Ця зустріч була випадковою на всі сто – просто важко було пройти мимо уже не молодої пари, що трудилася біля своєї оселі в Кучинівці. Чоловік рубав дрова, ніби граючись – впевненим , роками виробленим рухом заганяв сокиру в березову колоду, і вона від першого ж удару розпадалася навпіл. Ще один удар, і уже менші чурбаки розлітаються довкола.
Жінка накладала їх на витягнуту руку і носила у двір під навіс. І такою злагодою, таким спокоєм віяло від простої сільської картинки, що захотілося більше дізнатися про цих людей: хто вони, чи щасливі.
– Ми – Ващенки, - розказують. – Іван та Поліна. А батьки в обох були Григорії.
…Хоч обоє народилися (вона – в 1953-му, він – у 1955-му) і виросли в Кучинівці, їхні шляхи довго не перетиналися. Він після армії працював трактористом, а згодом – лісником у Щорському лісгоспі. Вона, закінчивши школу, майже одразу завербувалася у Крим – на заробітки.
Усе змінилося в один день. Хоч ніякими перемінами зранку навіть не пахло. Іван ремонтував мотоцикла на вулиці біля хати, коли мимо пройшли дві дівчини.
– Я навіть їхніх облич до пуття не роздивився, - згадує. – Бо не міг відвести погляду від волосся однієї з них. Воно було ніби розсипане по плечах і грало на сонці. Мінилося при кожному кроці. Я не міг згадати, чия вона, але підсвідомо відчував, що тепер буде моєю.
Далі все було, ніби на замовлення. Відразу завівся мотоцикл. Зустрілися хлопці, які розказали, що та красуня – Поліна. Вона щойно повернулася з півдня. Я відразу полетів до неї додому, - згадує чоловік.
Через кілька місяців вони одружилися. Разом уже 34 роки. Багато чого забулося. Але день свого весілля пам’ятають до дрібниць.
… Був погожий лютневий день. Вони мчали у санях. Розвівалися на вітрі стрічки, заплетені у гриву коня, скрипів під полозами сніг. Було холодно і весело.
І раптом – відразу за поворотом – багаття. Кінь запручався, кинувся, було, вбік. Та їздовий вчасно натягнув віжки, змусив його перевезти молодих через вогонь. Потім повернув до них розпашіле обличчя. Засміявся задоволено:
- Це – щоб через усі життєві біди ви переїжджали швидко і без печалей.
- Так і було?- запитую.
- Без труднощів, звісно, не обходилось. Але вони не затьмарювали життя. Ми працювали, будувались, ростили дочок.
Їхня старша – Олена за фахом закрійниця. Живе з родиною в Кучинівці. Тетяна закінчила кооперативний технікум. Працює в Чернігові. Приїжджає часто. А на 8 березня - кожного року. У неї на жіноче свято ще й день народження.
– Ото маєте клопіт напередодні, - жартома співчуваю чоловіку.
А він каже: для тих, кого любиш, це тільки в радість.
Запитую Поліну Григорівну про найпам’ятніший восьмиберезневий подарунок з надією: а раптом з-поміж традиційних і всюдисущих букетів, парфумів, цукерок тут виокремиться щось особливе. І, на щастя , не помиляюсь.
– Є такий, - посміхається .
– І що, зберігаєте його багато років?
– Авжеж. У душі.
Як з’ясувалося, мова – про пісню, що прозвучала на її честь 20 з лишнім років тому. Тоді в селі було не прийнято вітати «по радіо». Іван Ващенко за один раз зламав цей стереотип, замовивши для трьох рідних жінок улюблену дружинину «Черёмуху белую».
– До свята і словом не обмовився. А напередодні ввечері сказав: «Завтра вранці увімкни радіо і прислухайся». Тоді я здогадалася, - згадує жінка.
– Районні передачі починалися о шостій п’ятнадцять. Розбудила дочок. Сидимо під приймачем, чекаємо.
А от і для нас вітання. І його, і пісню слухала, затамувавши подих. Було і радісно, і щемно, і плакати хотілося. Потім цілий день згадувалися наші з Іваном найкращі часи.
- А мені довго проходу не давали: і на роботі в лісгоспі, і в селі. «Підколювали», жартували. А згодом і самі почали замовляти такі вітання. Я виявився легким на почин, - додає Іван Григорович.
- І мені на роботі усі казали, що слухали поздоровлення. Навіть учителі спеціально для цього заходили на кухню – я працювала у шкільній їдальні.
- Добре готуєте, тож прокладали шлях до серця чоловіка всякими смаколиками? – запитую жінку. Але замість неї відповідає чоловік:
- Не вірте цим нісенітницям. Шлях до чоловічого серця насправді лежить не через шлунок.
Смачно готувати може навчитися кожна жінка, а любиш тільки ту, яку вибрало серце.
Марія
ісаченко
Жінка накладала їх на витягнуту руку і носила у двір під навіс. І такою злагодою, таким спокоєм віяло від простої сільської картинки, що захотілося більше дізнатися про цих людей: хто вони, чи щасливі.
…Хоч обоє народилися (вона – в 1953-му, він – у 1955-му) і виросли в Кучинівці, їхні шляхи довго не перетиналися. Він після армії працював трактористом, а згодом – лісником у Щорському лісгоспі. Вона, закінчивши школу, майже одразу завербувалася у Крим – на заробітки.
Усе змінилося в один день. Хоч ніякими перемінами зранку навіть не пахло. Іван ремонтував мотоцикла на вулиці біля хати, коли мимо пройшли дві дівчини.
– Я навіть їхніх облич до пуття не роздивився, - згадує. – Бо не міг відвести погляду від волосся однієї з них. Воно було ніби розсипане по плечах і грало на сонці. Мінилося при кожному кроці. Я не міг згадати, чия вона, але підсвідомо відчував, що тепер буде моєю.
Далі все було, ніби на замовлення. Відразу завівся мотоцикл. Зустрілися хлопці, які розказали, що та красуня – Поліна. Вона щойно повернулася з півдня. Я відразу полетів до неї додому, - згадує чоловік.
Через кілька місяців вони одружилися. Разом уже 34 роки. Багато чого забулося. Але день свого весілля пам’ятають до дрібниць.
… Був погожий лютневий день. Вони мчали у санях. Розвівалися на вітрі стрічки, заплетені у гриву коня, скрипів під полозами сніг. Було холодно і весело.
І раптом – відразу за поворотом – багаття. Кінь запручався, кинувся, було, вбік. Та їздовий вчасно натягнув віжки, змусив його перевезти молодих через вогонь. Потім повернув до них розпашіле обличчя. Засміявся задоволено:
- Це – щоб через усі життєві біди ви переїжджали швидко і без печалей.
- Так і було?- запитую.
- Без труднощів, звісно, не обходилось. Але вони не затьмарювали життя. Ми працювали, будувались, ростили дочок.
Їхня старша – Олена за фахом закрійниця. Живе з родиною в Кучинівці. Тетяна закінчила кооперативний технікум. Працює в Чернігові. Приїжджає часто. А на 8 березня - кожного року. У неї на жіноче свято ще й день народження.
– Ото маєте клопіт напередодні, - жартома співчуваю чоловіку.
А він каже: для тих, кого любиш, це тільки в радість.
Запитую Поліну Григорівну про найпам’ятніший восьмиберезневий подарунок з надією: а раптом з-поміж традиційних і всюдисущих букетів, парфумів, цукерок тут виокремиться щось особливе. І, на щастя , не помиляюсь.
– Є такий, - посміхається .
– І що, зберігаєте його багато років?
– Авжеж. У душі.
Як з’ясувалося, мова – про пісню, що прозвучала на її честь 20 з лишнім років тому. Тоді в селі було не прийнято вітати «по радіо». Іван Ващенко за один раз зламав цей стереотип, замовивши для трьох рідних жінок улюблену дружинину «Черёмуху белую».
– До свята і словом не обмовився. А напередодні ввечері сказав: «Завтра вранці увімкни радіо і прислухайся». Тоді я здогадалася, - згадує жінка.
– Районні передачі починалися о шостій п’ятнадцять. Розбудила дочок. Сидимо під приймачем, чекаємо.
А от і для нас вітання. І його, і пісню слухала, затамувавши подих. Було і радісно, і щемно, і плакати хотілося. Потім цілий день згадувалися наші з Іваном найкращі часи.
- А мені довго проходу не давали: і на роботі в лісгоспі, і в селі. «Підколювали», жартували. А згодом і самі почали замовляти такі вітання. Я виявився легким на почин, - додає Іван Григорович.
- І мені на роботі усі казали, що слухали поздоровлення. Навіть учителі спеціально для цього заходили на кухню – я працювала у шкільній їдальні.
- Добре готуєте, тож прокладали шлях до серця чоловіка всякими смаколиками? – запитую жінку. Але замість неї відповідає чоловік:
- Не вірте цим нісенітницям. Шлях до чоловічого серця насправді лежить не через шлунок.
Смачно готувати може навчитися кожна жінка, а любиш тільки ту, яку вибрало серце.
Марія
ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий