За все своє життя звертаюся до редакції вперше. На жаль, привід – далеко не святковий, як належало б бути напередодні 8 Березня. Та цьогорічний жіночий день я зустрічаю з болем, який ніяк не минає.
… Усе трапилося 22 лютого. Син приїхав додому (навчається в Чернігові у залізничному ліцеї) нездоровим. Скаржився на біль у животі і нежить. Ліки, які ми купили, не допомогли. В суботу температура піднялась до 39,5o. Було очевидним , що без шпиталізації не обійдеться.
Зібравши всі необхідні речі, ми з чоловіком повезли сина в лікарню. Близько 15-ої ми були в прийомному відділенні. Чергував терапевт А.Терещенко. Він запитав сина, чи не «стріляє» у вуха, і сказав: якщо температура буде за 40o, їдьте в залізничну лікарню. Я була шокована. Адже в залізничній лікарні нема стаціонару, на часі – вихідні. Лікар відповів, що це – не його діло. Виписав рецепт і відправив нас. Вдома стан нашого сина ще більше погіршився. Ліки не допомагали. Я у відчаї почала телефонувати лікарям додому. На щастя, відповіла А.Є. Стеченко. Вона наказала негайно везти нашого хворого в лікарню.
Ми приїхали туди вже о восьмій вечора. На чергування заступила хірург Л.М. Материнко. У порівнянні з попереднім прийомом це було небо і земля. Лікар викликала медсестру з лабораторії, щоб негайно зробити потрібні аналізи. Потім призначила лікування. (При цьому зателефонувала до інфекційного відділення, щоб пересвідчитись, чи дійсно там є призначені ліки, адже аптеки уже були зачинені). Сина шпиталізували. Він лежав під крапельницею до першої години ночі. Людмила Миколаївна постійно приходила перевірити стан хворого, потім телефонувала медсестрі О.П. Мороз – поки не пересвідчилась, що загроза позаду.
Я не могла заснути до ранку. Разом з тривогою за сина серце ятрив біль. Я шукала і не знаходила відповіді на одне-єдине питання: «Чому?» Адже обидва лікарі давали клятву Гіппократа – клялись не залишати хворого без допомоги. Навіть більше: робити усе можливе для його видужання. Чому ж лікар Терещенко забув про це?
Галина РУДЕНОК,
м.Щорс
… Усе трапилося 22 лютого. Син приїхав додому (навчається в Чернігові у залізничному ліцеї) нездоровим. Скаржився на біль у животі і нежить. Ліки, які ми купили, не допомогли. В суботу температура піднялась до 39,5o. Було очевидним , що без шпиталізації не обійдеться.
Зібравши всі необхідні речі, ми з чоловіком повезли сина в лікарню. Близько 15-ої ми були в прийомному відділенні. Чергував терапевт А.Терещенко. Він запитав сина, чи не «стріляє» у вуха, і сказав: якщо температура буде за 40o, їдьте в залізничну лікарню. Я була шокована. Адже в залізничній лікарні нема стаціонару, на часі – вихідні. Лікар відповів, що це – не його діло. Виписав рецепт і відправив нас. Вдома стан нашого сина ще більше погіршився. Ліки не допомагали. Я у відчаї почала телефонувати лікарям додому. На щастя, відповіла А.Є. Стеченко. Вона наказала негайно везти нашого хворого в лікарню.
Ми приїхали туди вже о восьмій вечора. На чергування заступила хірург Л.М. Материнко. У порівнянні з попереднім прийомом це було небо і земля. Лікар викликала медсестру з лабораторії, щоб негайно зробити потрібні аналізи. Потім призначила лікування. (При цьому зателефонувала до інфекційного відділення, щоб пересвідчитись, чи дійсно там є призначені ліки, адже аптеки уже були зачинені). Сина шпиталізували. Він лежав під крапельницею до першої години ночі. Людмила Миколаївна постійно приходила перевірити стан хворого, потім телефонувала медсестрі О.П. Мороз – поки не пересвідчилась, що загроза позаду.
Я не могла заснути до ранку. Разом з тривогою за сина серце ятрив біль. Я шукала і не знаходила відповіді на одне-єдине питання: «Чому?» Адже обидва лікарі давали клятву Гіппократа – клялись не залишати хворого без допомоги. Навіть більше: робити усе можливе для його видужання. Чому ж лікар Терещенко забув про це?
Галина РУДЕНОК,
м.Щорс
Комментариев нет:
Отправить комментарий