Зима багата на свята християнські і професійні, і це добре - літо люди працювали, можна і відпочити, повеселитись. Але є одне свято на початку зими, яке аж ніяк не назвеш веселим. Це Міжнародний День інвалідів. Добре ж, якщо хоч раз на рік в цей день районні соціальні служби приїдуть поцікавитися, як вони живуть, скажуть добре слово. Давайте не будемо лукавити ні перед Богом, ні перед людьми - так воно й є. А інвалідам, престарілим людям, як нікому, потрібна увага.
Інвалідність - не вирок. Цю істину всім свої життям підтверджувала моя добра знайома, яку я дуже поважала і не переставала захоплюватись витримкою, силою духу Ольги Миколаївни Коптієнко, інваліда І групи дитинства. Вона проживала в селі Тур›я Щорського району. Зараз уже три роки, як її нема з нами. У мене давно була думка розповісти про Олю. Поки вона була жива, не дозволяла цього робити, говорила, що нема нічого особливого, нема про що писати. Звісно, це не так, адже підхід до життєвих випробувань цієї людини – взірець для багатьох. Як подивишся зараз - молоді, здорові, красиві... Щойно якісь труднощі, зразу опускають руки, шукають розраду в чарці, ходять, як сновиди, працювати не хочуть, самі себе відмовляються утримувати, лінуються. З іншої сторони, тисячі людей-інвалідів живуть повноцінним життям, борються з недугами, шукають свій шлях, свій вихід зі скрутного становища. Ось про таку людину я й хочу вам розповісти.
Познайомились ми з Олею в далекому 1969 році, коли я приїхала після навчання в сільгосптехнікумі працювати у Тур›ю. Поселили нас на квартиру по сусідству з Коптієнками. Перші дні, проходячи повз їх будинок, бачила у відчиненому вікні симпатичну дівчину моїх літ. Я попросила жінку, в якої мешкала, нас познайомити, щоб разом ходити до клубу, як тоді говорили, в кіно і на танці. Тоді й розповіли мені, що звуть ту дівчину Оля, а от ходити нам разом до клубу, а тим більше на танці, не доведеться. Оля ще в чотири роки перенесла тяжку хворобу - поліомієліт. І де її тільки не лікували: і в Києві, і в Одесі - ходити вона так і не змогла. Коли ми познайомились ближче і подружились, детальніше довідалась про її долю. Дівчина виявилась дуже розумною, зовсім не відчувалось, що освіту вона отримала вдома. Нам з нею було цікаво разом. Історію їхньої сім›ї я дізналась, що від самої Олі, а що - від людей.
Одружився Микола Григорович Коптієнко з Ніною Корніївною, в неї вже була донька. Дівчинка була хвора. Ніде правди діти, родичі Миколи Григоровича, мама і чотири сестри, відмовляли, мовляв, «потрібно буде весь вік горшки носити від хворої дитини». Микола Григорович, сам інвалід на протезі, на їхні попередження не звернув уваги: удочерив Олю і все життя ставився, як до рідної дитини. Працював він у колгоспі, і сіяв, і орав на рівні зі здоровими чоловіками. Ніна Корніївна вчителювала. Народився у них спільний син Володя. Жили, як і більшість в ті часи: скромно, але дружно, весело. Одні з перших у селі купили телевізор, щоб Оля більше могла побачити світ. Вечорами всі сусіди збирались у них біля голубого екрану. Всім вони були раді.
Ще змалечку Олю привчили до праці. Вона з вдячністю згадувала маму, що «не студила на неї, а навчила не тільки грамоти, а й усьому, що сама вміла». І шити, і вишивати, і в›язати, і вести домашнє господарство. Це ще й як їй знадобилося у подальшому житті.
Захворіла бабуся, мати Миколи Григоровича. Всі по роботах, а Оля доглядала за нею. Дочки, а їх у старенької було чотири, прибіжать, відвідають матір і побігли у своїх справах. А Оля нагодує, перестеле постіль і виполоще у воді простирадла. Так вона доглядала бабусю до самої смерті. Не встигли пережити це горе, як ще страшніше нещастя прийшло у сім›ю: захворіла мама, Ніна Корніївна, і невдовзі померла. Втрата мами для здорової людини - горе, а для інваліда - трагедія! Як бідна Оля пережила цю втрату, один Бог знає. А жити ж далі треба! Після похорону обступили Олю двоюрідні сестри, наперебій запевняли, що не залишать саму в біді, в усьому допоможуть. Я була свідком того, як через багато років завітала одна з сестер із сім›єю на храмове свято. Почали пригадувати, скільки ж вони не бачили Олю, виявилось - 12 років! І це, живши за 10 км у Щорсі. Отак і допомагали... Тільки дочка двоюрідної сестри, в якої мама теж була інвалідом після аварії, не залишила Олю, дійсно допомагала. Будучи школяркою, а потім і дорослою жінкою, добра душею, щира Свєта встигала і на роботі, і мамі допомагала, і до тітки Олі на вихідних з›їздити зі Щорса в Тур›ю щось підсобити.
Після смерті Ніни Корніївни залишилась Оля з батьком і братом Володею. Довелось всю хатню роботу звалити на себе. Для здорової жінки в селі важко вести домашнє господарство, нагодувати, вручну обіпрати двох чоловіків. Оля ж могла пересуватися тільки, як говорять, на четвереньках та ще й за кожним рухом рукою поправляти хворі ноги. Це, не бачивши, важко навіть уявити, не дай Боже пережити. Все вона осилила: і піч топила, дуже смачно готувала, і в будинку чистота і затишок. Не в кожної здорової господині такий лад в домі, як був у Олі. Підлогу мила, лежачи на низенькому стільчику. Промиє, сяде, пересуне стілець і знову миє. Коли не було батька вдома, корову доїла, відро несла в зубах, а повне - переставляла за кожним кроком. Кому це здасться легким, нехай спробує сам. Грядки полола також сама, де лежачи, де сидячи. І батько, і брат не гуляли, працювали кожен на своїй роботі. Вдома тримали корову, коня, курей, свиней, тож роботи вистачало всім. Прийдуть з роботи - все наварено і їм, і господарству стоїть у відрах - тільки винести. Зрештою, Оля була не лишень господинею доброю, а і людиною хорошою. До неї тягнулись і старе, й мале, бо не сюсюкала з дітьми, а говорила, як з дорослими. І вони її слухали, з бажанням бігли поспілкуватися, погратися. Мені і самій доводилось інколи залишати синів на Олю, та й сусіди (за потреби) залишали малечу у неї, не боячись, що втече чи щось накоїть. Я не пам›ятаю випадку, щоби хтось з дітей її не послухався. Старенькі сусідки заходили пожалітись на свої недуги, молодші забігали, аби порадитись по господарству, просто провідати, відчути тепло і щирість. Маючи невеличку пенсію, Оля не жаліла грошей на пресу: завжди виписувала 3-4 газети, декілька журналів. Все перечитувала, ще й декому з сусідів наділяла. Про все мала свою мудру думку - і у політиці, і в економіці.
Життя продовжувалось, роки брали своє, давались взнаки давні хвороби і нових прибавлялось: гіпертонія, цукровий діабет. Доля не змилостивилась над нею, посилала все нові випробування. Упав з драбини батько, зламав тазову кістку. Вісім місяців пролежав у обласній лікарні. У палаті всі дивувалися, що дочка, сама інвалід, майже без ніг, кожну неділю передавала передачі: і варене, і печене, і білизну чистісіньку. Не встигли вилікувати батька, брат Володя почав втрачати зір. Стало проблемою і відро води занести до хати. А там залишилась одинокою батькова сестра, яка жила на хуторі Лука. Приїхала, плаче, що не може собі дати раду - здоров›я нема. Були в старої жінки ближчі родичі, та їм не до неї. І вирішила Оля: де три інваліди - знайдеться місце для четвертого. Хоча сама вже не могла навіть лазити - просувалась на декілька сантиметрів сидячи. Їжу готувала на всю сім›ю на таганку. Все було під рукою, на своїх місцях, все відпрацьовано до дрібниць. Отак і жили. Маючи у домі чотири кімнати, довелося робити постіль для Олі на підлозі, біля стіни, бо вже і на диван вона не могла забратися. Але було все чисте, охайно застелене.
Тоді, коли у брата вкрай погіршився зір, Оля, а їй тоді вже було за 50 років, попросила допомоги соціального працівника. У народі цих людей недарма називають сестрами милосердя. Для стареньких, одиноких і безпомічних вони - остання надія і допомога. Дай Боже їм здоров’я й терпіння в нелегкій праці, дай Боже, щоб держава не припинила фінансування цієї структури. Про допомогу Оля, поки могла сама впоратися, старалась просити якомога рідше, а як і просила кого з сусідів - старалась віддячити, чим могла.
Так склалась доля, що довелося Олі хоронити і батька, і тітку. Залишились вони вдвох із братом, але ненадовго. Захворів Володя. Думали запалення легенів, а виявилось гірше. Надії на життя не було. Йому не сказали правди про хворобу, а Оля знала. І їй потрібно було робити вигляд, що все гаразд, а самій ночами обливатися слізьми, бачачи, як на очах тане єдина рідна людина, що залишилась у неї в усьому білому світі, з ким думала доживати віку.
Не стало Володі. Зосталася Оля одна-однісінька. Що робити? Як жити далі, коли могла тільки сісти і лягти самотужки? Інша б людина здалась, занепала духом. Тільки не Оля. Горе не зламало, а загартувало її. Звичайно, можна було б переїхати до будинку для інвалідів і там доживати віку. Звала її до себе і дочка двоюрідної сестри Світлана Федорівна, мої діти були не проти, щоб тьотю Олю забрати до нас у Наумівку, де ми зараз проживаємо. Оля вирішила залишитися вдома. Там для неї все було звичне, підлаштоване під неї. Не хотіла ні для кого, як сама вона казала, «бути обузою». Ми дуже за неї переживали, як вона справиться. Хвороби прогресували, та й роки брали своє. Їй уже було під 60. Щоб хоч якось полегшити Олі буття, придбали мобільний телефон, електрочайник, радіоприймач.
Прожила Ольга Миколаївна 65 років. Сказати, що їй було важко, це нічого не сказати. Особливо останні роки дуже хворіла. Добре, що сестра милосердя, сусіди, знайомі допомагали їй останнім часом. Оля була мені, як сестра. Багато років ми підтримували близькі стосунки. Скільки її знала, не чула, щоб нила, скаржилась на долю, проживши, хоч і нелегке, але повноцінне життя. Біля неї, як коло свічі, було тепло і затишно...
Оксана ПУЛЕКО, с.Наумівка
Інвалідність - не вирок. Цю істину всім свої життям підтверджувала моя добра знайома, яку я дуже поважала і не переставала захоплюватись витримкою, силою духу Ольги Миколаївни Коптієнко, інваліда І групи дитинства. Вона проживала в селі Тур›я Щорського району. Зараз уже три роки, як її нема з нами. У мене давно була думка розповісти про Олю. Поки вона була жива, не дозволяла цього робити, говорила, що нема нічого особливого, нема про що писати. Звісно, це не так, адже підхід до життєвих випробувань цієї людини – взірець для багатьох. Як подивишся зараз - молоді, здорові, красиві... Щойно якісь труднощі, зразу опускають руки, шукають розраду в чарці, ходять, як сновиди, працювати не хочуть, самі себе відмовляються утримувати, лінуються. З іншої сторони, тисячі людей-інвалідів живуть повноцінним життям, борються з недугами, шукають свій шлях, свій вихід зі скрутного становища. Ось про таку людину я й хочу вам розповісти.
Познайомились ми з Олею в далекому 1969 році, коли я приїхала після навчання в сільгосптехнікумі працювати у Тур›ю. Поселили нас на квартиру по сусідству з Коптієнками. Перші дні, проходячи повз їх будинок, бачила у відчиненому вікні симпатичну дівчину моїх літ. Я попросила жінку, в якої мешкала, нас познайомити, щоб разом ходити до клубу, як тоді говорили, в кіно і на танці. Тоді й розповіли мені, що звуть ту дівчину Оля, а от ходити нам разом до клубу, а тим більше на танці, не доведеться. Оля ще в чотири роки перенесла тяжку хворобу - поліомієліт. І де її тільки не лікували: і в Києві, і в Одесі - ходити вона так і не змогла. Коли ми познайомились ближче і подружились, детальніше довідалась про її долю. Дівчина виявилась дуже розумною, зовсім не відчувалось, що освіту вона отримала вдома. Нам з нею було цікаво разом. Історію їхньої сім›ї я дізналась, що від самої Олі, а що - від людей.
Одружився Микола Григорович Коптієнко з Ніною Корніївною, в неї вже була донька. Дівчинка була хвора. Ніде правди діти, родичі Миколи Григоровича, мама і чотири сестри, відмовляли, мовляв, «потрібно буде весь вік горшки носити від хворої дитини». Микола Григорович, сам інвалід на протезі, на їхні попередження не звернув уваги: удочерив Олю і все життя ставився, як до рідної дитини. Працював він у колгоспі, і сіяв, і орав на рівні зі здоровими чоловіками. Ніна Корніївна вчителювала. Народився у них спільний син Володя. Жили, як і більшість в ті часи: скромно, але дружно, весело. Одні з перших у селі купили телевізор, щоб Оля більше могла побачити світ. Вечорами всі сусіди збирались у них біля голубого екрану. Всім вони були раді.
Ще змалечку Олю привчили до праці. Вона з вдячністю згадувала маму, що «не студила на неї, а навчила не тільки грамоти, а й усьому, що сама вміла». І шити, і вишивати, і в›язати, і вести домашнє господарство. Це ще й як їй знадобилося у подальшому житті.
Захворіла бабуся, мати Миколи Григоровича. Всі по роботах, а Оля доглядала за нею. Дочки, а їх у старенької було чотири, прибіжать, відвідають матір і побігли у своїх справах. А Оля нагодує, перестеле постіль і виполоще у воді простирадла. Так вона доглядала бабусю до самої смерті. Не встигли пережити це горе, як ще страшніше нещастя прийшло у сім›ю: захворіла мама, Ніна Корніївна, і невдовзі померла. Втрата мами для здорової людини - горе, а для інваліда - трагедія! Як бідна Оля пережила цю втрату, один Бог знає. А жити ж далі треба! Після похорону обступили Олю двоюрідні сестри, наперебій запевняли, що не залишать саму в біді, в усьому допоможуть. Я була свідком того, як через багато років завітала одна з сестер із сім›єю на храмове свято. Почали пригадувати, скільки ж вони не бачили Олю, виявилось - 12 років! І це, живши за 10 км у Щорсі. Отак і допомагали... Тільки дочка двоюрідної сестри, в якої мама теж була інвалідом після аварії, не залишила Олю, дійсно допомагала. Будучи школяркою, а потім і дорослою жінкою, добра душею, щира Свєта встигала і на роботі, і мамі допомагала, і до тітки Олі на вихідних з›їздити зі Щорса в Тур›ю щось підсобити.
Після смерті Ніни Корніївни залишилась Оля з батьком і братом Володею. Довелось всю хатню роботу звалити на себе. Для здорової жінки в селі важко вести домашнє господарство, нагодувати, вручну обіпрати двох чоловіків. Оля ж могла пересуватися тільки, як говорять, на четвереньках та ще й за кожним рухом рукою поправляти хворі ноги. Це, не бачивши, важко навіть уявити, не дай Боже пережити. Все вона осилила: і піч топила, дуже смачно готувала, і в будинку чистота і затишок. Не в кожної здорової господині такий лад в домі, як був у Олі. Підлогу мила, лежачи на низенькому стільчику. Промиє, сяде, пересуне стілець і знову миє. Коли не було батька вдома, корову доїла, відро несла в зубах, а повне - переставляла за кожним кроком. Кому це здасться легким, нехай спробує сам. Грядки полола також сама, де лежачи, де сидячи. І батько, і брат не гуляли, працювали кожен на своїй роботі. Вдома тримали корову, коня, курей, свиней, тож роботи вистачало всім. Прийдуть з роботи - все наварено і їм, і господарству стоїть у відрах - тільки винести. Зрештою, Оля була не лишень господинею доброю, а і людиною хорошою. До неї тягнулись і старе, й мале, бо не сюсюкала з дітьми, а говорила, як з дорослими. І вони її слухали, з бажанням бігли поспілкуватися, погратися. Мені і самій доводилось інколи залишати синів на Олю, та й сусіди (за потреби) залишали малечу у неї, не боячись, що втече чи щось накоїть. Я не пам›ятаю випадку, щоби хтось з дітей її не послухався. Старенькі сусідки заходили пожалітись на свої недуги, молодші забігали, аби порадитись по господарству, просто провідати, відчути тепло і щирість. Маючи невеличку пенсію, Оля не жаліла грошей на пресу: завжди виписувала 3-4 газети, декілька журналів. Все перечитувала, ще й декому з сусідів наділяла. Про все мала свою мудру думку - і у політиці, і в економіці.
Життя продовжувалось, роки брали своє, давались взнаки давні хвороби і нових прибавлялось: гіпертонія, цукровий діабет. Доля не змилостивилась над нею, посилала все нові випробування. Упав з драбини батько, зламав тазову кістку. Вісім місяців пролежав у обласній лікарні. У палаті всі дивувалися, що дочка, сама інвалід, майже без ніг, кожну неділю передавала передачі: і варене, і печене, і білизну чистісіньку. Не встигли вилікувати батька, брат Володя почав втрачати зір. Стало проблемою і відро води занести до хати. А там залишилась одинокою батькова сестра, яка жила на хуторі Лука. Приїхала, плаче, що не може собі дати раду - здоров›я нема. Були в старої жінки ближчі родичі, та їм не до неї. І вирішила Оля: де три інваліди - знайдеться місце для четвертого. Хоча сама вже не могла навіть лазити - просувалась на декілька сантиметрів сидячи. Їжу готувала на всю сім›ю на таганку. Все було під рукою, на своїх місцях, все відпрацьовано до дрібниць. Отак і жили. Маючи у домі чотири кімнати, довелося робити постіль для Олі на підлозі, біля стіни, бо вже і на диван вона не могла забратися. Але було все чисте, охайно застелене.
Тоді, коли у брата вкрай погіршився зір, Оля, а їй тоді вже було за 50 років, попросила допомоги соціального працівника. У народі цих людей недарма називають сестрами милосердя. Для стареньких, одиноких і безпомічних вони - остання надія і допомога. Дай Боже їм здоров’я й терпіння в нелегкій праці, дай Боже, щоб держава не припинила фінансування цієї структури. Про допомогу Оля, поки могла сама впоратися, старалась просити якомога рідше, а як і просила кого з сусідів - старалась віддячити, чим могла.
Так склалась доля, що довелося Олі хоронити і батька, і тітку. Залишились вони вдвох із братом, але ненадовго. Захворів Володя. Думали запалення легенів, а виявилось гірше. Надії на життя не було. Йому не сказали правди про хворобу, а Оля знала. І їй потрібно було робити вигляд, що все гаразд, а самій ночами обливатися слізьми, бачачи, як на очах тане єдина рідна людина, що залишилась у неї в усьому білому світі, з ким думала доживати віку.
Не стало Володі. Зосталася Оля одна-однісінька. Що робити? Як жити далі, коли могла тільки сісти і лягти самотужки? Інша б людина здалась, занепала духом. Тільки не Оля. Горе не зламало, а загартувало її. Звичайно, можна було б переїхати до будинку для інвалідів і там доживати віку. Звала її до себе і дочка двоюрідної сестри Світлана Федорівна, мої діти були не проти, щоб тьотю Олю забрати до нас у Наумівку, де ми зараз проживаємо. Оля вирішила залишитися вдома. Там для неї все було звичне, підлаштоване під неї. Не хотіла ні для кого, як сама вона казала, «бути обузою». Ми дуже за неї переживали, як вона справиться. Хвороби прогресували, та й роки брали своє. Їй уже було під 60. Щоб хоч якось полегшити Олі буття, придбали мобільний телефон, електрочайник, радіоприймач.
Прожила Ольга Миколаївна 65 років. Сказати, що їй було важко, це нічого не сказати. Особливо останні роки дуже хворіла. Добре, що сестра милосердя, сусіди, знайомі допомагали їй останнім часом. Оля була мені, як сестра. Багато років ми підтримували близькі стосунки. Скільки її знала, не чула, щоб нила, скаржилась на долю, проживши, хоч і нелегке, але повноцінне життя. Біля неї, як коло свічі, було тепло і затишно...
Оксана ПУЛЕКО, с.Наумівка
Комментариев нет:
Отправить комментарий