- Прибув аж з Новосибірська, - розказують. – Хотіла і донька приїхати (вона живе в Улан-Уде), та не вийшло. Прислала вітання. Дуже душевне. Ось послухайте, яке чудове, - читає жінка і до цього читані-перечитані вірші.
Дітьми Примаки задоволені – Олександр і Тетяна знайшли своє місце в житті, порадували чотирма онуками.
Хай світлими будуть їхні долі, щоб не довелось пережити того, що випало нам, - кажуть обоє.
Їхнє дитинство зруйнувала війна. (Анатолій – з 1937 року, Лідія – з 1941-го (28 липня). Він – з Гомельської області, вона – з Городнянщини. У обох батьки загинули на фронті. Обом пощастило вижити у війну і після неї – в голоді, холоді і бідності. Обоє змалку знають, як важко заробляти на хліб.
Крім мене, у матері на руках було ще дві сестри. Старша і молодша. Хата наша згоріла. Спочатку жили в солом’яній будці, потім дід викопав землянку, - зі сльозами згадує Лідія Силівна. – Їсти варили в солдатських касках, в гільзах від снарядів. У 5 класі я вже ходила зі старшою (на 2 роки) сестрою в Білорусію заготовляти торф. Рушаємо рано – тільки-но худобу гонять на пасовище, повертаємось пізно. Босі, голодні. Шматочок хліба з’їдений, пляшка молока випита ще зранку. На обід – вода з канави, проціджена через хустку.
Ті, у кого батьки живі, повертаються в школу після канікул, відпочилі, з рум’яними щічками. А ми – худі і замучені. Зате раді, що самі заробили на себе.
- Наша хата уціліла, - розказує про себе Анатолій Лазарович, - але в неї не повернулося п’ятеро братів. Один з них – мій батько.
Тому рано довелося вчитися всякої чоловічої роботи. Після сьомого класу пішов у колгосп. Працював з конями. Орав, сіяв. Потім – армія, комсомольська путівка в Джезказган – на шахтбуд. Тут їм судилося зустрітися. Анатолій з другом пішли в гості до дівчат у жіночий гуртожиток, а там у кімнаті – новенька.
- Вона вишивала думочку (подушку – авт.). – Красива. З косою. Відразу запала в душу. Але між нами нічого не було. Тільки в кіно ходили. Потім я взагалі поїхала додому, бо захворіла мама.
- А я й подумати не міг, що так сумуватиму без Ліди. Познайомився з іншими дівчатами, але жодна не зачепила мого серця так, як вона. Випросив у її подруг адресу. Написав листа. І довго чекав…
Бо лист потрапив не до мене, а до іншої – набагато старшої – Лідії з таким самим, як моє, прізвищем. Поки розібралися, час і минув.
Як тільки отримав відповідь, зібрався і поїхав до неї в Лемешівку. Три з половиною тисячі кілометрів – хіба то відстань, як душа туди кличе, - згадують по черзі, поправляючи одне одного. Усе пережите в молодості, досі свіже і пам’ятне, наче вчора було, а не півстоліття тому.
… Розписалися в сільраді, поїхали на Гомельщину до Анатолія, а потім знову в Джезказган. Там у 1964-му в них народився син. А доньку (через 5 років) Лідія народжувала в Лемешівці: приїхала до мами погостювати і затрималась. Маленькій було всього три місяці, коли за ними приїхав чоловік. І знову дорога в Казахстан. Вона врізалася в пам’ять на все життя. Вірніше, один її момент. Короткий, але яскравий, мов спалах.
- Це сталося на пероні, коли ми чекали свого потяга. Чоловік з сином відійшли, а я стою з дитиною на руках. Раптом до потяга, що відходить з сусідньої колії, кидається дівчина. Вчепилася за поручні. Потяг тягне її по перону. Не думаючи, що роблю, я однією рукою (другою притискую дитину), вхопила її і тягну на себе. Дотепер страшно уявити, що могло б статися, якби потяг не зупинився. Видно, хтось побачив цю картину з вагона і натиснув на стоп-кран.
Дівчині допомогли піднятися по сходинках. Вона була бліда, як смерть. Я така сама стою на пероні…
Часто згадую цей епізод. Думаю: от розшукати б її, дізнатися, хто вона, як склалося її життя.
… В Казахстані Примаки жили до 1988 – поки глава сім’ї не вийшов на пенсію (він 27 років пропрацював прохідником на шахті). Каже: недарма з цієї роботи відправляють відпочивати в 50 років – умови праці важкі, людина швидко зношується. Особливо, якщо працює на совість (зайве свідчення тому – численні його відзнаки).
Розказують: в обох було одне бажання – повернутись додому, у рідні місця. Вибрали «середнє» між Городнянщиною і Гомельщиною – Щорс. Тут жила сестра Лідії. Купили будинок в Носівці. Зробили з нього картинку – всюди ідеальний порядок.
До пенсії Лідія Силівна працювала у відділенні Ощадбанку. Тепер удвох дома. Порають город. А з господарства – тільки кіт. Важка і шкідлива робота виморила господаря. Тримати хазяйство нема здоров’я.
- А як інакше? - каже він. – Допомоги нам чекати нізвідки було. А чоловік мусить бути годувальником у сім’ї.
Він мало говорив дружині про кохання – доводив це вчинками. Тому жодного разу за усі їхні спільні 50 років вона не поставила під сумнів ні його почуття, ні його вірність. У них не траплялося ні вибухових пристрастей, ні нестямних ревнощі. Усе, - кажуть, - було спокійно і просто.
Поважали одне одного, трудилися, ростили дітей, старалися не сваритися. А коли находила коса на камінь, довго не сердились. Образ довго в душі не тримали – щоб не культивувати їх, згадували хороше.
Прожили добре, але нічого особливого не траплялося, - кажуть Примаки.
Так воно часто й буває: коли щастя є, до нього звикаєш настільки, що воно стає непомітним.
Марія ІСАЧЕНКО
На знімках: Анатолій Лазарович та Лідія Силівна в молодості й зараз.
Комментариев нет:
Отправить комментарий