Творчість притаманна кожному з нас. Але дуже важливо, щоб у потрібний час поряд була людина, котра підмітить злет, схвалить і підтримає. Як, приміром, у Новоборовицькій школі. Учителі-словесники Н.М. Вовк і О.М. Лобур згуртували учнів, що пробують себе в красному письменстві. Чимало з них уже закінчили школу, розлетілися в дорослому житті. Але їх перші прозові й віршовані твори зберігаються. Як бережуть юні серця пам’ять про пробу пера, заохочення своїх наставників до творчості.
Із 2005 року в Нових Боровичах кожного місяця очікують випуску чергового номера «Шкільного вісника». Це видання подає не лише новини учнівського життя, а й друкує прозові та віршовані твори школярів. Їм притаманні емоційність, різноплановість тематики, ерудиція, патріотизм, знання історії, залюбленість у природу рідного краю, вони засвідчують небайдужість авторів.
Усе це та багато іншого підкупило колишнього випускника школи, а нині знаного журналіста Миколу Максимця. Під час відвідин рідної школи його так вразила творчість юних земляків, що він вирішив проспонсорувати видання альманаху «Літературна скарбничка». І ось цієї весни до Нових Борович прийшов подарунок від головного редактора «Видавничого дому «Букрек», що в Чернівцях, М.М. Максимця – 100 примірників гарно оформленого альманаху.
У передмові Микола Миколайович не шкодує компліментів юним авторам. «Вірші про любов до України та рідної мови, поезії, присвячені страшним подіям Голодомору, Великої Вітчизняної війни, про патріотичні почуття до Батьківщини та рідного краю. Зрештою – непідробні слова вдячності за оті дорогі для нас куточки природи, серед яких маємо честь проживати, насолоджуватися ними».
Поверхнево глянувши на творчість школярів, журналіст і письменник захотів уважніше почитати, висловити певні міркування, а, можливо, щось і порадити. Заглибившись у читання віршів і прози юних талантів, Микола Максимець не міг відірватися від аркушів, де «кричать у відчаї птахи» (Оксана Бага), «плаче на руках, рида мала дитина» (Алла Мачача), «хлопченя опухле маму все гукає», «солдат на п’єдесталі голову схилив» (Антон Сірий), «моє село, для мене ти єдине» (Яна Коваленко) та ділиться «тужливим поглядом жоржини, красою, що в руці калини» юна поетка Катерина Присмицька.
«Є тут вдалі образи, свіжі міркування і навіть несподівані знахідки… Приємні враження полишають прозові твори старшокласників та випускників школи, винесені на читацький огляд. Порадували своїми доробками Катерина Мойсієнко («Вірю в майбутнє твоє, Україно!»), Анастасія Вовк («Дивний сон», «Паросток щастя»), Валентин Лобур («Я люблю ліс»), Вікторія Кулініч («Слово про мою першу вчительку»), Юлія Лобур («Ми – єдина сім’я») та автори цікавих казочок – Тетяна Корецька («Як бджілка Зу-Зу шукала друзів»), Оксана Кручко («Дюймовочка»).
Окремо цілий абзац передмови присвячений хвилюючому нарису Яни Юркевічюте «Дорога додому…» Називаючи його вдалим, повноцінним, довершеним життєвими деталями й психологічно твором, М.М. Максимець навіть радить дівчині спробувати себе в журналістиці чи серйозно зайнятися літературним ремеслом.
Давайте і ми зазирнемо до «Літературної скарбнички», щоб оцінити творчі злети юних сердець.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Паросток щастя
Вікторія тяжко хвора. У неї смертельна хвороба, але вона про це не знає. Може, й на краще. Кожного місяця вона їздить до обласної лікарні на процедури. Віка це сприймає так само, як потребу ходити до школи. Тільки дівчинка не розуміє, чому її мама сумна і дуже схудла. Вікторія до всього цього вже звикла і навіть потоваришувала з хлопчиком із сусідньої палати Сашком. Діти є діти. Вони любили, коли їм дозволяли виходити з приміщення і гратися в молодому ліску, що ріс біля нової лікарні. Тут завжди легко дихалося після набридлої палати. У них навіть було улюблене дерево - сосна. Може, тому, що їх долі були схожі. Річ у тім, що сосонку колись зламали, і вона зараз хворіла. Хворіла, але жила, боролася, хоч і відстала від інших своїх подружок. Віка повідала, як на уроці вчителька розказувала, яку користь приносять дерева людству. «Дерево - це життя», - не раз любила повторювати дівчина.
Коли в черговий раз Вікторію привезли до лікарні, їй стало гірше. Вона ледве виходила на вулицю. Їй було важко, але вона спромоглася дійти до своєї подруги. О, жах! Сосонку хтось знову зламав.
- А як... як же життя ?.. - Вікторія повільно опустилася на землю і вже більше нічого не пам’ятала...
... Дівчина лежала в палаті, приєднана до апарата. Очі її були закриті. Такою її побачив Сашко, що приїхав пізніше на чергові процедури.
Невимовне почуття якогось болю потягло хлопця до їх улюбленого деревця. Але що це? Так ось чому Віці стало погано.
- Хто ж зміг? Адже дерево - це життя! - і сльози хлопця закрапали прямо на сосонку.
Наступного дня Сашко із палати Вікторії пішов до того місця, де росло деревце. Він побачив, що знизу, під стовбуром пробився пагін. Чи то від сліз хлопця, чи то від великого бажання дітей.
– Ти жива! Значить і Вікторія буде жити!
...Пройшли роки. Цю історію розповів мені тато. Дівчинка Вікторія - це моя мама. Зараз вона, Вікторія Володимирівна, керує теплицею, а тато керує всім лісгоспом. Я часто допомагаю мамі, хоч вона любить усе робити своїми руками. Вона з такою теплотою ставиться до кожного паростка.
- Це не просто паросток, це - життя...
А ми стоїмо поряд. Ми - це я і тато, той самий Сашко, який колись приніс радісну звістку в палату і гарною новиною вселив надію на видужання моїй мамі. І я тепер, як ніколи, розумію, що означають ці слова для мами, тата, а тепер і для мене.
...Дерево - це життя...
Анастасія ВОВК
Село
Село моє, для мене ти єдине,
Як мати рідна, як отець
Твої ліси, поля твої рівнинні
Чарують навіть пташку, що летить.
Вклонюся до землі святої щиро,
І устоньками ніжно прихилюсь.
Скажу спасибі Богу, що родилась
Я в тім селі, де серцем усміхнусь.
Мій рідний край, звертаюся до тебе
З проханням залишатись молодим.
Я все одно вертатимусь до тебе
До рідної землі, сестер, братів.
Яна КОВАЛЕНКО
Україно!
Синя річка, гай, діброва,
Стежка, що веде додому,
Рідний край, де народилась
Й мови рідної навчилась,
Там, де поле колоситься,
Де трава в степу роситься,
Де ліси шумлять зелені,
І сади усі вишневі -
Все це моя Україна,
І багата, і привільна,
Тож я вірю у майбутнє,
У життя твоє могутнє.
Катерина Мойсієнко
Як тільки
сонце лагідно
пригріло
Як тільки сонце лагідно пригріло,
На розвідку дві бджілки полетіли,
І привели сестричок в наш садок,
Щоб там нектар збирати і пилок.
Квітучий сад привітно їх зустрів,
На квіточки присісти запросив,
Щоб виросли з них яблука рум’яні
На радість і здоров’я Лері й Яні.
Валерія Юркевічене
* * *
Люба бджілко, ти літаєш
Люба бджілко, ти літаєш,
У квітках пилок збираєш,
Потім зробиш із пилку
Нам смачненького медку.
Як людина та бджола
Працьовита, хоч мала.
У садку збира пилок
Й робить з нього цей медок.
Працьовита бджілонька
І дбайлива, й метушливенька,
Роботяща і невтомна,
Наша бджілка жовто-чорна.
Світлана Камишна
ЛІСИ ПОЛІССЯ
Ліси чарівні мого Полісся,
Його ви велич і краса,
І шум дібров, гаїв шатро квітуче,
І спів щемливий солов’я,
Люблю красу і ваші пишні шати,
Що берегли і захищали мій народ,
Мій ліс. В роки воєнних лихоліть
Став ти другом й братом,
А в атомні прийняв на себе біль
І горе, щем і хрест.
Вклонюся, друже мій, тобі я низько
І подарую рук своїх тепло,
Даруйте паростки тендітні лісу!
Нехай цей паросток привітний
Краплиною душі твоєї проросте в мені.
Юлія Моцар
Люблю ліс
Я люблю ліс. Просто люблю, будь-якої пори року люблю. Намагаюся бувати там якомога частіше. Щоразу ліс неповторний, по-своєму пахне, має свої принади, якісь таємниці. На мою думку, первісним людям було легше прожити саме у лісі. Недаремно біля села виявлено стоянку наших пра-пра-пращурів.
Зима. Тиша. Спокій. Ліс мені здається величним, задумливим. Ось-ось струсне із себе сніг і, здається, ступить назустріч. Мені подобаються височезні сосни у сніжних шатах. А маленькі сосонки, неначе їх дітки, з головою закутані у ніжні укривала, що при найменшому промінчику сонця перетворюються в сніжно-білі, усипані діамантами бальні сукні.
Ми з мамою їздили до бабусі і каталися у зимовому лісі на лижах. У селі весело на сонечку цвірінькали горобці, а в лісі тебе огортає якась загадкова беззвучність. Коли вже доїхали до Білої гори, то десь почувся стукіт дятла, зашурхотіла білка. Під одним деревом знайшли «їдальню» птаха: на снігу лежали вилущені шишки. Повітря морозне, аж прозоре, всюди панує запах лісу: це і хвоя, і кора, а в теплих пальцях і смола оживає.
Навесні запах стає густішим, вогким, волога неначе висить у повітрі. У селі снігу вже нема, а ліс його приховав. Знехотя відпускає холод, чи зима пробує за деревами, кущами знайти прихисток від ще скупого, але теплого весняного сонця. Весною люблю знайти галявину, місцинку серед старої пожухлої трави, пронизаної хвоєю, де яскравою плямою підносить свої пухнасті голівки сон-трава. Справжнього тепла ще немає, а квіти є! Незважаючи ні на що. От би людям повчитися стійкості, мужності й водночас такої ніжної краси. На жаль, люди забули, що вони також діти природи, і часто-густо вважають себе вищими істотами, знищують цю красу, смітять навколо. Бабуся розповідала, що колись із сон-трави були цілі голубі озера серед лісу.
Усі коли-небудь бачили, як цвіте сосна? Так-так, вона цвіте. У сонячну погоду сосни аж гудуть від комах. А пробували на смак той цвіт, як казала бабуся, «кашку»? У бабусі сосни ростуть біля самої хати впереміш з білою акацією. Тому «кашку» ми їли.
Починає цвісти біла акація - прийшло літо. Від пекучого сонця приємно сховатися під деревом. На узліссі старе глинище. Воно давно заросло травою і суницею. Мене навчили нанизувати пахучі ягоди на стеблинки. Шукаєте траву із тоненьким і довгим стеблом, зриваєте ягоди і чіпляєте їх на таку собі ниточку. Виходить гарне, запахуще, смачне намисто.
У лісі є місця, де повно мурашок. На землі аж рясно від стежечок-мережечок. А спробуйте покласти на стежку гілочку-перешкоду – відразу зберуться, гуртом приберуть і далі спокійнісінько продовжують виконувати свої обов’язки. Дружні.
Літо - гаряча пора для лісу. Йдуть за чорницями, малиною, ожиною, грибами. А скільки відпочиваючих… І ліс усіх радо приймає, ліс усіх годує. Аби тільки пам’ятали, що ми – люди, і поводили себе відповідно, забирали з лісу всі зайві речі: пластикові пляшки, пакети, побутове сміття.
А восени ліс горить різнобарвним полум’ям. Сосна гордо залишає свій зелений колір. Береза у коси вплітає жовті топази. Осика з дикою грушею полюбляють червоні кольори. Та й дуб спочатку пишається у пурпурі. Люблю після уроків чи у вихідні просто відпочити, проїхавшись лісом, вдихаючи його аромат з ягідно- грибним духом. Ліс знову готується до відпочинку.
