Наприкінці 2012 року в обласному центрі відбулася презентація книги «Чернігівці – лауреати державних премій», в якій міститься інформація про уродженців Чернігівщини та тих, чиє життя і діяльність пов’язані з нашим краєм, відзначених державними преміями СРСР, УРСР, України. Збірник містить довідки про 219 осіб. Найбільше лауреатів народилося в Чернігові – 18 та Менському районі – 15, найменше – 1 – у Сосницькому. Жодного не вдалося виявити у Варвинському по Щорському району їх 4.
БОЛЬШАКОВ (Грейсерман) Леонід Наумович (1924 р., Щорс – 2004 р., Оренбург) – письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук (1969), професор (1980), заслужений діяч культури УРСР (1990), заслужений діяч науки Російської Федерації (1994), лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1994).
Народився в сім’ї заготівельника, з 1940 – в Чернігові: працював штатним співробітником обласної газети «Більшовик», закінчив середню школу. З 1941 року – після евакуації – жив і працював у Оренбурзі. В 1953 р. закінчив Орський педінститут. У 1969 р. – захист кандидатської дисертації, яка висвітлює оренбурзький період життя Т.Г. Шевченка, у 1970 – 1983 роках – викладання етики та естетики в Оренбурзькому політехнічному інституті. Написав понад 60 книг – про декабристів, Л.Толстого, М.Островського, твори для дітей тощо. Майже 20 книг присвятив життю і творчості Т.Г. Шевченка, що стало головною творчою темою його життя. З 1977 року – ініціатор та організатор щорічного свята «Шевченківський березень Оренбуржя», за його ініціативи створені музеї Т.Г. Шевченка в Орську та Оренбурзі, Науково-дослідний інститут Т.Г. Шевченка в Оренбурзькому університеті. У 1994 році за документальну трилогію «Літа невольничі» («Быль о Тарасе») Л.Н. Большакову присуджена Державна премія України імені Т.Г. Шевченка.
Лауреат премії Ради Міністрів УРСР імені П.Тичини, академік Міжнародної академії гуманізації освіти, член-кореспондент Російської академії природничих наук, член спілки письменників СРСР, член-засновник Спілки журналістів СРСР, почесний громадянин Оренбурга. У фондах нашого музею є книги Л.Н. Большакова, матеріали про нашого земляка – відомого шевченкознавця.
ВАЩЕНКО Василь Пилипович (1940, Щорс). Фахівець у галузі обчислювальної техніки та автоматизованих систем, доктор технічних наук (1991), професор (1992), лауреат Державної премії України (2005), просто цікава людина, яку ми зовсім недавно відкрили для себе, запросивши до музею. Його захоплююча розповідь про себе, своє дитинство, рідне місто Щорс (до речі, хто навчався в третій школі у ті часи, можливо, знайдуть і згадку про себе або своїх знайомих), про навчання, професійне становлення, людей, з якими зводило життя. Про все це написано за допомогою дружини – журналістки Наталії Шапличенко – у його книгах «Советское воспитание», які Василь Пилипович подарував нашому музею, відділу культури і туризму, школам, однокласникам.
Народився в сім’ї інженера-технолога, закінчив Київський політехнічний інститут (нині – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»), де здобув дві спеціальності – «обчислювальна техніка» та «автоматика і телемеханіка». Працював у системі НАН України : Інститут кібернетики (1964-1972), Інститут електродинаміки (1973-1976), Інститут проблем матеріалознавства (1976-1990) – заступником директора, головним інженером КБ, головним конструктором. Співпрацював з КБ В.Челомея: брав участь у створенні крилатих ракет, опрацьовував проблеми забезпечення надійності пуску при установленні ракети в бункер. У 1990-1992 роках очолював науково-технічне відділення автоматизації Російської академії наук (м.Москва). З 1992 року – директор науково-дослідного «Інституту автоматизованих систем» Української академії наук (УАН). Розробляє спеціалізовані ЕОМ для силових структур, маскувальні комплекти, ракетниці, тренажери для літаків та вертольотів, антикорозійні покриття на основі базальтової луски, нові принципи конструювання стрілецької зброї, системи керування. За дослідження, розробку та впровадження технологій і конструкцій маскування для ефективного захисту об’єктів від сучасної розвідки В.П. Ващенку була присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки за 2005 р. Нині В.П. Ващенко – голова ради Інституту автоматизованих систем УАН – Всеукраїнської громадської наукової організації. «Парадокс мого життя: я працював без вихідних і відпусток, свідомо відмовляючись від багатьох задоволень і найзахопливіших подорожей», - сказав він в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» на своє 70-річчя. Але це, напевно, не парадокс, а сосіб його життя, той трудоголізм, який допоміг стати відомим не тільки на Батьківщині вченим. Кілька разів на рік його запрошують до Китаю – там потрібні його знання. Недарма кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу» - бо не пустоцвіт, а дає вагомі плоди.
РАХЛІН Натан Григорович (1905 р., Сновськ – 1979 р., Казань, РФ). Диригент, професор (1946), народний артист СРСР (1948), лауреат Державної премії СРСР (1952). Син капельмейстера, самостійно навчився грати на скрипці, альті, кларнеті, гітарі та інших інструментах. В 14 років вступив до полку Червоного козацтва трубачем-сигналістом. У 1922-1926 роках – музикант оркестру вищої міської школи у Києві. У 1924 р. вступив відразу на 3-ій курс Київської консерваторії. Опанувавши курс як скрипаль-виконавець, став студентом диригентського факультету Музично-драматичного інституту імені М.В.Лисенка, який закінчив у 1930 р.
В подальшому Н.Г. Рахлін працював як виконавець і диригент у симфонічних оркестрах Київського та Харківського радіокомітетів, створив симфонічні колективи в Донецьку, Луганську, Дніпропетровську. У 1937-1962 (з перервою) роках очолював створений ним Державний симфонічний оркестр України. Під його керівництвом оркестр набув міжнародного рівня, став всесвітньовідомим, а Київ перетворився на європейський центр музичної культури, де відбувалися започатковані Н.Г. Рахліним щотижневі загальнодоступні безкоштовні симфонічні концерти на літній естраді у Маріїнському парку. В 1938 р. став лауреатом 2-ї премії на І Всесоюзному конкурсі диригентів. У 1939-1940 роках працював за сумісництвом у Київському державному театрі опери і балету імені Т.Г. Шевченка. У вересні 1941 р. був призначений головним диригентом Державного симфонічного оркестру СРСР, але у 1946 р. повернувся до Києва. З 1946 по 1966 рр. вів педагогічну роботу в Київській державній консерваторії. У 1967-1979 роках –професор Казанської консерваторії та головний диригент державного симфонічного оркестру Татарської АРСР.
У 1952 р. Н.Рахліну присуджена Державна премія СРСР за концертно-виконавську діяльність. Нагороджений орденами Леніна, Дружби народів. Похований у Києві. Іменем Н.Г. Рахліна названа дитяча музична школа у Щорсі. У Нью-Йорку (США) створений меморіальний фонд Н.Г. Рахліна, а в Місхорі (Крим) - приватний меморіальний будинок-музей диригента.
СЕРГІЄНКО Роллан Петрович (1936 р., Щорс). Кінорежисер, лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1991). Народився в родині вчителів. У 1963 році закінчив Всесоюзний інститут кінематографії (майстерня О.Довженка та М.Чиаурелі) і отримав направлення на Київську кіностудію імені О.П. Довженка, де зняв три художні фільми: «Карти» (1964 р., режисер та автор сценарію), «Білі хмари» (1968), «Щастя Никифора Бубнова» (1983). Працював на студіях «Укркінохроніка», «Київнаукфільм», «Укртелефільм», з 1985 р. – на Центральній студії документальних фільмів у Москві. Більш знаний як режисер документального кіно: «Бортовий 812» (1960), «Я землю люблю» (1962), «Ритм задан миру» (1971), «Відкрий себе» (1972), «Майбутнє починається сьогодні» (1973), «Микола Реріх» (1976, сценарій Р.Григор’євої та Л.Шапошникової), «В’ячеслав Павлович Губенко, хірург» (1978), «Олесь Гончар» (1979), «Закон Вернадського» (1984, сценарій Р.Григор’євої), «Солдати Орлови» (1985) та інші.
Особливе місце в кінематографічній діяльності Р.Сергієнка займає тема Чорнобиля. У травні 1986 року, відразу після аварії, в «зону» першими прорвалися крізь бюрократичні перепони дві кіногрупи, на чолі однієї з них був Роллан Сергієнко. Його фільм «Дзвін Чорнобиля» (1986-1989) отримав значний громадський резонанс. Всього на тему Чорнобиля режисером знято 7 фільмів («Поріг», «Наближення до Апокаліпсиса: Чорнобиль поряд» (1990), Чорнобиль Тризна», «Чорнобиль. Післямова» та інші .
За фільм «Відкрий себе», де вперше повно і глибоко подано духовний світ видатного сина українського народу Г.С. Сковороди, у 1991 році режисерові була присуджена Державна премія УРСР імені Т.Г. Шевченка. Р.П. Сергієнко – член Національної спілки кінематографістів України, Гільдії кінорежисерів Росії, Міжнародного об’єднання кінематографістів слов’янських і православних народів. Нагороджений російським орденом «Мужності» (1996), пам’ятним знаком Міжнародної організації «Союз Чорнобиль» «Гуманність та милосердя» (1996), нагрудним знаком про занесення до книги пошани Союзу Чорнобиль Росії (1996), почесним знаком «За досягнення в розвитку культури та мистецтва» (2001). Лауреат Міжнародної премії імені Миколи Реріха в номінації «Збереження культурних цінностей та миротворчість» (2008).
Вважаємо, що маємо повне право на нашого 5-го лауреата-письменника РИБАКОВА Анатолія Наумовича (1911 р., м.Чернігів – 1998 р. Нью-Йорк. США). Упорядники довідника віднесли його до Чернігова, виходячи з того, що А.Рибаков там народився, але дитячі роки, як ми знаємо, в т.ч. і з його художніх творів («Кортик», «Тяжелый песок», «Роман-воспоминание»), минули в нашому Сновську (Щорсі) у родині діда. У 1919 р. з батьками (батько – інженер) переїхав до Москви. Після закінчення в 1928 р. середньої школи працював вантажником, водієм на заводі.
У 1930 р. вступив на автошляховий факультет Московського інституту інженерів транспорту. У 1933 р., не встигнувши отримати диплом, був заарештований за ст.58-10 (контрреволюційна агітація та пропаганда) та висланий з Москви. Заслання тривало до листопада 1936 р. Потім працював на автотранспортних підприємствах Уфи, Твері, Рязані). З 1941 до 1945 рр. перебував на фронті. Велику Вітчизняну війну закінчив у Берліні начальником автослужби 8-го гвардійського корпусу. Писати та друкуватись почав після війни. Творчий дебют – повість «Кортик» (1948). За роман «Водители» (1950) у 1951 р. отримав Державну премію СРСР. Твори А.Н. Рибакова видані у 52 країнах світу. Найвідоміші з них – трилогія «Дети Арбата» (1958-1987), «Страх» (1992), «Прах и пепел» (1996); романи і повісті «Неизвестный солдат», «Тяжелый песок» (1978), «Тридцать пятый и другие годы» (1979), «Бронзовая птица» (1956), «Каникулы Кроша» (1966). Остання книга – «Роман-воспоминание» (1997). Багато творів А.Рибакова екранізовані, більше того, фільм «Тяжелый песок» за порадою автора знімався на щорській землі. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І і ІІ ст., трудового Червоного Прапора, Дружби народів. Є лауреатом Державної премії РРФСР в галузі кінематографії імені братів Васильєвих (1973) за стрічку «Хвилина мовчання». Помер в Америці. Похований у Москві. Наша рідна земля багата талантами. Не маємо сумніву: наші земляки ще не раз прославлять Україну своїми відкриттями, творами мистецтва тощо і стануть новими лауреатами Державних премій України.
Т.КЛІЩЕНКО,
директор Щорського
історичного музею
БОЛЬШАКОВ (Грейсерман) Леонід Наумович (1924 р., Щорс – 2004 р., Оренбург) – письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук (1969), професор (1980), заслужений діяч культури УРСР (1990), заслужений діяч науки Російської Федерації (1994), лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1994).
Народився в сім’ї заготівельника, з 1940 – в Чернігові: працював штатним співробітником обласної газети «Більшовик», закінчив середню школу. З 1941 року – після евакуації – жив і працював у Оренбурзі. В 1953 р. закінчив Орський педінститут. У 1969 р. – захист кандидатської дисертації, яка висвітлює оренбурзький період життя Т.Г. Шевченка, у 1970 – 1983 роках – викладання етики та естетики в Оренбурзькому політехнічному інституті. Написав понад 60 книг – про декабристів, Л.Толстого, М.Островського, твори для дітей тощо. Майже 20 книг присвятив життю і творчості Т.Г. Шевченка, що стало головною творчою темою його життя. З 1977 року – ініціатор та організатор щорічного свята «Шевченківський березень Оренбуржя», за його ініціативи створені музеї Т.Г. Шевченка в Орську та Оренбурзі, Науково-дослідний інститут Т.Г. Шевченка в Оренбурзькому університеті. У 1994 році за документальну трилогію «Літа невольничі» («Быль о Тарасе») Л.Н. Большакову присуджена Державна премія України імені Т.Г. Шевченка.
Лауреат премії Ради Міністрів УРСР імені П.Тичини, академік Міжнародної академії гуманізації освіти, член-кореспондент Російської академії природничих наук, член спілки письменників СРСР, член-засновник Спілки журналістів СРСР, почесний громадянин Оренбурга. У фондах нашого музею є книги Л.Н. Большакова, матеріали про нашого земляка – відомого шевченкознавця.
ВАЩЕНКО Василь Пилипович (1940, Щорс). Фахівець у галузі обчислювальної техніки та автоматизованих систем, доктор технічних наук (1991), професор (1992), лауреат Державної премії України (2005), просто цікава людина, яку ми зовсім недавно відкрили для себе, запросивши до музею. Його захоплююча розповідь про себе, своє дитинство, рідне місто Щорс (до речі, хто навчався в третій школі у ті часи, можливо, знайдуть і згадку про себе або своїх знайомих), про навчання, професійне становлення, людей, з якими зводило життя. Про все це написано за допомогою дружини – журналістки Наталії Шапличенко – у його книгах «Советское воспитание», які Василь Пилипович подарував нашому музею, відділу культури і туризму, школам, однокласникам.
Народився в сім’ї інженера-технолога, закінчив Київський політехнічний інститут (нині – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»), де здобув дві спеціальності – «обчислювальна техніка» та «автоматика і телемеханіка». Працював у системі НАН України : Інститут кібернетики (1964-1972), Інститут електродинаміки (1973-1976), Інститут проблем матеріалознавства (1976-1990) – заступником директора, головним інженером КБ, головним конструктором. Співпрацював з КБ В.Челомея: брав участь у створенні крилатих ракет, опрацьовував проблеми забезпечення надійності пуску при установленні ракети в бункер. У 1990-1992 роках очолював науково-технічне відділення автоматизації Російської академії наук (м.Москва). З 1992 року – директор науково-дослідного «Інституту автоматизованих систем» Української академії наук (УАН). Розробляє спеціалізовані ЕОМ для силових структур, маскувальні комплекти, ракетниці, тренажери для літаків та вертольотів, антикорозійні покриття на основі базальтової луски, нові принципи конструювання стрілецької зброї, системи керування. За дослідження, розробку та впровадження технологій і конструкцій маскування для ефективного захисту об’єктів від сучасної розвідки В.П. Ващенку була присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки за 2005 р. Нині В.П. Ващенко – голова ради Інституту автоматизованих систем УАН – Всеукраїнської громадської наукової організації. «Парадокс мого життя: я працював без вихідних і відпусток, свідомо відмовляючись від багатьох задоволень і найзахопливіших подорожей», - сказав він в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» на своє 70-річчя. Але це, напевно, не парадокс, а сосіб його життя, той трудоголізм, який допоміг стати відомим не тільки на Батьківщині вченим. Кілька разів на рік його запрошують до Китаю – там потрібні його знання. Недарма кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу» - бо не пустоцвіт, а дає вагомі плоди.
РАХЛІН Натан Григорович (1905 р., Сновськ – 1979 р., Казань, РФ). Диригент, професор (1946), народний артист СРСР (1948), лауреат Державної премії СРСР (1952). Син капельмейстера, самостійно навчився грати на скрипці, альті, кларнеті, гітарі та інших інструментах. В 14 років вступив до полку Червоного козацтва трубачем-сигналістом. У 1922-1926 роках – музикант оркестру вищої міської школи у Києві. У 1924 р. вступив відразу на 3-ій курс Київської консерваторії. Опанувавши курс як скрипаль-виконавець, став студентом диригентського факультету Музично-драматичного інституту імені М.В.Лисенка, який закінчив у 1930 р.
В подальшому Н.Г. Рахлін працював як виконавець і диригент у симфонічних оркестрах Київського та Харківського радіокомітетів, створив симфонічні колективи в Донецьку, Луганську, Дніпропетровську. У 1937-1962 (з перервою) роках очолював створений ним Державний симфонічний оркестр України. Під його керівництвом оркестр набув міжнародного рівня, став всесвітньовідомим, а Київ перетворився на європейський центр музичної культури, де відбувалися започатковані Н.Г. Рахліним щотижневі загальнодоступні безкоштовні симфонічні концерти на літній естраді у Маріїнському парку. В 1938 р. став лауреатом 2-ї премії на І Всесоюзному конкурсі диригентів. У 1939-1940 роках працював за сумісництвом у Київському державному театрі опери і балету імені Т.Г. Шевченка. У вересні 1941 р. був призначений головним диригентом Державного симфонічного оркестру СРСР, але у 1946 р. повернувся до Києва. З 1946 по 1966 рр. вів педагогічну роботу в Київській державній консерваторії. У 1967-1979 роках –професор Казанської консерваторії та головний диригент державного симфонічного оркестру Татарської АРСР.
У 1952 р. Н.Рахліну присуджена Державна премія СРСР за концертно-виконавську діяльність. Нагороджений орденами Леніна, Дружби народів. Похований у Києві. Іменем Н.Г. Рахліна названа дитяча музична школа у Щорсі. У Нью-Йорку (США) створений меморіальний фонд Н.Г. Рахліна, а в Місхорі (Крим) - приватний меморіальний будинок-музей диригента.
СЕРГІЄНКО Роллан Петрович (1936 р., Щорс). Кінорежисер, лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1991). Народився в родині вчителів. У 1963 році закінчив Всесоюзний інститут кінематографії (майстерня О.Довженка та М.Чиаурелі) і отримав направлення на Київську кіностудію імені О.П. Довженка, де зняв три художні фільми: «Карти» (1964 р., режисер та автор сценарію), «Білі хмари» (1968), «Щастя Никифора Бубнова» (1983). Працював на студіях «Укркінохроніка», «Київнаукфільм», «Укртелефільм», з 1985 р. – на Центральній студії документальних фільмів у Москві. Більш знаний як режисер документального кіно: «Бортовий 812» (1960), «Я землю люблю» (1962), «Ритм задан миру» (1971), «Відкрий себе» (1972), «Майбутнє починається сьогодні» (1973), «Микола Реріх» (1976, сценарій Р.Григор’євої та Л.Шапошникової), «В’ячеслав Павлович Губенко, хірург» (1978), «Олесь Гончар» (1979), «Закон Вернадського» (1984, сценарій Р.Григор’євої), «Солдати Орлови» (1985) та інші.
Особливе місце в кінематографічній діяльності Р.Сергієнка займає тема Чорнобиля. У травні 1986 року, відразу після аварії, в «зону» першими прорвалися крізь бюрократичні перепони дві кіногрупи, на чолі однієї з них був Роллан Сергієнко. Його фільм «Дзвін Чорнобиля» (1986-1989) отримав значний громадський резонанс. Всього на тему Чорнобиля режисером знято 7 фільмів («Поріг», «Наближення до Апокаліпсиса: Чорнобиль поряд» (1990), Чорнобиль Тризна», «Чорнобиль. Післямова» та інші .
За фільм «Відкрий себе», де вперше повно і глибоко подано духовний світ видатного сина українського народу Г.С. Сковороди, у 1991 році режисерові була присуджена Державна премія УРСР імені Т.Г. Шевченка. Р.П. Сергієнко – член Національної спілки кінематографістів України, Гільдії кінорежисерів Росії, Міжнародного об’єднання кінематографістів слов’янських і православних народів. Нагороджений російським орденом «Мужності» (1996), пам’ятним знаком Міжнародної організації «Союз Чорнобиль» «Гуманність та милосердя» (1996), нагрудним знаком про занесення до книги пошани Союзу Чорнобиль Росії (1996), почесним знаком «За досягнення в розвитку культури та мистецтва» (2001). Лауреат Міжнародної премії імені Миколи Реріха в номінації «Збереження культурних цінностей та миротворчість» (2008).
Вважаємо, що маємо повне право на нашого 5-го лауреата-письменника РИБАКОВА Анатолія Наумовича (1911 р., м.Чернігів – 1998 р. Нью-Йорк. США). Упорядники довідника віднесли його до Чернігова, виходячи з того, що А.Рибаков там народився, але дитячі роки, як ми знаємо, в т.ч. і з його художніх творів («Кортик», «Тяжелый песок», «Роман-воспоминание»), минули в нашому Сновську (Щорсі) у родині діда. У 1919 р. з батьками (батько – інженер) переїхав до Москви. Після закінчення в 1928 р. середньої школи працював вантажником, водієм на заводі.
У 1930 р. вступив на автошляховий факультет Московського інституту інженерів транспорту. У 1933 р., не встигнувши отримати диплом, був заарештований за ст.58-10 (контрреволюційна агітація та пропаганда) та висланий з Москви. Заслання тривало до листопада 1936 р. Потім працював на автотранспортних підприємствах Уфи, Твері, Рязані). З 1941 до 1945 рр. перебував на фронті. Велику Вітчизняну війну закінчив у Берліні начальником автослужби 8-го гвардійського корпусу. Писати та друкуватись почав після війни. Творчий дебют – повість «Кортик» (1948). За роман «Водители» (1950) у 1951 р. отримав Державну премію СРСР. Твори А.Н. Рибакова видані у 52 країнах світу. Найвідоміші з них – трилогія «Дети Арбата» (1958-1987), «Страх» (1992), «Прах и пепел» (1996); романи і повісті «Неизвестный солдат», «Тяжелый песок» (1978), «Тридцать пятый и другие годы» (1979), «Бронзовая птица» (1956), «Каникулы Кроша» (1966). Остання книга – «Роман-воспоминание» (1997). Багато творів А.Рибакова екранізовані, більше того, фільм «Тяжелый песок» за порадою автора знімався на щорській землі. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І і ІІ ст., трудового Червоного Прапора, Дружби народів. Є лауреатом Державної премії РРФСР в галузі кінематографії імені братів Васильєвих (1973) за стрічку «Хвилина мовчання». Помер в Америці. Похований у Москві. Наша рідна земля багата талантами. Не маємо сумніву: наші земляки ще не раз прославлять Україну своїми відкриттями, творами мистецтва тощо і стануть новими лауреатами Державних премій України.
Т.КЛІЩЕНКО,
директор Щорського
історичного музею
Комментариев нет:
Отправить комментарий