ЩАСТЯ КОЖЕН РОЗУМІЄ ПО-СВОЄМУ

Можливо, хтось і не вірить у містику, але гості ювіляра А.С. Біби з Єліного були дуже здивовані, коли з початком урочистостей у його чепурному домі під стелею закружляв
метелик (його ще називають око павича). Кілька хвилин він літав над Андрієм Сергійовичем та його дітьми, онуками й правнуками, які з’їхалися до родового гнізда, аби привітати старійшину роду з 90-літтям.
 Усі подивувалися й ніхто не помітив, коли й куди метелик полетів. Хоча зійшлися на тому, що в таку урочисту мить до них прилинула душа їх матінки, бабусі й коханої дружини – Ганни Тимофіївни. Ось уже кілька років минуло відтоді, як вона тихо відійшла у кращий із світів. Але досі пам’ять про неї живе в серцях рідних, а чоловік все ще тужить за людиною, з котрою прожито не роки – десятиліття.
Чи вважає Андрій Сергійович себе щасливою людиною? До певної міри так. У його житті було багато важких доріг і випробувань, які він з честю здолав і вийшов переможцем. Щастя кожен розуміє по-своєму. Народився у багатодітній селянській сім’ї – шестеро сестер мав. Досі болить серце за Марією, яку німці розстріляли у 1942 році. Та й самому довелося пройти многотрудний шлях: заарештовували поліцаї, кидали до в’язниці, допитували цілу ніч, бо затримали в полі під лісом, у якому хазяйнували партизани. Коли німці спалили партизанське село Єліне, з матір’ю переїхали в сусіднє Хоромне. Саме звідти восени 1943-го насильно вивезли до Німеччини.
Спочатку у місті Шрамберг працював на фабриці, де випускали обладнання для бджільництва. Виготовляв медогонки. Годували невільників бруквою, ще давали чай і по 200 грамів хліба з тирси – це денний раціон. Їсти хотілося постійно. Вирішили з другом із Полтави тікати. Спроба виявилася вдалою, але через 200 кілометрів їх схопили поліцаї, привели до села, де протримали два дні, потім посадили на три тижні до в’язниці. Фабрикант ніби-то викупив втікачів, а потім продав у село бауеру.
- Жив я у селі, вивозив гній від корів, - пригадує А.С. Біба. – Годували нас добре, навіть сиділи за одним столом із родиною бауера. Там я пробув місяців зо три, а потім нас визволили радянські війська. Так я став солдатом радянської армії.
Андрієві випало спочатку охороняти аеродром, потім працював на конезаводі. Демобілізувавшись, повернувся додому, вирушив на Донбас. Але після аварії на шахті, де отримав травму, вимушений був повернутися в рідні краї. Підірване здоров’я підводило, але до самої пенсії працював - завгоспом у Єлінській школі. У них із дружиною народилися діти, потім і онуків дочекалися. У селі цю сім’ю трудівників завжди поважали, молодь брала за взірець. Дбайливий господар завжди мав тверезу голову й про дружину й дітей добре дбав. Коли померла дружина, в Андрія Сергійовича мов відтяли одне крило. Довго тужив і при кожній згадці про Ганну Тимофіївну не міг стримати зрадливу сльозу.
Усі ці роки він живе в своїй хаті сам. Син у Щорсі, донька  в Італії. Але самотнім наш ювіляр ніколи не почувався. Щодня племінники, онуки провідують. Усе необхідне допоможуть. От лише страву щодня собі Андрій Сергійович сам готує. При чому не приховує, що робить це із задоволенням.  Озираючись на свій великий рід, який він започаткував, ювіляр каже, що гордиться сином Сергієм і донькою Валентиною, красунями внучками й дужими онуками, пустотливими правнуками (найменшенькій немає ще й трьох місяців). Звичайно, в такий день не забули прийти з подарунками та щирими вітаннями сільський голова Л.П. Мороз і подружжя Спасіків з музею партизанської слави, добра сусідка Н.А Півень, яка з покійною дружиною частівки любила співати. Тож чи викликає у когось сумнів у тому, що Андрій Сергійович – людина щаслива. Зігрітий увагою і теплом рідних сердець, він зустрів свою старість. Хай будуть ще красиві ювілеї у колі люблячих рідних!
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора