Про добрі справи активістів чернігівського клубу «Екстремал» широкий загал на Щорсівщині дізнався навесні минулого року. Саме з їхнього почину за активної участі нинішнього голови міськвиконкому Романа Зуба, його однодумців, представників Української служби порятунку, депутата райради Максима Кирилюка була впорядкована могила часів Великої Вітчизняної війни неподалік Камки.
Вдалося з’ясувати, що це поховання 1943 року: тут німці розстріляли 14-річного хлопця з Гвоздиківки Олексія Артеменка.
Подібна історія повторилася і в нинішньому році.
– Про безіменну солдатську могилу в Тихоновичах я дізнався від голови села Анатолія Бондаренка та співробітника Єлінського музею Дениса Дрозда, - розповідає Роман Зуб. – До цьогорічного Дня Перемоги вона була впорядкована. Встановлена металева огорожа. Пам’ять про загиблих повинна бути гідно вшанована.
… Історія цього поховання – ще одна сторінка літопису Великої Вітчизняної. У ній – правда без прикрас.
Того, хто в цій могилі похований, жителі сусідніх вулиць (молодші покоління успадкували цю традицію від старших) поминають ще з війни – хоч ні імені не знають, ні звідки родом.
Надія Лось, пенсіонерка:
– Пам’ятаю, як бабуся – Агафія Стрехальот – ходила на цю могилу поплакати за своїм чоловіком. Вона дуже сильно його кохала. Вийшла заміж всупереч волі батьків (вони були заможні, він – бідний). Тільки щасливою побула недовго. Мій дід загинув на Курській дузі. У похоронці було написано: пропав безвісти. Бабуся знала, що ніколи не побуде на його могилі. Тому – поки носили ноги – ходила до цієї, солдатської.
Розказувала: ніхто не знав, як той солдат опинився в окупованих уже Тихоновичах. Може, виходив з оточення і відстав від своїх. Люди бачили, як його вели в поліцію. А потім знайшли у полі розстріляним. І уже без одягу. Його хтось познімав з убитого. Жінки одягли і поховали.
Бабуся згадувала: він був зовсім молодий. Років 20. У багатьох жінок такі самі сини воювали на фронті. Тому чужа дитина так зачепила за душу. На діди знесли на могилу що у кого було – пом’янули. І наступного року теж зібралися. Так і повелося… Пізніше почали приходити на 9 Травня. І мама моя ходила, і я. Усі мої шестеро дітей постійно доглядали за могилою, поки жили дома.
Віра М’яка, завідуюча сільським клубом:
– Чула від старих людей, що той солдат прибився до Батраків. Прізвище таке було чи так прозивали, не знаю. А у хаті – жінка з купою дітей: одне менше іншого. Чоловік на фронті. Вона за дітей злякалася, що постріляють, і розказала поліцаям…
Ніхто з нащадків цієї сім’ї тепер у селі не живе. Розказують, що господар не прийшов з війни, а хату спалили.
Ходили чутки, що згодом стало відомо: на прострелену солдатську форму та білизну зазіхнув один поліцай. Хто, чий родич – називати не буду, бо офіційно це не доведено.
За розповідями, його (після визволення) відправили у штрафний батальйон. Додому не повернувся.
А люди (пам’ятаю ще зі шкільних років) кожного року на День Перемоги приходять на могилу. В основному – з Груду (так по-місцевому називається вулиця, неподалік якої розстріляли невідомого солдата – авт.).
Марія
ІСАЧЕНКО
Вдалося з’ясувати, що це поховання 1943 року: тут німці розстріляли 14-річного хлопця з Гвоздиківки Олексія Артеменка.
Подібна історія повторилася і в нинішньому році.
– Про безіменну солдатську могилу в Тихоновичах я дізнався від голови села Анатолія Бондаренка та співробітника Єлінського музею Дениса Дрозда, - розповідає Роман Зуб. – До цьогорічного Дня Перемоги вона була впорядкована. Встановлена металева огорожа. Пам’ять про загиблих повинна бути гідно вшанована.
… Історія цього поховання – ще одна сторінка літопису Великої Вітчизняної. У ній – правда без прикрас.
Того, хто в цій могилі похований, жителі сусідніх вулиць (молодші покоління успадкували цю традицію від старших) поминають ще з війни – хоч ні імені не знають, ні звідки родом.
Надія Лось, пенсіонерка:
– Пам’ятаю, як бабуся – Агафія Стрехальот – ходила на цю могилу поплакати за своїм чоловіком. Вона дуже сильно його кохала. Вийшла заміж всупереч волі батьків (вони були заможні, він – бідний). Тільки щасливою побула недовго. Мій дід загинув на Курській дузі. У похоронці було написано: пропав безвісти. Бабуся знала, що ніколи не побуде на його могилі. Тому – поки носили ноги – ходила до цієї, солдатської.
Розказувала: ніхто не знав, як той солдат опинився в окупованих уже Тихоновичах. Може, виходив з оточення і відстав від своїх. Люди бачили, як його вели в поліцію. А потім знайшли у полі розстріляним. І уже без одягу. Його хтось познімав з убитого. Жінки одягли і поховали.
Бабуся згадувала: він був зовсім молодий. Років 20. У багатьох жінок такі самі сини воювали на фронті. Тому чужа дитина так зачепила за душу. На діди знесли на могилу що у кого було – пом’янули. І наступного року теж зібралися. Так і повелося… Пізніше почали приходити на 9 Травня. І мама моя ходила, і я. Усі мої шестеро дітей постійно доглядали за могилою, поки жили дома.
Віра М’яка, завідуюча сільським клубом:
– Чула від старих людей, що той солдат прибився до Батраків. Прізвище таке було чи так прозивали, не знаю. А у хаті – жінка з купою дітей: одне менше іншого. Чоловік на фронті. Вона за дітей злякалася, що постріляють, і розказала поліцаям…
Ніхто з нащадків цієї сім’ї тепер у селі не живе. Розказують, що господар не прийшов з війни, а хату спалили.
Ходили чутки, що згодом стало відомо: на прострелену солдатську форму та білизну зазіхнув один поліцай. Хто, чий родич – називати не буду, бо офіційно це не доведено.
За розповідями, його (після визволення) відправили у штрафний батальйон. Додому не повернувся.
А люди (пам’ятаю ще зі шкільних років) кожного року на День Перемоги приходять на могилу. В основному – з Груду (так по-місцевому називається вулиця, неподалік якої розстріляли невідомого солдата – авт.).
Марія
ІСАЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий