Головне: любити людей

43-річна Валентина Бохан з Попільні за дипломом інженер-економіст – закінчила Харківську академію залізничного транспорту. Але уже 18 років як соціальний працівник у своєму селі. Для 12 стареньких (їм від 63 до 90), якими опікується, вона - і дочка, і порадниця, і завгосп – взагалі світло у віконці.

- Щойно побула, навела лад, розвеселила, а тільки зачинилися за нею двері, уже сумую, уже виглядаю, - зізнається 80-літня Ганна Грищенко. Розказує: доля ніколи не балувала. У півроку залишилась без матері. Батько одружився вдруге. Невдовзі захворів і помер. Ганна залишилась з мачухою. Поки та не потрапила на роботи в Німеччину. Далі дитину забрала до себе тітка. Так і виросла по людях. Працювала на фермі. Рано вийшла заміж – хотілося нарешті своєї сім’ї – за чоловіка, старшого на 11 років. Народила двох дітей, і незабаром залишилася вдовою. Діти виросли і роз’їхались: син на Уралі, дочка – в Надимі. У баби Галі 4 внуки і 2 правнуки. Приїздять рідко – раз на рік. Більшість часу жінка сама. «Спасибі сусідам, спасибі Валі за допомогу, за душевне тепло», - каже розчулено.
- У кожного з дванадцяти – подібна життєва історія, - продовжує Валентина Бохан. Легкої долі не було ні в кого. З величезною повагою ставлюся до всіх. І, повірте, працювати з ними – не тяжка ноша. Хоч іноді буває і нелегко, і непросто.
У її власному житті було теж немало труднощів: їй було тільки 30, як померла мати. Вітчим залишився сам. Доглядала за ним як за рідним батьком. У 1989-му, майже відразу після весілля, молоді змушені були роз’їхатись: вона – у Харків, він – у Чернігів (працював на радіоламповому заводі). Згодом вирішили оселитися в Попільні. У чоловіка Валентини – Олега – без перебільшення талант дизайнера і золоті руки: в їхній оселі практично все зроблено ним самим. Красиво, оригінально, вражаюче. Їхня єдина донька Вікторія – студентка, майбутній біолог.
Питаю Валентину, чи не шкодує вона, що життя склалося саме так: довелося заховати диплом інженера і працювати зовсім не за фахом.
- Після закінчення академії мені пропонували працювати в Щорсі – в локомотивному депо, - каже жінка. – Я там була на практиці. Але в райцентр нічим було їздити. До того ж, у мене уже була сім’я, господарство. Чи шкодую? Ви знаєте, ні. Говорячи так, зовсім не лукавлю. Посудіть самі: зараз у селі побутові умови практично не відрізняються від міських. Спільне й інше: хочеш добре жити, треба менше спати. Я не звикла без роботи. Тому мені не буває нудно і не мучать депресії. Я люблю людей. І робити їхнє життя хоч трохи кращим – для мене неабияка радість.
Марія ІСАЧЕНКО