– Городяни тільки скаржаться, що в місті важко, а в село ніхто не їде.
– Як же ніхто? А наша Настя?
– Так вона ж через любов…
– Інша б десятою дорогою ту любов обійшла, аби жити в теплі та добрі. А вона, бач, від усіх зручностей до нас приїхала. Тут, я думаю, не тільки любов…
Ця мимоволі підслухана розмова перед початком сходу села у Заріччі і стала причиною знайомства з 22-річною Анастасією Романчук, місцевим фельдшером: захотілося дізнатися, що привело чернігівчанку у маленьке (де всього 210 мешканців), схоже на хутір село. Тут нема ні сільгосппідприємства (а, значить, більшість працездатного населення без роботи), ні газогону, ні більш-менш нормальних доріг.
– На виклики їжджу велосипедом, на ньому легше маневрувати між вибоїнами, - сміється Настя. – Будинок опалюємо екологічними дровами. На городі ростимо картоплю без нітратів. Все чудово.
– Ти серйозно?
– Цілком. Я знала, як тут живуть, і була до цього готова.
Після закінчення Чернігівського медичного коледжу дівчина працювала медсестрою у другій міській лікарні обласного центру. Мешкала з батьками. Життя було спокійним, розміреним і передбачуваним. Але воно Настю не зовсім влаштовувало.
– Передусім через роботу, - не приховує. – Хотілося не просто виконувати призначення лікарів, а почати реалізовувати себе. Застосовувати на практиці одержані в коледжі знання. Самій приймати рішення і нести за них відповідальність. Бо коли постійно знаходишся під чиїмось крилом, сам можеш взагалі ніколи не злетіти.
Далі обставини почали складатися так, ніби сама доля підслухала Настине бажання і взялася допомагати. Хлопець, з яким вона зустрічалася, запросив її до себе в Заріччя. Батьки його не так давно померли. Будинок стояв порожнім.
– Може залишимось тут? – запропонував.
– Я сама про це подумала, коли дізналася, що місцевий ФАП уже тривалий час без фельдшера, - згадує Анастасія. – Але якісь сумніви все одно були. Їх розвіяв сільський голова Михайло Козел. Коли він зайшов у двір, я була впевнена, що йому потрібен Костя. Вже хотіла йти його шукати. А Михайло Іванович каже: « Я не до Кості, а особисто до вас, Анастасіє Сергіївно. Запрошувати на роботу. Людей лікувати нікому – виручайте». І я погодилась. Це було майже три роки тому.
– Вони пролетіли дуже швидко, - каже Настя. – Я здобула досвід, який навіть не світив мені у міській лікарні. Стала більш впевненою у собі. Словом, перейти працювати в Заріччя фельдшером – це було правильне рішення. Хоч тут, звісно, набагато важче. Іноді за ніч буває щонайменше по три виклики, бо переважна більшість мешканців – люди похилого віку. Хотілося, аби було більше породіль, але на даний час намічається тільки одна.
Прошу фельдшера пригадати найекстремальніший випадок із зарічанської практики. Вона посміхається:
– Найбільший екстрим був, коли я приїхала на виклик, а хазяйка не встигла прив’язати собаку. На щастя, усе обійшлося: я не постраждала. Чого не можна сказати про мої джинси. Правда, та хвора компенсувала мені їх вартість.
– А як ти справляєшся з побутовими проблемами?
– Як усі. Я думала, що буде набагато складніше. Може, вони мене не лякають тому, що я не сама. А з милим, кажуть, рай і в курені.
– Сподіваюсь, ви осучаснюєте свій «курінь»?
– Аякже. У ньому уже є вода – не треба носити відрами з колодязя…
Марія Ісаченко
– Як же ніхто? А наша Настя?
– Так вона ж через любов…
– Інша б десятою дорогою ту любов обійшла, аби жити в теплі та добрі. А вона, бач, від усіх зручностей до нас приїхала. Тут, я думаю, не тільки любов…
Ця мимоволі підслухана розмова перед початком сходу села у Заріччі і стала причиною знайомства з 22-річною Анастасією Романчук, місцевим фельдшером: захотілося дізнатися, що привело чернігівчанку у маленьке (де всього 210 мешканців), схоже на хутір село. Тут нема ні сільгосппідприємства (а, значить, більшість працездатного населення без роботи), ні газогону, ні більш-менш нормальних доріг.
– На виклики їжджу велосипедом, на ньому легше маневрувати між вибоїнами, - сміється Настя. – Будинок опалюємо екологічними дровами. На городі ростимо картоплю без нітратів. Все чудово.
– Ти серйозно?
– Цілком. Я знала, як тут живуть, і була до цього готова.
Після закінчення Чернігівського медичного коледжу дівчина працювала медсестрою у другій міській лікарні обласного центру. Мешкала з батьками. Життя було спокійним, розміреним і передбачуваним. Але воно Настю не зовсім влаштовувало.
– Передусім через роботу, - не приховує. – Хотілося не просто виконувати призначення лікарів, а почати реалізовувати себе. Застосовувати на практиці одержані в коледжі знання. Самій приймати рішення і нести за них відповідальність. Бо коли постійно знаходишся під чиїмось крилом, сам можеш взагалі ніколи не злетіти.
Далі обставини почали складатися так, ніби сама доля підслухала Настине бажання і взялася допомагати. Хлопець, з яким вона зустрічалася, запросив її до себе в Заріччя. Батьки його не так давно померли. Будинок стояв порожнім.
– Може залишимось тут? – запропонував.
– Я сама про це подумала, коли дізналася, що місцевий ФАП уже тривалий час без фельдшера, - згадує Анастасія. – Але якісь сумніви все одно були. Їх розвіяв сільський голова Михайло Козел. Коли він зайшов у двір, я була впевнена, що йому потрібен Костя. Вже хотіла йти його шукати. А Михайло Іванович каже: « Я не до Кості, а особисто до вас, Анастасіє Сергіївно. Запрошувати на роботу. Людей лікувати нікому – виручайте». І я погодилась. Це було майже три роки тому.
– Вони пролетіли дуже швидко, - каже Настя. – Я здобула досвід, який навіть не світив мені у міській лікарні. Стала більш впевненою у собі. Словом, перейти працювати в Заріччя фельдшером – це було правильне рішення. Хоч тут, звісно, набагато важче. Іноді за ніч буває щонайменше по три виклики, бо переважна більшість мешканців – люди похилого віку. Хотілося, аби було більше породіль, але на даний час намічається тільки одна.
Прошу фельдшера пригадати найекстремальніший випадок із зарічанської практики. Вона посміхається:
– Найбільший екстрим був, коли я приїхала на виклик, а хазяйка не встигла прив’язати собаку. На щастя, усе обійшлося: я не постраждала. Чого не можна сказати про мої джинси. Правда, та хвора компенсувала мені їх вартість.
– А як ти справляєшся з побутовими проблемами?
– Як усі. Я думала, що буде набагато складніше. Може, вони мене не лякають тому, що я не сама. А з милим, кажуть, рай і в курені.
– Сподіваюсь, ви осучаснюєте свій «курінь»?
– Аякже. У ньому уже є вода – не треба носити відрами з колодязя…
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий