Ми пропонуємо увазі читачів газети статтю, підготовану Ф.С. Романенком зі Смячі. Він ще підлітком на власні очі бачив, що принесла з собою війна 1941-45 рр. нашому краю. А вже нині, на схилі віку, вирішив зробити свій внесок в увіковічення пам’яті земляків, які доклали усіх можливих зусиль для здобуття перемоги над ворогом. Ф.С. Романенко використав матеріали сільради, сільської бібліотеки, шкільного й районного музеїв, обласного архіву та літературні джерела. Але, напевно, найбільшу цінність являють собою спогади його односельців – П.П. Шандара, Ф.Ф. Тимощенка, Ф.І. Стародубця, Г.Ф. Лімаз, М.І. Шмаровоза, І.С. Савинського, О.І. Косяченка, А.М. Мозгової, Ф.М. Купрієнка, К.П. Малофій, В.І. Дорох, О.І. Полуди, Я.М. Вижгородька, М.К. Свириденка. Повністю праця Ф.С. Романенка вийде друком при сприянні Центральної бібліотечної системи трохи пізніше, наразі ж «Промінь» публікує основні частини вже впорядкованого матеріалу.
… На світанку 22 червня 1941 року нападом Німеччини на СРСР розпочалася війна. Вже приблизно в післяобідню пору телефоном з райцентру (тоді – Тупичева) до Смячі надійшла офіційна звістка про те, що мирне життя лишилося в минулому. Селяни відреагували на це по-різному, дехто плакав – «німець пішов війною»! Вже наступного дня було оголошено мобілізацію військовозобов’язаних. Чоловіків викликали до сільради й потім відправляли пішки чи на підводах до Тупичівського військкомату. Рідні часто проводжали їх ген за село. Загалом у 1941 році було забрано до війська понад двісті смячан. (А в 1943-му – ще 136).
Попри тяжкі бої початкового періоду війни німці просувалися вперед і вже 14 жовтня зайняли Смяч. За два тижні до цього через нашу місцевість гнали череду худоби з якогось далекого колгоспу, виконуючи наказ про евакуацію. Але погоничі залишили її у лісі на лівому березі Снову й повернулися додому, тож корів позабирали собі мешканці зі Смячі, Лосевої Слободи, Конотопа, Рогізок. Поза тим селяни готувалися до наближення фронту – копали окопи для укриття, ховали речі. 12 і 13 жовтня з напрямків Дубрівне та Городня рухалися колони радянських військ. Вони відступали. Солдати йшли пішки, тягнучи станкові кулемети і легкі гармати, а важку артилерію пересували за допомогою коней і машин-«полуторок». Коли відступаючі опинилися за річкою, то спалили всі три дерев’яні мости. Після того (теж 13 жовтня) на місце переправи з боку Заріччя (тоді – село Грязна) йшов взвод чи навіть рота радянських бійців, однак на Будищі (за півтора кілометра від Смячі) німці перестріли цей підрозділ і знищили. Наступного дня деякі смячани пішли на місце побоїща й побачили чимало трупів, що лежали разом зі зброєю, касками, протигазами. Полеглих поховали в братській могилі І.О. Демиденко та П.Ю. Малофій.
Вже 14 жовтня люди побачили, що з боку Старої Рудні та Дубрівного «цепом» сунуть німці, а дорогою рухається техніка. Окупанти були озброєні автоматами, офіцери в біноклі розглядали місцевість перед собою. В цей час греблею (дорогою на Щорс) ішов до худоби П.В. Марченко. Його застрелили чергою з автомата. Через урочище «Ложок» від сусідів додому саме повертався дідусь М.А. Дятел – його теж убили. Вже у селі за щось позбавили життя Ф.А. Савинського. Саме в той час над Смячем з’явилися літаки й скинули кілька бомб. Жінці С.О. Стародубець осколком відбило ногу (вона далі жила з дерев’яним протезом), а І.С. Негоду вбило на смерть. Загинули й кілька коней, які паслися неподалік.
На західній околиці села залишився заслон з трьох радянських бійців. Вони встигли застрелити одного німця (в Сомонівці), але й самі загинули. Окупанта поховали свої - метрів за п’ятсот від Смячі, в полі, і встановили березовий хрест, на який повісили каску. А наприкінці квітня 1942 року приїхав з Німеччини батько вбитого – високий і худорлявий дідусь у рябій кепці. На могилу його привів помічник старости Петро Гудон. Поховання знаходилося на ділянці І.О. Демиденка, який того дня саме орав волами землю. (А я пас неподалік корів). Ми всі підійшли ближче до хреста. Німець гірко заплакав і розповів, як отримав похоронку, де було написано «Ваш син загинув за рідну Німеччину і похований у квітучому куточку України». «Так ось який він, «квітучий куточок» серед порожнього поля», - сказав він. Потім нахилився, взяв з могили жменьку землі, зав’язав у хустинку і, витираючи сльози, пішов. Мені ж, дванадцятирічному хлопчику, тоді подумалося: і чого отой вбитий сюди йшов?..
Окупація Смячі розтяглася на 2 роки й 24 дні. Передові німецькі частини затрималися тут на три дні, доки через річку та озера лагодили переправи. Загарбники шастали хатами, нишпорили в коморах. Часто чулися вигуки, які вже нині стали класичними: «Матка, яйки, млико!» Хоча варто зауважити, що не всі німці поводилися погано. Були й такі, які захищали наших людей перед своїми, давали дітям цукерки. Загалом, руйнувань і розстрілів у селі не було. Лише за якусь підозру забрали А.М. Маклюка до Щорса, де і вбили.
Незабаром німецькі підрозділи вирушили на схід, у приміщенні сільської школи лишилися тиловики. Саме вони, розпалюючи грубки, знищили шкільні архівні документи. Через пару тижнів з Тупичева приїхав бургомістр (голова райуправи) з перекладачем і старшим поліцаєм на прізвище Сиса. Вони знайшли бажаючого стати старостою – Г.А. Тимощенка, а також набрали 10 поліцейських. (Згодом до них додалися ще п’ятеро). Начальником місцевої допоміжної поліції призначили В.С. Купрієнка. Новоявленим правоохоронцям видали гвинтівки, призначили харчовий пайок і зарплатню. Частину суми виплачували радянськими карбованцями, а частину – окупаційними марками. (Курс карбованця до марки визначили як 10 : 1). Під кінець окупації Г.А. Тимощенко поїхав до Конотопа на якусь нараду і загинув від вибуху гранати (диверсія була чи необережність – хто його зна). На вакантну посаду німці призначили П.А. Коваленка. Але той виявився «своєю людиною». Одного разу до Смячі приїхав бургомістр з райцентру і видав наказ відправити для німецької армії 20 корів. Поліцаї зібрали худобу, але новий староста тихцем наказав погоничам під Конотопом завернути череду до лісу, а вже звідти господарі й забрали назад своїх корів. Пізніше з райцентру була вказівка доставити комсомольця М.Р. Масляного, так староста його попередив і порадив сховатися в Лосевій Слободі. Вже коли німці відступили, П.А. Коваленка визнали невинним у співпраці з окупантами, забрали на фронт. Там він зазнав поранення, вилікувався і ще довго жив у селі.
(Далі буде).
… На світанку 22 червня 1941 року нападом Німеччини на СРСР розпочалася війна. Вже приблизно в післяобідню пору телефоном з райцентру (тоді – Тупичева) до Смячі надійшла офіційна звістка про те, що мирне життя лишилося в минулому. Селяни відреагували на це по-різному, дехто плакав – «німець пішов війною»! Вже наступного дня було оголошено мобілізацію військовозобов’язаних. Чоловіків викликали до сільради й потім відправляли пішки чи на підводах до Тупичівського військкомату. Рідні часто проводжали їх ген за село. Загалом у 1941 році було забрано до війська понад двісті смячан. (А в 1943-му – ще 136).
Попри тяжкі бої початкового періоду війни німці просувалися вперед і вже 14 жовтня зайняли Смяч. За два тижні до цього через нашу місцевість гнали череду худоби з якогось далекого колгоспу, виконуючи наказ про евакуацію. Але погоничі залишили її у лісі на лівому березі Снову й повернулися додому, тож корів позабирали собі мешканці зі Смячі, Лосевої Слободи, Конотопа, Рогізок. Поза тим селяни готувалися до наближення фронту – копали окопи для укриття, ховали речі. 12 і 13 жовтня з напрямків Дубрівне та Городня рухалися колони радянських військ. Вони відступали. Солдати йшли пішки, тягнучи станкові кулемети і легкі гармати, а важку артилерію пересували за допомогою коней і машин-«полуторок». Коли відступаючі опинилися за річкою, то спалили всі три дерев’яні мости. Після того (теж 13 жовтня) на місце переправи з боку Заріччя (тоді – село Грязна) йшов взвод чи навіть рота радянських бійців, однак на Будищі (за півтора кілометра від Смячі) німці перестріли цей підрозділ і знищили. Наступного дня деякі смячани пішли на місце побоїща й побачили чимало трупів, що лежали разом зі зброєю, касками, протигазами. Полеглих поховали в братській могилі І.О. Демиденко та П.Ю. Малофій.
Вже 14 жовтня люди побачили, що з боку Старої Рудні та Дубрівного «цепом» сунуть німці, а дорогою рухається техніка. Окупанти були озброєні автоматами, офіцери в біноклі розглядали місцевість перед собою. В цей час греблею (дорогою на Щорс) ішов до худоби П.В. Марченко. Його застрелили чергою з автомата. Через урочище «Ложок» від сусідів додому саме повертався дідусь М.А. Дятел – його теж убили. Вже у селі за щось позбавили життя Ф.А. Савинського. Саме в той час над Смячем з’явилися літаки й скинули кілька бомб. Жінці С.О. Стародубець осколком відбило ногу (вона далі жила з дерев’яним протезом), а І.С. Негоду вбило на смерть. Загинули й кілька коней, які паслися неподалік.
На західній околиці села залишився заслон з трьох радянських бійців. Вони встигли застрелити одного німця (в Сомонівці), але й самі загинули. Окупанта поховали свої - метрів за п’ятсот від Смячі, в полі, і встановили березовий хрест, на який повісили каску. А наприкінці квітня 1942 року приїхав з Німеччини батько вбитого – високий і худорлявий дідусь у рябій кепці. На могилу його привів помічник старости Петро Гудон. Поховання знаходилося на ділянці І.О. Демиденка, який того дня саме орав волами землю. (А я пас неподалік корів). Ми всі підійшли ближче до хреста. Німець гірко заплакав і розповів, як отримав похоронку, де було написано «Ваш син загинув за рідну Німеччину і похований у квітучому куточку України». «Так ось який він, «квітучий куточок» серед порожнього поля», - сказав він. Потім нахилився, взяв з могили жменьку землі, зав’язав у хустинку і, витираючи сльози, пішов. Мені ж, дванадцятирічному хлопчику, тоді подумалося: і чого отой вбитий сюди йшов?..
Окупація Смячі розтяглася на 2 роки й 24 дні. Передові німецькі частини затрималися тут на три дні, доки через річку та озера лагодили переправи. Загарбники шастали хатами, нишпорили в коморах. Часто чулися вигуки, які вже нині стали класичними: «Матка, яйки, млико!» Хоча варто зауважити, що не всі німці поводилися погано. Були й такі, які захищали наших людей перед своїми, давали дітям цукерки. Загалом, руйнувань і розстрілів у селі не було. Лише за якусь підозру забрали А.М. Маклюка до Щорса, де і вбили.
Незабаром німецькі підрозділи вирушили на схід, у приміщенні сільської школи лишилися тиловики. Саме вони, розпалюючи грубки, знищили шкільні архівні документи. Через пару тижнів з Тупичева приїхав бургомістр (голова райуправи) з перекладачем і старшим поліцаєм на прізвище Сиса. Вони знайшли бажаючого стати старостою – Г.А. Тимощенка, а також набрали 10 поліцейських. (Згодом до них додалися ще п’ятеро). Начальником місцевої допоміжної поліції призначили В.С. Купрієнка. Новоявленим правоохоронцям видали гвинтівки, призначили харчовий пайок і зарплатню. Частину суми виплачували радянськими карбованцями, а частину – окупаційними марками. (Курс карбованця до марки визначили як 10 : 1). Під кінець окупації Г.А. Тимощенко поїхав до Конотопа на якусь нараду і загинув від вибуху гранати (диверсія була чи необережність – хто його зна). На вакантну посаду німці призначили П.А. Коваленка. Але той виявився «своєю людиною». Одного разу до Смячі приїхав бургомістр з райцентру і видав наказ відправити для німецької армії 20 корів. Поліцаї зібрали худобу, але новий староста тихцем наказав погоничам під Конотопом завернути череду до лісу, а вже звідти господарі й забрали назад своїх корів. Пізніше з райцентру була вказівка доставити комсомольця М.Р. Масляного, так староста його попередив і порадив сховатися в Лосевій Слободі. Вже коли німці відступили, П.А. Коваленка визнали невинним у співпраці з окупантами, забрали на фронт. Там він зазнав поранення, вилікувався і ще довго жив у селі.
(Далі буде).
Комментариев нет:
Отправить комментарий