Вдома у нас лісові скарби: варення із суниці, висушені чорниці, гриби мариновані і сушені. А на горищі пучки сушеного зілля: іван-чай, гілочки чорниці, листя ожини та малини. І душа надовго отримала заряд енергії та емоційної наснаги. Я не уявляю собі життя без лісу. Спробуйте і ви полюбити ліс.
Валентин Лобур
Із 2005 року в Нових Боровичах кожного місяця очікують випуску чергового номера «Шкільного вісника». Це видання подає не лише новини учнівського життя, а й друкує прозові та віршовані твори школярів. Їм притаманні емоційність, різноплановість тематики, ерудиція, патріотизм, знання історії, залюбленість у природу рідного краю, вони засвідчують небайдужість авторів.
Усе це та багато іншого підкупило колишнього випускника школи, а нині знаного журналіста Миколу Максимця. Під час відвідин рідної школи його так вразила творчість юних земляків, що він вирішив проспонсорувати видання альманаху «Літературна скарбничка». І ось цієї весни до Нових Борович прийшов подарунок від головного редактора «Видавничого дому «Букрек», що в Чернівцях, М.М. Максимця – 100 примірників гарно оформленого альманаху.
У передмові Микола Миколайович не шкодує компліментів юним авторам. «Вірші про любов до України та рідної мови, поезії, присвячені страшним подіям Голодомору, Великої Вітчизняної війни, про патріотичні почуття до Батьківщини та рідного краю. Зрештою – непідробні слова вдячності за оті дорогі для нас куточки природи, серед яких маємо честь проживати, насолоджуватися ними».
Поверхнево глянувши на творчість школярів, журналіст і письменник захотів уважніше почитати, висловити певні міркування, а, можливо, щось і порадити. Заглибившись у читання віршів і прози юних талантів, Микола Максимець не міг відірватися від аркушів, де «кричать у відчаї птахи» (Оксана Бага), «плаче на руках, рида мала дитина» (Алла Мачача), «хлопченя опухле маму все гукає», «солдат на п’єдесталі голову схилив» (Антон Сірий), «моє село, для мене ти єдине» (Яна Коваленко) та ділиться «тужливим поглядом жоржини, красою, що в руці калини» юна поетка Катерина Присмицька.
«Є тут вдалі образи, свіжі міркування і навіть несподівані знахідки… Приємні враження полишають прозові твори старшокласників та випускників школи, винесені на читацький огляд. Порадували своїми доробками Катерина Мойсієнко («Вірю в майбутнє твоє, Україно!»), Анастасія Вовк («Дивний сон», «Паросток щастя»), Валентин Лобур («Я люблю ліс»), Вікторія Кулініч («Слово про мою першу вчительку»), Юлія Лобур («Ми – єдина сім’я») та автори цікавих казочок – Тетяна Корецька («Як бджілка Зу-Зу шукала друзів»), Оксана Кручко («Дюймовочка»).
Окремо цілий абзац передмови присвячений хвилюючому нарису Яни Юркевічюте «Дорога додому…» Називаючи його вдалим, повноцінним, довершеним життєвими деталями й психологічно твором, М.М. Максимець навіть радить дівчині спробувати себе в журналістиці чи серйозно зайнятися літературним ремеслом.
Давайте і ми зазирнемо до «Літературної скарбнички», щоб оцінити творчі злети юних сердець.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Паросток щастя
Вікторія тяжко хвора. У неї смертельна хвороба, але вона про це не знає. Може, й на краще. Кожного місяця вона їздить до обласної лікарні на процедури. Віка це сприймає так само, як потребу ходити до школи. Тільки дівчинка не розуміє, чому її мама сумна і дуже схудла. Вікторія до всього цього вже звикла і навіть потоваришувала з хлопчиком із сусідньої палати Сашком. Діти є діти. Вони любили, коли їм дозволяли виходити з приміщення і гратися в молодому ліску, що ріс біля нової лікарні. Тут завжди легко дихалося після набридлої палати. У них навіть було улюблене дерево - сосна. Може, тому, що їх долі були схожі. Річ у тім, що сосонку колись зламали, і вона зараз хворіла. Хворіла, але жила, боролася, хоч і відстала від інших своїх подружок. Віка повідала, як на уроці вчителька розказувала, яку користь приносять дерева людству. «Дерево - це життя», - не раз любила повторювати дівчина.
Коли в черговий раз Вікторію привезли до лікарні, їй стало гірше. Вона ледве виходила на вулицю. Їй було важко, але вона спромоглася дійти до своєї подруги. О, жах! Сосонку хтось знову зламав.
- А як... як же життя ?.. - Вікторія повільно опустилася на землю і вже більше нічого не пам’ятала...
... Дівчина лежала в палаті, приєднана до апарата. Очі її були закриті. Такою її побачив Сашко, що приїхав пізніше на чергові процедури.
Невимовне почуття якогось болю потягло хлопця до їх улюбленого деревця. Але що це? Так ось чому Віці стало погано.
- Хто ж зміг? Адже дерево - це життя! - і сльози хлопця закрапали прямо на сосонку.
Наступного дня Сашко із палати Вікторії пішов до того місця, де росло деревце. Він побачив, що знизу, під стовбуром пробився пагін. Чи то від сліз хлопця, чи то від великого бажання дітей.
– Ти жива! Значить і Вікторія буде жити!
...Пройшли роки. Цю історію розповів мені тато. Дівчинка Вікторія - це моя мама. Зараз вона, Вікторія Володимирівна, керує теплицею, а тато керує всім лісгоспом. Я часто допомагаю мамі, хоч вона любить усе робити своїми руками. Вона з такою теплотою ставиться до кожного паростка.
- Це не просто паросток, це - життя...
А ми стоїмо поряд. Ми - це я і тато, той самий Сашко, який колись приніс радісну звістку в палату і гарною новиною вселив надію на видужання моїй мамі. І я тепер, як ніколи, розумію, що означають ці слова для мами, тата, а тепер і для мене.
...Дерево - це життя...
Анастасія ВОВК
Село
Село моє, для мене ти єдине,
Як мати рідна, як отець
Твої ліси, поля твої рівнинні
Чарують навіть пташку, що летить.
Вклонюся до землі святої щиро,
І устоньками ніжно прихилюсь.
Скажу спасибі Богу, що родилась
Я в тім селі, де серцем усміхнусь.
Мій рідний край, звертаюся до тебе
З проханням залишатись молодим.
Я все одно вертатимусь до тебе
До рідної землі, сестер, братів.
Яна КОВАЛЕНКО
Україно!
Синя річка, гай, діброва,
Стежка, що веде додому,
Рідний край, де народилась
Й мови рідної навчилась,
Там, де поле колоситься,
Де трава в степу роситься,
Де ліси шумлять зелені,
І сади усі вишневі -
Все це моя Україна,
І багата, і привільна,
Тож я вірю у майбутнє,
У життя твоє могутнє.
Катерина Мойсієнко
Як тільки
сонце лагідно
пригріло
Як тільки сонце лагідно пригріло,
На розвідку дві бджілки полетіли,
І привели сестричок в наш садок,
Щоб там нектар збирати і пилок.
Квітучий сад привітно їх зустрів,
На квіточки присісти запросив,
Щоб виросли з них яблука рум’яні
На радість і здоров’я Лері й Яні.
Валерія Юркевічене
* * *
Люба бджілко, ти літаєш
Люба бджілко, ти літаєш,
У квітках пилок збираєш,
Потім зробиш із пилку
Нам смачненького медку.
Як людина та бджола
Працьовита, хоч мала.
У садку збира пилок
Й робить з нього цей медок.
Працьовита бджілонька
І дбайлива, й метушливенька,
Роботяща і невтомна,
Наша бджілка жовто-чорна.
Світлана Камишна
ЛІСИ ПОЛІССЯ
Ліси чарівні мого Полісся,
Його ви велич і краса,
І шум дібров, гаїв шатро квітуче,
І спів щемливий солов’я,
Люблю красу і ваші пишні шати,
Що берегли і захищали мій народ,
Мій ліс. В роки воєнних лихоліть
Став ти другом й братом,
А в атомні прийняв на себе біль
І горе, щем і хрест.
Вклонюся, друже мій, тобі я низько
І подарую рук своїх тепло,
Даруйте паростки тендітні лісу!
Нехай цей паросток привітний
Краплиною душі твоєї проросте в мені.
Юлія Моцар
Люблю ліс
Я люблю ліс. Просто люблю, будь-якої пори року люблю. Намагаюся бувати там якомога частіше. Щоразу ліс неповторний, по-своєму пахне, має свої принади, якісь таємниці. На мою думку, первісним людям було легше прожити саме у лісі. Недаремно біля села виявлено стоянку наших пра-пра-пращурів.
Зима. Тиша. Спокій. Ліс мені здається величним, задумливим. Ось-ось струсне із себе сніг і, здається, ступить назустріч. Мені подобаються височезні сосни у сніжних шатах. А маленькі сосонки, неначе їх дітки, з головою закутані у ніжні укривала, що при найменшому промінчику сонця перетворюються в сніжно-білі, усипані діамантами бальні сукні.
Ми з мамою їздили до бабусі і каталися у зимовому лісі на лижах. У селі весело на сонечку цвірінькали горобці, а в лісі тебе огортає якась загадкова беззвучність. Коли вже доїхали до Білої гори, то десь почувся стукіт дятла, зашурхотіла білка. Під одним деревом знайшли «їдальню» птаха: на снігу лежали вилущені шишки. Повітря морозне, аж прозоре, всюди панує запах лісу: це і хвоя, і кора, а в теплих пальцях і смола оживає.
Навесні запах стає густішим, вогким, волога неначе висить у повітрі. У селі снігу вже нема, а ліс його приховав. Знехотя відпускає холод, чи зима пробує за деревами, кущами знайти прихисток від ще скупого, але теплого весняного сонця. Весною люблю знайти галявину, місцинку серед старої пожухлої трави, пронизаної хвоєю, де яскравою плямою підносить свої пухнасті голівки сон-трава. Справжнього тепла ще немає, а квіти є! Незважаючи ні на що. От би людям повчитися стійкості, мужності й водночас такої ніжної краси. На жаль, люди забули, що вони також діти природи, і часто-густо вважають себе вищими істотами, знищують цю красу, смітять навколо. Бабуся розповідала, що колись із сон-трави були цілі голубі озера серед лісу.
Усі коли-небудь бачили, як цвіте сосна? Так-так, вона цвіте. У сонячну погоду сосни аж гудуть від комах. А пробували на смак той цвіт, як казала бабуся, «кашку»? У бабусі сосни ростуть біля самої хати впереміш з білою акацією. Тому «кашку» ми їли.
Починає цвісти біла акація - прийшло літо. Від пекучого сонця приємно сховатися під деревом. На узліссі старе глинище. Воно давно заросло травою і суницею. Мене навчили нанизувати пахучі ягоди на стеблинки. Шукаєте траву із тоненьким і довгим стеблом, зриваєте ягоди і чіпляєте їх на таку собі ниточку. Виходить гарне, запахуще, смачне намисто.
У лісі є місця, де повно мурашок. На землі аж рясно від стежечок-мережечок. А спробуйте покласти на стежку гілочку-перешкоду – відразу зберуться, гуртом приберуть і далі спокійнісінько продовжують виконувати свої обов’язки. Дружні.
Літо - гаряча пора для лісу. Йдуть за чорницями, малиною, ожиною, грибами. А скільки відпочиваючих… І ліс усіх радо приймає, ліс усіх годує. Аби тільки пам’ятали, що ми – люди, і поводили себе відповідно, забирали з лісу всі зайві речі: пластикові пляшки, пакети, побутове сміття.
А восени ліс горить різнобарвним полум’ям. Сосна гордо залишає свій зелений колір. Береза у коси вплітає жовті топази. Осика з дикою грушею полюбляють червоні кольори. Та й дуб спочатку пишається у пурпурі. Люблю після уроків чи у вихідні просто відпочити, проїхавшись лісом, вдихаючи його аромат з ягідно- грибним духом. Ліс знову готується до відпочинку.
Вдома у нас лісові скарби: варення із суниці, висушені чорниці, гриби мариновані і сушені. А на горищі пучки сушеного зілля: іван-чай, гілочки чорниці, листя ожини та малини. І душа надовго отримала заряд енергії та емоційної наснаги. Я не уявляю собі життя без лісу. Спробуйте і ви полюбити ліс.
Валентин Лобур
Комментариев нет:
Отправить комментарий