«Володю я сама собі наворожила»
За однією з версій, її ім’я має давньогрецьке походження і означає «упорядниця», «улаштовувачка».
– І це таки правда, - говорить 71-річна Тетяна Терещенко із Заріччя. – Усе життя довелось упорядковувати. То одне, то інше.
Родом вона із Вінницької області. На Щорсівщину її привіз чоловік. У 1959-му він, тоді – бульдозерист столичного міжколгоспбуду, приїхав у її село Уланов у відрядження: «розкривати» (добувати з-під шарів чорнозему та глини) пісок для будівництва. Квартирував у Тетяниної двоюрідної сестри. Там і познайомились.
– Що умів упадати, то умів, – згадує жінка. – Кому таке не сподобається? Але я нічим своєї прихильності до Володі не виказувала. Думала: побуде і поїде. Тільки поголосу на все село наробить.
Відкрилася тільки після того, як поворожила. Бо вийшло, що він зі мною залишиться.
– І що то було за ворожіння?
– Дівоче. Перед Новим роком. У нас заведено на Андрія перечіплювати, переплітати дорогу нитками. Якщо перехожий (мужчина) потрапить у таке сильце і вибереться, значить, не буде парубок з дівкою.
– Ваш не вибрався?
– Це було не так просто, - сміється. – Бо у моє плетіння потрапив дід, а нитки були міцні. Ті, якими зашивали мішки з борошном.
Я їх багато назбирала, бо працювала на пекарні. Заснувала половину вулиці. Старий у темноті борсався в них, як у павутинні, а потім плюнув і пішов назад.
– Пощастило, - кажу чоловікові.
А він жартує:
– Дивлячись – кому. Де б вона ще ухажора знайшла, щоб так любив?
Розказує: до цього ніщо не могло змусити його написати комусь листа. А Тетяні писав. Цілих два – за два місяці.
– А потім приїхав, - продовжує жінка. – Привіз годинник у подарунок і дорогої синьої матерії на плаття.
– Такого й «упорядковувати» не треба…
– Може, й не треба, якби ми жили самі. Та після весілля, у 1961-му, переїхали у Заріччя. До свекрухи.
Вона чекала багатої невістки, а у мене увесь посаг – у чемодані. У них теж розкошів не було. Хата мала, людей – повно. Крім нас, ще троє свекрушиних (свекра вбито на війні) нежонатих синів. Було мені, як куцому на перелазі. Хіба так доводилось улаштовувати стосунки, поки своє житло не побудували.
Та і між собою не завжди все було гладко. Ростили доньок .Статків – не зайвих. Щоб більше заробити, працювала в колгоспі, хоч закінчила кооперативний технікум. Чоловік – у Щорсі: в ПМК, потім – у сільгоспхімії.
Доводилось постійно щось придумувати, викручуватись, щоб не тільки звести кінці з кінцями, а й жити не гірше, ніж інші.
Не було за що купити магазинні килими – вишивала свої. На мішковині. І на стіни, і на підлогу. Багато хто дивувався, що у нас вишивки під ногами.
За увесь вік їх (картин, рушників, простирадл, ікон – авт.) назбиралося стільки, що довелось спеціально для них виділяти шафу.
Будувалися теж самі – допомагати було нікому. Добре, що в чоловіка – золоті руки: усе уміє. І характер не противний: не жадібний і у їжі не перебірливий.
– Але ж не шкодуєте, що за нього вийшли?
– Ні, не шкодую. Та й пізно тепер. У нас уже – троє дорослих онуків.
– Володимир Степанович і нині такий самий ласкавий, як у молодості?
– Добрий. Тільки на людях цього не показує. Соромиться, - посміхається Тетяна Василівна і обнімає чоловіка. Він червоніє і відхиляється. У цей момент я їх і фотографую…
«Не можу терпіти нічого малого!»
Прагнення низькорослих представників сильної статі до успіху, слави, багатства психологи називають комплексом Наполеона.
Як відомо, знаменитий французький імператор був коротуном (його зріст – за одними джерелами – 1,51м, за іншими – 1,69). І начебто цей комплекс значною мірою спонукав Бонапарта до величі.
Про це несподівано згадалось, коли Володимир Терещенко показав власноруч сплетеного кошика з лози. Такого великого, що в ньому без зайвих зусиль зміг би поміститися і сам майстер. Переносити в такому кошику якийсь вантаж важко навіть молодому та дужому, а в його 73 та ще з цілим букетом хвороб – і поготів.
– Навіщо ж сплели такого гіганта? – питаю чоловіка.
– Бо терпіти не можу нічого малого!
… У чотири роки він залишився без батька: Степан Терещенко загинув у 1943-му недалеко від рідного Заріччя – у Лоєвському районі на Гомельщині. Крім Володі, у матері було ще троє. Жили тяжко.
– Ні силою, ні зростом я не міг похвалитися. До того ж – бідний. А в інших – батьки, статки і захист. Щоб бути нарівні з ними, я не міг собі дозволити бути лінивим чи в’ялим.
Старався всьому навчитися, щоб нікого не просити, а робити самому. Це стало, як якийсь наркотик: освоївши одне ремесло, брався за інше. Мене ніби щось тягло вперед, не давало зупинитись і розслабитись.
«Рубив» хати, крив дахи, стелив підлоги… За дрібну роботу брався з неохотою. Вона мене дратувала, як взагалі усе дрібне.
Не міг працювати на малих машинах. А за кермом 15-тонного бульдозера почувався, як риба у воді.
Бажання «великого» змусило його покинути Заріччя і поїхати в Київ. Влаштувався в одному зі столичних будівельних трестів. У 1961-му працював на ліквідації наслідків техногенної катастрофи, що увійшла в історію як Куренівська трагедія. (13 березня прорвало дамбу, яка перекривала Бабин Яр. Туди 10 років поспіль зливали пульпу – відходи виробництва з розташованих неподалік цегельних заводів).
– Потік бруду понісся вниз. Він був заввишки більше десяти метрів. Зносив усе на своєму шляху. Трощив будівлі, громив машини. Повністю затопило стадіон «Спартак». Його високої огорожі не було видно зовсім.
Загинули сотні людей, які жили на Куренівці чи волею долі опинилися в цьому районі Києва.
Деяких ми відкопували ще живими. Іноді в лопату бульдозера потрапляли відірвані руки, ноги, понівечені, пошматовані лавиною тіла. Це було пекло. Досі не можу спокійно згадувати…
З роботи Володимира Терещенка часто посилали у відрядження. Так він потрапив у Вінницьку область, де й закохався.
– Жінок теж любили огрядних?
– Не таких, щоб надто. Але й не маленьких. З Тетяною ми були майже однакові на зріст. Це тепер вона здається більшою, бо кляті хвороби мене зігнули та спресували. А що ви хочете: усе життя – в кирзових чоботях та куфайці. І трактор – це вам не санаторій.
– Коли після одруження приїхали в Заріччя, я розраховував, що на трохи. Бо знову хотілося в місто. Якщо не в Київ, то хоча б у Гомель. А Таня – ні в яку. Пішла працювати в колгосп. Довелось залишатись. Побудувались і живемо тут уже 52 роки.
– Хату, бачу, також не маленьку спорудили.
– Щоб усім місця вистачило. У нас же дві дочки. Аня і Валя. Думалось: може, хоч одна житиме в селі. А їх тут тільки й бачили. Обох аж у Прибалтику занесло. Після розвалу Союзу повернулись. Живуть із сім’ями у Щорсі. У нас три онуки. Уже дорослі. Як захоче котрийсь мати в Заріччі дачу – тоді наша хата буде як знахідка.
Марія Ісаченко
Фото автора
За однією з версій, її ім’я має давньогрецьке походження і означає «упорядниця», «улаштовувачка».
– І це таки правда, - говорить 71-річна Тетяна Терещенко із Заріччя. – Усе життя довелось упорядковувати. То одне, то інше.
Родом вона із Вінницької області. На Щорсівщину її привіз чоловік. У 1959-му він, тоді – бульдозерист столичного міжколгоспбуду, приїхав у її село Уланов у відрядження: «розкривати» (добувати з-під шарів чорнозему та глини) пісок для будівництва. Квартирував у Тетяниної двоюрідної сестри. Там і познайомились.
– Що умів упадати, то умів, – згадує жінка. – Кому таке не сподобається? Але я нічим своєї прихильності до Володі не виказувала. Думала: побуде і поїде. Тільки поголосу на все село наробить.
Відкрилася тільки після того, як поворожила. Бо вийшло, що він зі мною залишиться.
– І що то було за ворожіння?
– Дівоче. Перед Новим роком. У нас заведено на Андрія перечіплювати, переплітати дорогу нитками. Якщо перехожий (мужчина) потрапить у таке сильце і вибереться, значить, не буде парубок з дівкою.
– Ваш не вибрався?
– Це було не так просто, - сміється. – Бо у моє плетіння потрапив дід, а нитки були міцні. Ті, якими зашивали мішки з борошном.
Я їх багато назбирала, бо працювала на пекарні. Заснувала половину вулиці. Старий у темноті борсався в них, як у павутинні, а потім плюнув і пішов назад.
– Пощастило, - кажу чоловікові.
А він жартує:
– Дивлячись – кому. Де б вона ще ухажора знайшла, щоб так любив?
Розказує: до цього ніщо не могло змусити його написати комусь листа. А Тетяні писав. Цілих два – за два місяці.
– А потім приїхав, - продовжує жінка. – Привіз годинник у подарунок і дорогої синьої матерії на плаття.
– Такого й «упорядковувати» не треба…
– Може, й не треба, якби ми жили самі. Та після весілля, у 1961-му, переїхали у Заріччя. До свекрухи.
Вона чекала багатої невістки, а у мене увесь посаг – у чемодані. У них теж розкошів не було. Хата мала, людей – повно. Крім нас, ще троє свекрушиних (свекра вбито на війні) нежонатих синів. Було мені, як куцому на перелазі. Хіба так доводилось улаштовувати стосунки, поки своє житло не побудували.
