Молоді , скоріш за все, скажуть - за того, кого кохаєш. Хто старший - за щедрого багатія (якщо такий унікум зустрінеться, бо зазвичай заможний і нежадібний - за межею реального). Інші виберуть успішного, шляхетного, порядного. Перелік можна продовжувати довго, але жоден з варіантів не дає гарантії довгого, міцного і щасливого шлюбу.
У Ганни Шумської з Тур’ї є своя відповідь на це питання. Перевірена часом: у квітні минулого року минуло 30, відколи заміжня. І кожен подружній день , - стверджує, – в радість.
– За кого ж Ви вийшли? – питаю жінку.
– За простого водія. За принца не хотіла навіть в дитинстві. Бо рано довелось зрозуміти, що казки – вигадки.
Народилася і виросла в Єліному. У батька була хвороба Паркінсона ( хронічне захворювання головного мозку, при якому хворі страждають від мимовільного тремтіння кінцівок, порушення координації, мови – авт.).
Змалку я була при ньому – подати, принести, поголити, нагодувати. Мама з ранку до вечора на роботі в колгоспі, а я – ні кроку з дому. З посильною роботою ми з нею справлялися, а важку залишали до приїзду брата Анатолія. Він на 11 років старший. Я пішла в перший клас – він вступив у вуз. Його приїзди були для мене, як Пасха чи Різдво. Брат привозив гостинці, розповідав про студентське - зовсім інше, ніж у нас, життя. Він і сам для мене був не такий , як усі, кого я знала: кращий, розумніший. Завжди знав, що і як треба робити. Усе умів. Я ніколи не бачила його слабким чи розгубленим. Толя легко розвіював усі мої печалі. Витирав мої сльози. Словом, був моїм дитячим щастям. Більш за все мені хотілося, щоб так було завжди, та його життя йшло своєю дорогою. Брат закохався, одружився. Жили вони в Щорсі. Але, як і раніше, уся наша домашня важка робота лягала на плечі Анатолія. Приїжджав часто, та назовсім у Єліне не повернувся. Ганна – теж. Після школи пішла працювати на Щорський електромеханічний завод. Жила у братовій сім’ї. Раділа за нього, бо бачила, що щасливий у шлюбі. І самій хотілося такого щастя. Але воно ніби заблукало. Були зустрічі, освідчення, але серце чекало іншого. Згодом Анатолія Іллєнка призначили головою колгоспу в Тур’ю, і вони усі разом переїхали туди. Брат влаштував Ганну на роботу в сільський дитсадок.
– Поки вони облаштовували нове помешкання, я жила в своєї хрещеної, - згадує жінка. – Тут ми з Вітею і зустрілися. І скоро – всього через кілька місяців – у квітні 1982-го – зіграли весілля.
– І жили відтоді, за Вашими словами, з радістю в кожному дні. Розкажіть, як це. Поділіться з тими жінками, що нарікають на сірість подружніх буднів, де все однаково приземлене і незмінне.
У нас теж наче нічого особливого. Радість – вона ж у простому. Ось недавно. Сапую на городі гарбузи. Спека така, що дихати нічим. Піт у три ручаї, втомилася, а не кидаю, бо намітила дійти до межі. Вийшов чоловік. Без жодного слова забрав сапу, взяв за руку і повів до двору, як маленьку дівчинку. Не знаю, як це пояснити, але іду за ним і душа співає. Радію, коли він приносить квіти. Наламає жасмину чи нарве в полі ромашок з волошками. Дарма, що вони скромні, прості, а не сортові – з дорогого магазину. Головне – він хотів зробити мені приємне. А на останній день народження ( 1 травня у нинішньому році Ганні Шумській виповнилося 55, «новоспечена пенсіонерка» каже про себе – авт. ) закидав нарцисами.
Встав рано, тихо – я навіть не почула. Прокидаюсь від дотику чогось вогкуватого і холодного. Першою думкою було: кіт забіг з вулиці і шукає теплого місця. Відкриваю очі – усе ліжко в квітах. І Вітя поруч стоїть з букетом. Може, хтось посміється, мовляв, знайшла чим здивувати, але для мене це справді важливо. А хіба, скажіть, не щастя, коли чоловік не п’є і не гуляє? Скільки жіночих сліз через це ллється. У мене такого не було. Якщо й ревнувала Вітю, то тільки до його залізяк. І не переживала, коли з’являлися проблеми , бо знала, що чоловік їх вирішить.
У селі життя одноманітне: кожен день – одне і те саме. Але коли в сім’ї все ладиться, воно не набридає . Як і ми не набридли одне одному за 30 наших років. Більше двадцяти з них вони навіть на роботу ходили разом – Віктор працював водієм у колгоспі, Ганна перейшла із дитсадка на заправку, потім була завскладом запчастин. Тепер обоє вдома.
– Чоловік доробляє до пенсії у власному сільгосппідприємстві, - жартує. Хоч так воно і є. Увесь двір заставлений причіпними механізмами до трактора. Його Віктор склав сам. Практично вся робота на городі (він у них більше гектара) механізована. Вручну ростять хіба що помідори. Цього року їх висадили три з половиною сотні. У минулому було 500.
– Вторгували цілу тисячу, - ділиться господиня. Крім городу, у Шумських дві корови, стільки ж свиней, кури, качки. З п’ятої ранку обоє на ногах – дарма, що в господарстві теж повна механізація. Змолоти борошна для худоби, начистити зерна з кукурудзяних початків – тільки на кнопку натисни.
– Мабуть, і на кухні так само, - кажу жінці.
– Кухня у мене влітку у дворі. Чоловік зробив грубку, навів дах. Ще один столик поставимо, буде і їдальня на свіжому повітрі. На кухні я сама справляюсь. Не довіряю механізації. Тут треба – з душею. Жодна машина не замісить тіста так, як руками. Ні для хліба, ні для вареників. А вареники мої хлопці люблять найбільше. (Леоніду – сину Шумських – 24. Ще не одружений. За професією – лісник, але їздить на заробітки в Київ. Саме був дома. Хазяїнував з батьком).
– Роботящий, - задоволена жінка. – І зять такий. І онук. Дарма, що йому тільки п’ять. Вони – як мій Віктор.
– А Віктор – як хто? – повертаюся нарешті до теми – з якими ж чоловіками треба одружуватись, аби жити і радіти.
– Він - як мій брат. Думаєте, чому я його полюбила і так швидко погодилась вийти заміж ? Бо він у всьому нагадував Анатолія. Вітю не треба було вивчати чи перевіряти – у ньому були братові риси. А це означало, що він мене не підведе і не зробить боляче. Навпаки, як у дитинстві, витре мої сльози і розвіє печалі. Так завжди і було.
– Може, Вам просто пощастило, адже могли і помилитись…
– Не могла. Хіба що, може, в дрібницях. З малих років я всіх порівнювала з братом – за вчинками, за словами, навіть за зовнішністю. Хто був схожий на нього, на повірку виявлявся хорошою надійною людиною.
– По – Вашому, для щасливого подружнього життя треба одружуватись з чоловіками, які нагадують тих, кого ми любили в дитинстві.
– Саме так. У дитинстві ми уміємо вибирати без помилок…
Марія Ісаченко
У Ганни Шумської з Тур’ї є своя відповідь на це питання. Перевірена часом: у квітні минулого року минуло 30, відколи заміжня. І кожен подружній день , - стверджує, – в радість.
– За кого ж Ви вийшли? – питаю жінку.
– За простого водія. За принца не хотіла навіть в дитинстві. Бо рано довелось зрозуміти, що казки – вигадки.
Народилася і виросла в Єліному. У батька була хвороба Паркінсона ( хронічне захворювання головного мозку, при якому хворі страждають від мимовільного тремтіння кінцівок, порушення координації, мови – авт.).
Змалку я була при ньому – подати, принести, поголити, нагодувати. Мама з ранку до вечора на роботі в колгоспі, а я – ні кроку з дому. З посильною роботою ми з нею справлялися, а важку залишали до приїзду брата Анатолія. Він на 11 років старший. Я пішла в перший клас – він вступив у вуз. Його приїзди були для мене, як Пасха чи Різдво. Брат привозив гостинці, розповідав про студентське - зовсім інше, ніж у нас, життя. Він і сам для мене був не такий , як усі, кого я знала: кращий, розумніший. Завжди знав, що і як треба робити. Усе умів. Я ніколи не бачила його слабким чи розгубленим. Толя легко розвіював усі мої печалі. Витирав мої сльози. Словом, був моїм дитячим щастям. Більш за все мені хотілося, щоб так було завжди, та його життя йшло своєю дорогою. Брат закохався, одружився. Жили вони в Щорсі. Але, як і раніше, уся наша домашня важка робота лягала на плечі Анатолія. Приїжджав часто, та назовсім у Єліне не повернувся. Ганна – теж. Після школи пішла працювати на Щорський електромеханічний завод. Жила у братовій сім’ї. Раділа за нього, бо бачила, що щасливий у шлюбі. І самій хотілося такого щастя. Але воно ніби заблукало. Були зустрічі, освідчення, але серце чекало іншого. Згодом Анатолія Іллєнка призначили головою колгоспу в Тур’ю, і вони усі разом переїхали туди. Брат влаштував Ганну на роботу в сільський дитсадок.
– Поки вони облаштовували нове помешкання, я жила в своєї хрещеної, - згадує жінка. – Тут ми з Вітею і зустрілися. І скоро – всього через кілька місяців – у квітні 1982-го – зіграли весілля.
– І жили відтоді, за Вашими словами, з радістю в кожному дні. Розкажіть, як це. Поділіться з тими жінками, що нарікають на сірість подружніх буднів, де все однаково приземлене і незмінне.
У нас теж наче нічого особливого. Радість – вона ж у простому. Ось недавно. Сапую на городі гарбузи. Спека така, що дихати нічим. Піт у три ручаї, втомилася, а не кидаю, бо намітила дійти до межі. Вийшов чоловік. Без жодного слова забрав сапу, взяв за руку і повів до двору, як маленьку дівчинку. Не знаю, як це пояснити, але іду за ним і душа співає. Радію, коли він приносить квіти. Наламає жасмину чи нарве в полі ромашок з волошками. Дарма, що вони скромні, прості, а не сортові – з дорогого магазину. Головне – він хотів зробити мені приємне. А на останній день народження ( 1 травня у нинішньому році Ганні Шумській виповнилося 55, «новоспечена пенсіонерка» каже про себе – авт. ) закидав нарцисами.
Встав рано, тихо – я навіть не почула. Прокидаюсь від дотику чогось вогкуватого і холодного. Першою думкою було: кіт забіг з вулиці і шукає теплого місця. Відкриваю очі – усе ліжко в квітах. І Вітя поруч стоїть з букетом. Може, хтось посміється, мовляв, знайшла чим здивувати, але для мене це справді важливо. А хіба, скажіть, не щастя, коли чоловік не п’є і не гуляє? Скільки жіночих сліз через це ллється. У мене такого не було. Якщо й ревнувала Вітю, то тільки до його залізяк. І не переживала, коли з’являлися проблеми , бо знала, що чоловік їх вирішить.
У селі життя одноманітне: кожен день – одне і те саме. Але коли в сім’ї все ладиться, воно не набридає . Як і ми не набридли одне одному за 30 наших років. Більше двадцяти з них вони навіть на роботу ходили разом – Віктор працював водієм у колгоспі, Ганна перейшла із дитсадка на заправку, потім була завскладом запчастин. Тепер обоє вдома.
– Чоловік доробляє до пенсії у власному сільгосппідприємстві, - жартує. Хоч так воно і є. Увесь двір заставлений причіпними механізмами до трактора. Його Віктор склав сам. Практично вся робота на городі (він у них більше гектара) механізована. Вручну ростять хіба що помідори. Цього року їх висадили три з половиною сотні. У минулому було 500.
– Вторгували цілу тисячу, - ділиться господиня. Крім городу, у Шумських дві корови, стільки ж свиней, кури, качки. З п’ятої ранку обоє на ногах – дарма, що в господарстві теж повна механізація. Змолоти борошна для худоби, начистити зерна з кукурудзяних початків – тільки на кнопку натисни.
– Мабуть, і на кухні так само, - кажу жінці.
– Кухня у мене влітку у дворі. Чоловік зробив грубку, навів дах. Ще один столик поставимо, буде і їдальня на свіжому повітрі. На кухні я сама справляюсь. Не довіряю механізації. Тут треба – з душею. Жодна машина не замісить тіста так, як руками. Ні для хліба, ні для вареників. А вареники мої хлопці люблять найбільше. (Леоніду – сину Шумських – 24. Ще не одружений. За професією – лісник, але їздить на заробітки в Київ. Саме був дома. Хазяїнував з батьком).
– Роботящий, - задоволена жінка. – І зять такий. І онук. Дарма, що йому тільки п’ять. Вони – як мій Віктор.
– А Віктор – як хто? – повертаюся нарешті до теми – з якими ж чоловіками треба одружуватись, аби жити і радіти.
– Він - як мій брат. Думаєте, чому я його полюбила і так швидко погодилась вийти заміж ? Бо він у всьому нагадував Анатолія. Вітю не треба було вивчати чи перевіряти – у ньому були братові риси. А це означало, що він мене не підведе і не зробить боляче. Навпаки, як у дитинстві, витре мої сльози і розвіє печалі. Так завжди і було.
– Може, Вам просто пощастило, адже могли і помилитись…
– Не могла. Хіба що, може, в дрібницях. З малих років я всіх порівнювала з братом – за вчинками, за словами, навіть за зовнішністю. Хто був схожий на нього, на повірку виявлявся хорошою надійною людиною.
– По – Вашому, для щасливого подружнього життя треба одружуватись з чоловіками, які нагадують тих, кого ми любили в дитинстві.
– Саме так. У дитинстві ми уміємо вибирати без помилок…
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий