Йому 38 років. Родом із села Синявка сусіднього Менського району. Після закінчення тамтешньої школи строкову службу проходив у прикордонних військах. (На території Луганської області). Потім став контрактником, належав до особового складу відділу прикордонної служби „Щорс”. Пізніше працював у місцевих закладах освіти.
На початку минулого року, коли розпочалася російська агресія проти України, добровільно вирішив стати до зброї. Але в березні у райвійськкоматі йому сказали, що під мобілізацію він наразі не підпадає. Тож лише у липні вдягнув військову форму, опинившись у навчальному центрі „Десна”. Призначили його старшиною батальйону, в якому готували механіків-водіїв. „На той момент стан армії дійсно був дуже далеким від нормального, - згадує Сергій Самусенко. – Мені навіть довелося привезти з дому деякі інструменти, щоб можна було виконувати необхідний мінімум технічних завдань у підрозділі. Зараз це згадую з гумором, але тоді емоції від подібних реалій були іншими”.
Після тяжких боїв української армії в районі Дебальцевого, вже у лютому цього року, з „Десни” відправили туди посилену роту – понад сотню бійців. Вони мали змінити на позиціях тих солдатів, які воювали вже не перший місяць і потребували відпочинку. Так Сергій Самусенко опинився на передовій. Розповідає про військові будні скупо: окоп, бліндаж, ворожі обстріли. Відкривати вогонь у відповідь заборонено, бо, бачте, оголошене перемир’я. Спостерігачі з міжнародної місії ОБСЄ пильнують, щоб наші навіть випадково не віддячили російським терористам „подаруночком” у вигляді гарматного снаряда. Словом – терпіти й не „піддаватися на провокації” – такий наказ командування. Хоча супротивник себе не сильно обмежував, тож з нашого боку декілька бійців зазнали поранень.
На думку Сергія Самусенка, війна швидко розставляє людей по своїх місцях. І різниця між ними буває кардинальною. З одного боку – хтось доводить свою вправність у бою, вірність обов’язку, чесність у взаємовідносинах з побратимами. А з іншого – непоодинокими були випадки боягузства, підлості. Всяке буває. Є приклади, коли у тилу хтось корчив з себе „крутого”, а в реальній бойовій обстановці перетворювався на ніщо й робив усе можливе (аж до симуляції), лише б опинитися подалі від фронту. А деякі зовні непримітні хлопці зарекомендували себе надзвичайно хоробрими бійцями.
Перший обстріл на фронті – це дійсно страшно. Навіть коли шальна куля просвистить – уже серце калатає. Що вже казати, коли прилітає ворожа міна чи снаряд. Однак з часом до такого якось звикаєш. На війні дуже важливим є відчуття підтримки з боку своїх. На передовій надійно прикрита другом спина додає більше упевненості, ніж привезена нова зброя. (Хоча покращувати технічну оснащеність нашої армії обов’язково треба). А ще – важливо знати, що народ удома, в тилу, підтримує солдатів і молиться за них. Дуже допомагають волонтери – морально і матеріально, зокрема – жіноча сотня з Чернігова. Таким чином з’являється відчуття єдності з усією Україною. Тож армія знає, за що і за кого воює.
Стосовно перспектив розвитку українських Збройних Сил, то Сергій Самусенко вважає: нам би підійшла швейцарська система. Це коли в країні є не лише кадрова армія, а й сили територіальної оборони. Кожен чоловік має зброю вдома і за командою швидко прибуває на збірний пункт своєї роти, долучаючись вже за лічені години до супротиву інтервентам. А, як відомо, озброєний народ – непереможний. Зрештою, українці зі своїми козацькими традиціями здатні добре самоорганізуватися.
«Чим є для тебе День Збройних Сил зараз?» – запитуємо Сергія Самусенка наостанок. Трохи подумавши, він відповів: „Справжнім святом. Я захищав Україну, такі слова для мене – не порожній звук. Знаю ціну, яку заплачено за те, щоб зупинити ворога. Для кожного, хто воював, цей день є нагодою згадати солдатів-героїв і тих, хто поліг на полі бою. А потім запитати себе: хто, як не ми?”
Олег МІРОШНИЧЕНКО
На початку минулого року, коли розпочалася російська агресія проти України, добровільно вирішив стати до зброї. Але в березні у райвійськкоматі йому сказали, що під мобілізацію він наразі не підпадає. Тож лише у липні вдягнув військову форму, опинившись у навчальному центрі „Десна”. Призначили його старшиною батальйону, в якому готували механіків-водіїв. „На той момент стан армії дійсно був дуже далеким від нормального, - згадує Сергій Самусенко. – Мені навіть довелося привезти з дому деякі інструменти, щоб можна було виконувати необхідний мінімум технічних завдань у підрозділі. Зараз це згадую з гумором, але тоді емоції від подібних реалій були іншими”.
Після тяжких боїв української армії в районі Дебальцевого, вже у лютому цього року, з „Десни” відправили туди посилену роту – понад сотню бійців. Вони мали змінити на позиціях тих солдатів, які воювали вже не перший місяць і потребували відпочинку. Так Сергій Самусенко опинився на передовій. Розповідає про військові будні скупо: окоп, бліндаж, ворожі обстріли. Відкривати вогонь у відповідь заборонено, бо, бачте, оголошене перемир’я. Спостерігачі з міжнародної місії ОБСЄ пильнують, щоб наші навіть випадково не віддячили російським терористам „подаруночком” у вигляді гарматного снаряда. Словом – терпіти й не „піддаватися на провокації” – такий наказ командування. Хоча супротивник себе не сильно обмежував, тож з нашого боку декілька бійців зазнали поранень.
На думку Сергія Самусенка, війна швидко розставляє людей по своїх місцях. І різниця між ними буває кардинальною. З одного боку – хтось доводить свою вправність у бою, вірність обов’язку, чесність у взаємовідносинах з побратимами. А з іншого – непоодинокими були випадки боягузства, підлості. Всяке буває. Є приклади, коли у тилу хтось корчив з себе „крутого”, а в реальній бойовій обстановці перетворювався на ніщо й робив усе можливе (аж до симуляції), лише б опинитися подалі від фронту. А деякі зовні непримітні хлопці зарекомендували себе надзвичайно хоробрими бійцями.
Перший обстріл на фронті – це дійсно страшно. Навіть коли шальна куля просвистить – уже серце калатає. Що вже казати, коли прилітає ворожа міна чи снаряд. Однак з часом до такого якось звикаєш. На війні дуже важливим є відчуття підтримки з боку своїх. На передовій надійно прикрита другом спина додає більше упевненості, ніж привезена нова зброя. (Хоча покращувати технічну оснащеність нашої армії обов’язково треба). А ще – важливо знати, що народ удома, в тилу, підтримує солдатів і молиться за них. Дуже допомагають волонтери – морально і матеріально, зокрема – жіноча сотня з Чернігова. Таким чином з’являється відчуття єдності з усією Україною. Тож армія знає, за що і за кого воює.
Стосовно перспектив розвитку українських Збройних Сил, то Сергій Самусенко вважає: нам би підійшла швейцарська система. Це коли в країні є не лише кадрова армія, а й сили територіальної оборони. Кожен чоловік має зброю вдома і за командою швидко прибуває на збірний пункт своєї роти, долучаючись вже за лічені години до супротиву інтервентам. А, як відомо, озброєний народ – непереможний. Зрештою, українці зі своїми козацькими традиціями здатні добре самоорганізуватися.
«Чим є для тебе День Збройних Сил зараз?» – запитуємо Сергія Самусенка наостанок. Трохи подумавши, він відповів: „Справжнім святом. Я захищав Україну, такі слова для мене – не порожній звук. Знаю ціну, яку заплачено за те, щоб зупинити ворога. Для кожного, хто воював, цей день є нагодою згадати солдатів-героїв і тих, хто поліг на полі бою. А потім запитати себе: хто, як не ми?”
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий