливий і хоробрий командир, важко примусити себе до кінця повірити у його смерть. Його розум, хоробрість здаються гарантією невразливості. Здається, що він має бути нагородженим за свої чесноти якщо не безсмертям, то в крайньому випадку довголіттям.»
Тридцять шість років відміряла скупа доля Сидору Романовичу Громенку. У двадцять вісім років його дружина стала молодою вдовою з чотирма малолітніми дітьми на руках. «Життєрадісна, сувора до себе й інших, вона зуміла в тяжкі воєнні й повоєнні роки захистити, виростити й гідно виховати дітей партизана С.Р. Громенка, дати всім вищу освіту, продовжуючи турбуватися про онуків і правнуків,» - скаже про матусю син В’ячеслав. Вона ж упродовж усього життя берегла йому вірність: «Я не знайду собі чоловіка, а дітям батька кращого, ніж був…»
Пам’ять про героїчне життя батька діти передали онукам і правнукам С.Р. Громенка. І наступні покоління будуть гордитися патріотом, захисником Вітчизни, який задля їх майбуття віддав своє молоде життя. Вдячність нащадків і вічна пам’ять герою!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото з сімейного
архіву В.С. Громенка
Очевидцы незабытой драмы,
Заросли кустарником, травою
В Елино, израненном войною.
…Війна забрала кращих із кращих. І це справді так. Адже вони першими стали на захист Вітчизни, першими пішли в бій, ведучи за собою побратимів. Вчитуєшся у рядки біографії С.Р. Громенка й переконуєшся, наскільки він був непересічною особистістю. Народившись у багатодітній селянській сім’ї в Нікопольському районі Дніпропетровської області, Сидір Романович мріяв продовжити справу своїх дідів-прадідів – плекати врожаї на рідній землі. Тож по закінченні школи вступив до Нікопольського сільськогосподарського технікуму, де отримав професію агронома. У цьому місті на нього чекала доленосна зустріч – зустріч із коханням його життя. Раїса Сорокіна стала йому вірною дружиною, чудовою матір’ю його дітей. 1932 року С.Р. Громенко був зарахований до аспірантури Всеукраїнського науково-дослідного інституту економіки соціалістичного сільського господарства у Харкові.
До війни у нього було насичене життя, стрімкий кар’єрний ріст, у майбутньому проглядалися великі перспективи. Здібного молодого спеціаліста запросили викладати основи організації сільського господарства до Чернігівської вищої комшколи. Ще він пройшов військові курси. А вже у 1935 році по завершенні аспірантського стажу Сидір Романович почав збирати науково-практичний матеріал для кандидатської дисертації. Три передвоєнні роки він працював завідуючим Коропською сортовипробувальною ділянкою. Родина мешкала в селі Риботин поряд із райцентром. Неподалік від нього на колгоспному полі науковець вирощував виведений ним новий сорт ячменю, який на честь дружини назвав Раїс. Березень 1941-го знаменний новими призначенням – С.Р. Громенко став інспектором обласної комісії сортовипробувальних ділянок.
Війна, віроломний ворог внесли радикальні зміни в життя мирних людей. С.Р. Громенко у серпні 1941-го отримав повістку в армію. Але був направлений до партизанського загону, котрий дислокувався у рейментарівському лісі. Після об’єднання розрізнених загонів народні месники перемістилися до єлінських лісів. Сидір Романович був призначений командиром першої роти. Заступник командира партизанського з’єднання М.М. Попудренко писав у своєму щоденнику про С.Р. Громенка: «Я з ним починав партизанське життя, за спільними багатьма операціями я його знаю як хороброго, відданого і розумного командира». По крихітках збирали спогади про свого чоловіка і тата рідні партизана. «Він був хороший партизанський командир і чудовий товариш, - пише вдові Сидора Романовича Раїсі Олександрівні колишній партизан Ф.О. Шевченко. - …З Вашим чоловіком Сидором Громенком я воював у партизанському загоні… До війни з ним ми були в одній партійній організації. Знав його близько. Я був очевидцем його загибелі 11 березня 1942 року… Усі партизани, які знали його, з повагою згадують про нього.»
Детально описує події того дня у своїй книзі «Підпільний обком діє» командир партизанського з’єднання, двічі Герой Радянського Союзу генерал О.Ф. Федоров: «11 березня о 4-ій ранку три наші роти під загальним командуванням Попудренка вивантажилися із саней за сім кілометрів від Іванівки. Далі рухалися пішки глибоким снігом; лиж не вистачало. Більшості бійців доводилося рухатися по груди в снігу. Але всі труднощі окупилися великою удачею. Мадярів застукали зненацька. Справжній спротив вони змогли дати тільки хвилин через сорок.
Бій був дуже напруженим. Супротивник мав щонайменше шість станкових кулеметів, дві дрібнокаліберні гармати, кілька мінометів; автоматами він був забезпечений, звичайно, краще нас. А до кінця бою йому вдалося викликати і літаки, і підкріплення зі Щорса.
Втім і цьому підкріпленню також дуже дісталося. І мадяри, і поліцаї тікали. Іванівку ми захопили повністю і взяли великі трофеї: чотири станкових кулемети, вісім ручних, двадцять тисяч патронів, багато продовольства і, що було дуже доречно, понад півтораста вовняних ковдр.
На вулицях і в хатах нарахували сто п’ятдесят три вбитих солдатів і поліцейських.
Ми втратили одинадцять чоловік. У цьому бою загинув командир першої роти Громенко. Його було вбито, коли він піднімав бійців у атаку. Куля пробила йому лоб. Він упав горілиць у сніг. Політрук роти товариш Лисенко прийняв на себе командування і повів бійців уперед. Своє завдання рота виконала блискуче.
Уночі, після бою, в нашому єлінському лісі ми ховали товаришів. Труну з тілом Сидора Романовича Громенка – командира першої роти – загорнули в парашутний шовк. Ліс освітлювався смолоскипами. В урочистому караулі стояли почергово всі члени обкому і всі командири. Після промов, присвячених подвигам загиблих товаришів, коли тіла їх опускали в братську могилу, партизани салютували на їх честь пострілами із чотирьохсот гвинтівок. А потім бійці розійшлися, і в партизанському лісі стало незвично тихо. Люди лягли в землянках на свої нари. Вони дуже стомилися після багаточасового бою, після великого переходу. Але довго не могли заснути. Лежали, думали, пошепки ділилися думками, розповідали один одному все, що пам’ятали про загиблих.
У землянках роти, якою командував Громенко, настрій урочистого печалю був особливо помітним. Жінкам було легше. Вони плакали. На обличчях багатьох бійців, як молодих, так і старих, можна було прочитати подив і навіть певну розгубленість. Коли гине улюблений, справедливий і хоробрий командир, важко примусити себе до кінця повірити у його смерть. Його розум, хоробрість здаються гарантією невразливості. Здається, що він має бути нагородженим за свої чесноти якщо не безсмертям, то в крайньому випадку довголіттям.»
Тридцять шість років відміряла скупа доля Сидору Романовичу Громенку. У двадцять вісім років його дружина стала молодою вдовою з чотирма малолітніми дітьми на руках. «Життєрадісна, сувора до себе й інших, вона зуміла в тяжкі воєнні й повоєнні роки захистити, виростити й гідно виховати дітей партизана С.Р. Громенка, дати всім вищу освіту, продовжуючи турбуватися про онуків і правнуків,» - скаже про матусю син В’ячеслав. Вона ж упродовж усього життя берегла йому вірність: «Я не знайду собі чоловіка, а дітям батька кращого, ніж був…»
Пам’ять про героїчне життя батька діти передали онукам і правнукам С.Р. Громенка. І наступні покоління будуть гордитися патріотом, захисником Вітчизни, який задля їх майбуття віддав своє молоде життя. Вдячність нащадків і вічна пам’ять герою!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото з сімейного
архіву В.С. Громенка
Да, мне всегда не хватало деда, Сидора Романовича! Его сын, мой отец Александр Сидорович, конечно, был замечательным родителем, умелым и мудрым воспитателем своих чад, но осознание нехватки дедушкиного присутствия рядом, его внимания и любви к своим внукам меня всегда погружало в пучину горестных воспоминаний о войне, рассказанных его женой, моей бабушкой Раисой Александровной, детьми и сослуживцами. Спасибо тебе, дедушка, что ты был, что защитил нас от фашисткой агрессии. Спасибо тебе за любовь, которую мы до сих пор ощущаем, разглядывая твои немногочисленные фотографии. Твой портрет мы с моим братом Павлом пронесли 9 мая 2015 года победным маршем "Бессмертного полка" по центральным улицам Брянска. В этот день ты был с нами. В этот день мы особенно были счастливы идти рядом с тобой. Мы гордимся тобой и твоим подвигом! Для нас ты всегда жив и всегда с нами.
ОтветитьУдалитьАлександр Громенко,
внук.