Нещодавно до нашої райлікарні звернувся молодий чоловік, якого вкусила гадюка. Місце укусу розпухло, нога була червона. Постраждалий був у тяжкому стані, але, слава Богу, його відкрапали. Зазвичай таке лікування триває 10-12 днів. Відповідь на запитання щодо введення протизміїної сироватки ми почули таку: – Така вакцина специфічна - проти кожного виду змій. Є антикобра, антигадюка, антигюрза тощо. Раніше такі ампули були у дуже обмеженій кількості для екстрених випадків. Але кілька останніх років в Україні й в Росії їх взагалі нема. Тому доводиться боротися у таких випадках наявними засобами. А тим часом Фахівці стверджують, що спекотна цьогорічна погода є дуже сприятливою для зміїного бебі-буму. Плазунів розвелося багато, тож мандрівки до поля чи лісу таять у собі потенційну загрозу для кожного відпочиваючого. Підвищена небезпека триматиметься аж до 27 вересня, коли на Чесного Хреста, за повір’ями, змії сховаються у нори. До цього, радять лісівники, у відкритому взутті у ліс краще не ходити.

Чимало людей на повному серйозі вірить цьому. У нинішньому травні у
Щорському РАГСі була лише одна реєстрація шлюбу.
Негусто - і в попередні роки.
Юлія Реута, начальник відділення РАГСу:
– Траплялися й зовсім «безшлюбні» травні (наприклад, у 2007-му). Молодята переносять весілля на інші місяці - хочуть уникнути сімейної маєти, яку пророкує забобон. Хоча наші предки, скоріш за все, не одружувались у травні зовсім через іншу маєту. Ту, що пов’язана з польовими роботами. За ними ніколи було готуватися до весіль. «И рад бы жениться, да май не велит», - говорить російське прислів’я.
Вірити чи не вірити забобонам – особиста справа кожного. Незаперечне тільки одне: у травні одружуються пари, впевнені у своїх почуттях. Вони знають, що погода в домі залежить від них самих, а не від місяця, в якому побралися.


Я сама нізащо б не стала міняти дату весілля, якби воно було заплановане на травень. Але мене покликали заміж у листопаді…

Микола Аксьончик, популярний у Щорсі весільний фотограф:
– Картина повторюється майже стабільно з року в рік: на травень припадає менша кількість замовлень від молодят на фото і відеозйомки. Думаю, тут спрацьовує стереотип мислення старшого покоління. Воно оплачує святкування, воно й диктує правила.
Хто одружується за власні кошти, забобонів не боїться.

Анатолій та Людмила П’ятківські, одружилися 19 травня 1973 року (м. Щорс):
– Щойно відсвяткували 40-річчя подружнього життя. Згадали наш перший спільний день. Він був надзвичайно красивий - усе довкола зеленіло і цвіло.
На щастя, нам його ніхто не зіпсував бурчанням, мовляв, «не треба було все - таки «в маї». Та ми це навряд чи й почули б.

… Вони обоє зі Смячі. Вчилися в одній школі – з різницею всього в два класи. Але розгледіли одне одного пізніше – коли їй будо 19, йому – 21.
Після закінчення Прилуцького педучилища Любу направили на роботу в дитсадок у Петрівку. Анатолій працював на хлібній машині. В числі інших обслуговував і петрівські магазини. Якось після роботи підвіз землячку додому. І життя змінилося.
Він постійно ловив себе на тому, що думає про дівчину з ніжністю. Шукав зустрічей. Несподівано захотілося зробити для неї щось незвичайне. Перше, що прийшло на думку – подарувати в сніги та заметілі живі квіти. Спеціально з’їздив у Гомель. Накупив тюльпанів. У Щорсі їх тоді не дістати було ні за яку ціну. Вона була розчулена. А він відкрив для себе, наскільки приємно радувати її.
Використовував для цього найменший привід. Не образив ні брехнею, ні пиятикою, ні зрадою.
– Як можна було не вийти за такого? А в травні чи в червні – яка різниця, - посміхається жінка.
За чотири десятиліття вона жодного разу не пошкодувала про свій вибір.
Згадує: був кінець 80-х. Вони вже мешкали в Щорсі у власному будинку. Сину виповнилось 13. Їй – 33. Життя текло розмірено і спокійно. У ньому все склалося. Окрім хіба що її давньої мрії про вищу освіту.
– Мрії повинні збуватись, - сказав тоді Анатолій. І Любов П’ятківська стала студенткою Київського педінституту (за дипломом вона – викладач дошкільної педагогіки і психології).
Роки навчання не тільки перевірили міцність їхніх почуттів, а й додали в них романтики. Зустрічі-прощання були, як в юності. Анатолій часто перед вихідними їхав машиною по дружину в столицю.
– Попутно підвозили й інших дівчат, - розповідає жінка. – Бувало, співаємо цілу дорогу. Приїжджаємо додому в Щорс, а там у всьому – повний порядок. Від цього на душі стає так добре і радісно, наче трапилося щось особливе. Хоча, якщо чесно, особливого не завжди й хотілося, бо з часом розумієш, що жіноче щастя – це не обіцяна зірка з неба, а такі прості речі, як розуміння, підтримка, надійність. Коли вони є, не помічаєш років.
У наступному році їй виповниться 60. Уже двічі бабуся. Але й донині – завідувачка Щорського дитячого дошкільного закладу №1. Анатолій – на пенсії. Господарює, розводить бджіл. Дружина для нього досі – та сама тендітна дівчина, яку він колись підвіз у Смяч на хлібній машині.
- У сімейному житті маються ті, хто не любить, - переконані П’ятківські.

Костянтин та Юлія Паїни – одружилися 25 травня (м. Щорс):

– Ми хотіли побратися майже два роки тому - після двох років зустрічей. Але помер Юлин батько, і весілля довелося відкласти. Тому залишилися єдиною неодруженою парою (Кості – 28, Юлі – 24 роки – авт.) серед друзів. Вони постійно діставали нас: «Ну, коли вже нарешті ?».
Якось Костя - просто щоб закрити тему – сказав: 25 травня 2013 року. І з цього моменту все почало «працювати» на цю дату.
По-перше, 25 травня виявилося суботою. (А могло б – понеділком: Костя називав дату навмання). По-друге, коли ми пішли замовляти кафе ( знаючи про забобон, спочатку вирішили перенести весілля на червень), єдиним днем, коли зал був вільний, виявилося саме 25 травня.
Ми розсміялися і погодилися: значить, так треба.
Майбутні свати підтримали молодят. Особливо – батьки нареченого. Вони самі одружилися в травні і живуть у злагоді уже п’ятий десяток. Щасливу материну каблучку Костя подарував коханій, коли вона погодилась вийти за нього.
Це відбулося на березі Снову 30 квітня. Костя попередньо нічого не сказав. Приїхав скутером, запросив прогулятися. Тільки коли ми зупинилися і він витяг розкішні троянди, я зрозуміла, що саме про цей вечір я захочу колись розповісти своїм дітям, - говорить Юлія.
Вона працює у Центрі дитячої та юнацької творчості, Костя – прикордонник.
Того вечора відбулося ще одне маленьке диво, яке додало обом упевненості, що вони «на правильному шляху»: обручка сіла на палець нареченої, як влита.
Марія Ісаченко