Чоловік залишив мене, як прив’язаного собаку у покинутому дворі

«Чоловік любить жінку здоровою…» - я багато разів згадувала ці слова, аналізуючи своє сімейне життя.
Мій мене навряд чи любив, навіть коли я не мала проблем із здоров’ям. Інакше не повівся б зі мною так жорстоко зараз, коли я, ще не досягши «ягідного віку», уже інвалід, і надій на видужання – практично ніяких.


… Більше 20 років тому його прислали в наше село як молодого спеціаліста. Симпатичний, серйозний. А головне – не пияк. Моя мама була рада, коли він до мене посватався.
Не буду розказувати про наші попередні сімейні радощі і печалі – було всього. Кожна родина проходить через свої випробування. Хоча для сторонніх наші проблеми були навряд чи помітними. Хазяїн з чоловіка був непоганий. Грошей не пропивав. Все інше можна було терпіти. Та все змінилося, коли мені дали групу. Чоловікова реакція на це була як вирок: якщо не ходиш на роботу, порайся вдома. Переклав на мої плечі все господарство. Просити його викидати гній від поросяти чи нарубати дров не мало сенсу. У відповідь - крик і лайка: «А ти що днями робиш?» Вранці треба проганяти корову – теж відмова. Жену сама. Єдина серед мужчин.
Влітку, поки попораюсь, смалить спека. Знаходитись під сонцем лікарі заборонили. А що робити? Полю буряки з останніх сил, бо заростають. Що робить в цей час чоловік? Займається своїм бізнесом. Справи там у нього йдуть непогано, бо товар, який він пропонує, користується попитом. Роботи багато, бо він не перекупник. Продає те, що вирощує. Гроші, які отримує, - це його гроші. Куди він їх витрачає, не каже. Дає дитині – і спасибі. На одну мою пенсію студента не вивчиш, хоч і є що покласти в сумку. Я це знаю, і все ж нестерпно кожного разу чути, що я нічим не допомагаю. А хазяйство, яке я тягну на собі уже котрий рік підряд, а город, де втрачаю останнє здоров’я? Усе це не враховується, не цінується. Але і це не найстрашніше. Справжнє пекло настало після розлучення.
Майно чоловік розділив сам. Забрав собі авто, мені залишив будинок. Документів нема ні на нього, ні на землю. Оформити все це коштує дорого. У мене таких грошей немає. Утримувати житло я теж не в змозі. А продати тепер уже колишній чоловік не дозволяє.
Я почуваюся, як прив’язаний собака посеред двору, залишеного господарями. Хоч помирай, але стережи. Собі він придбав житло в Щорсі. Приїжджає іноді в село. Тут, на городі, залишився рости ще деякий його товар. На мене не звертає уваги. Діти пробували поговорити – безрезультатно. На все у нього одна відповідь: «Ваша думка мене не цікавить».
Важко передати словами, що у мене на душі. До того, що жінка-інвалід чоловіку не потрібна, я, хоч це неймовірно боляче, звикла. Але ж я – жива людина. Невже зі мною не можна по-людськи? Хіба я прошу нереального? Допомогти оформити необхідні документи на будинок та на землю і не перешкоджати його продати. Щоб я б теж змогла купити собі житло. Нехай крихітне, але щоб могла його утримувати.
У відповідь – крик і лайка. Минають дні, але нічого не змінюється в моєму житті. З жахом думаю про зиму. