Георгій Лепнюк – автор, не тільки відомий читачам нашої районки, а й улюблений багатьох з них. Його історії, розказані ніби жартома, насправді зачіпають гострі проблеми нашого буття. Одна з них – пиятика.
- Є серед моїх земляків і такі, що влаштовують собі свята мало не кожного дня. Діють за принципом: живеш, поки п’єш, а коли тебе понесуть на кладовище, інші вип’ють за упокій твоєї душі – говорить Георгій Трохимович. – Усім відомо: горілка – ворог. От вони і ведуть з цим ворогом боротьбу: до повного знищення останнього.
Іноді й жінки долучаються до знищення «ворога». Я люблю своїх земляків, але про таких не можу писати з пошаною.
Взагалі, писати про того, кого добре знаєш (і він знає тебе), непросто. Напишеш, приміром, що у нього ніс кривий, образиться (хоча це дійсно так). Або назвеш сусіда так, як його величає вся вулиця, нізащо не пробачить: ворогом станеш, бо друковане слово – пам’ять на багато поколінь.
Відповідаючи на питання, як він почав писати, Георгій Лепнюк розповів:
– Це трапилось, коли мені було 17 (у 1957-му). Тоді героями були цілинники. Я теж мріяв бути одним з них. Чекати, поки закінчу школу, не було сил. Довелося іти на обман, щоб у сільраді видали довідку, що мені уже 18. Далі отримав у райкомі комсомолу путівку на цілину. Їдучи в Казахстан, вирішив, що записуватиму цікаві думки і, взагалі, все цікаве, що відбудеться зі мною у цьому хлібному краї. Це була, так би мовити, перша спроба пера.
Згодом, під час служби в армії (паралельно і закінчив школу), коли редагував «Бойові листки», він зумів відшліфувати свої літературні здібності. А тим паче - коли залишився на позастрокову: «Був замполітом, мусив говорити красиво і переконливо».
Перші його публікації в «Промені» були присвячені рідному Займищу і його людям. Тепер коло тем значно розширилося, Георгій Лепнюк пише практично про весь район.
Людські долі, події суспільно-політичного життя, смішні і повчальні історії – усе це із задоволенням не тільки читають, а й обговорюють передплатники «Променя».
Тож журналістське свято – це і Ваше свято, Георгію Трохимовичу. Щиро вітаємо і зичимо здоров’я і натхнення.
- Є серед моїх земляків і такі, що влаштовують собі свята мало не кожного дня. Діють за принципом: живеш, поки п’єш, а коли тебе понесуть на кладовище, інші вип’ють за упокій твоєї душі – говорить Георгій Трохимович. – Усім відомо: горілка – ворог. От вони і ведуть з цим ворогом боротьбу: до повного знищення останнього.
Іноді й жінки долучаються до знищення «ворога». Я люблю своїх земляків, але про таких не можу писати з пошаною.
Взагалі, писати про того, кого добре знаєш (і він знає тебе), непросто. Напишеш, приміром, що у нього ніс кривий, образиться (хоча це дійсно так). Або назвеш сусіда так, як його величає вся вулиця, нізащо не пробачить: ворогом станеш, бо друковане слово – пам’ять на багато поколінь.
Відповідаючи на питання, як він почав писати, Георгій Лепнюк розповів:
– Це трапилось, коли мені було 17 (у 1957-му). Тоді героями були цілинники. Я теж мріяв бути одним з них. Чекати, поки закінчу школу, не було сил. Довелося іти на обман, щоб у сільраді видали довідку, що мені уже 18. Далі отримав у райкомі комсомолу путівку на цілину. Їдучи в Казахстан, вирішив, що записуватиму цікаві думки і, взагалі, все цікаве, що відбудеться зі мною у цьому хлібному краї. Це була, так би мовити, перша спроба пера.
Згодом, під час служби в армії (паралельно і закінчив школу), коли редагував «Бойові листки», він зумів відшліфувати свої літературні здібності. А тим паче - коли залишився на позастрокову: «Був замполітом, мусив говорити красиво і переконливо».
Перші його публікації в «Промені» були присвячені рідному Займищу і його людям. Тепер коло тем значно розширилося, Георгій Лепнюк пише практично про весь район.
Людські долі, події суспільно-політичного життя, смішні і повчальні історії – усе це із задоволенням не тільки читають, а й обговорюють передплатники «Променя».
Тож журналістське свято – це і Ваше свято, Георгію Трохимовичу. Щиро вітаємо і зичимо здоров’я і натхнення.
Комментариев нет:
Отправить комментарий