Та і між собою не завжди все було гладко. Ростили доньок .Статків – не зайвих. Щоб більше заробити, працювала в колгоспі, хоч закінчила кооперативний технікум. Чоловік – у Щорсі: в ПМК, потім – у сільгоспхімії.
Доводилось постійно щось придумувати, викручуватись, щоб не тільки звести кінці з кінцями, а й жити не гірше, ніж інші.
Не було за що купити магазинні килими – вишивала свої. На мішковині. І на стіни, і на підлогу. Багато хто дивувався, що у нас вишивки під ногами.
За увесь вік їх (картин, рушників, простирадл, ікон – авт.) назбиралося стільки, що довелось спеціально для них виділяти шафу.
Будувалися теж самі – допомагати було нікому. Добре, що в чоловіка – золоті руки: усе уміє. І характер не противний: не жадібний і у їжі не перебірливий.
– Але ж не шкодуєте, що за нього вийшли?
– Ні, не шкодую. Та й пізно тепер. У нас уже – троє дорослих онуків.
– Володимир Степанович і нині такий самий ласкавий, як у молодості?
– Добрий. Тільки на людях цього не показує. Соромиться, - посміхається Тетяна Василівна і обнімає чоловіка. Він червоніє і відхиляється. У цей момент я їх і фотографую…
«Не можу терпіти нічого малого!»
Прагнення низькорослих представників сильної статі до успіху, слави, багатства психологи називають комплексом Наполеона.
Як відомо, знаменитий французький імператор був коротуном (його зріст – за одними джерелами – 1,51м, за іншими – 1,69). І начебто цей комплекс значною мірою спонукав Бонапарта до величі.
Про це несподівано згадалось, коли Володимир Терещенко показав власноруч сплетеного кошика з лози. Такого великого, що в ньому без зайвих зусиль зміг би поміститися і сам майстер. Переносити в такому кошику якийсь вантаж важко навіть молодому та дужому, а в його 73 та ще з цілим букетом хвороб – і поготів.
– Навіщо ж сплели такого гіганта? – питаю чоловіка.
– Бо терпіти не можу нічого малого!
… У чотири роки він залишився без батька: Степан Терещенко загинув у 1943-му недалеко від рідного Заріччя – у Лоєвському районі на Гомельщині. Крім Володі, у матері було ще троє. Жили тяжко.
– Ні силою, ні зростом я не міг похвалитися. До того ж – бідний. А в інших – батьки, статки і захист. Щоб бути нарівні з ними, я не міг собі дозволити бути лінивим чи в’ялим.
Старався всьому навчитися, щоб нікого не просити, а робити самому. Це стало, як якийсь наркотик: освоївши одне ремесло, брався за інше. Мене ніби щось тягло вперед, не давало зупинитись і розслабитись.
«Рубив» хати, крив дахи, стелив підлоги… За дрібну роботу брався з неохотою. Вона мене дратувала, як взагалі усе дрібне.
Не міг працювати на малих машинах. А за кермом 15-тонного бульдозера почувався, як риба у воді.
Бажання «великого» змусило його покинути Заріччя і поїхати в Київ. Влаштувався в одному зі столичних будівельних трестів. У 1961-му працював на ліквідації наслідків техногенної катастрофи, що увійшла в історію як Куренівська трагедія. (13 березня прорвало дамбу, яка перекривала Бабин Яр. Туди 10 років поспіль зливали пульпу – відходи виробництва з розташованих неподалік цегельних заводів).
– Потік бруду понісся вниз. Він був заввишки більше десяти метрів. Зносив усе на своєму шляху. Трощив будівлі, громив машини. Повністю затопило стадіон «Спартак». Його високої огорожі не було видно зовсім.
Загинули сотні людей, які жили на Куренівці чи волею долі опинилися в цьому районі Києва.
Деяких ми відкопували ще живими. Іноді в лопату бульдозера потрапляли відірвані руки, ноги, понівечені, пошматовані лавиною тіла. Це було пекло. Досі не можу спокійно згадувати…
З роботи Володимира Терещенка часто посилали у відрядження. Так він потрапив у Вінницьку область, де й закохався.
– Жінок теж любили огрядних?
– Не таких, щоб надто. Але й не маленьких. З Тетяною ми були майже однакові на зріст. Це тепер вона здається більшою, бо кляті хвороби мене зігнули та спресували. А що ви хочете: усе життя – в кирзових чоботях та куфайці. І трактор – це вам не санаторій.
– Коли після одруження приїхали в Заріччя, я розраховував, що на трохи. Бо знову хотілося в місто. Якщо не в Київ, то хоча б у Гомель. А Таня – ні в яку. Пішла працювати в колгосп. Довелось залишатись. Побудувались і живемо тут уже 52 роки.
– Хату, бачу, також не маленьку спорудили.
– Щоб усім місця вистачило. У нас же дві дочки. Аня і Валя. Думалось: може, хоч одна житиме в селі. А їх тут тільки й бачили. Обох аж у Прибалтику занесло. Після розвалу Союзу повернулись. Живуть із сім’ями у Щорсі. У нас три онуки. Уже дорослі. Як захоче котрийсь мати в Заріччі дачу – тоді наша хата буде як знахідка.
Марія Ісаченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий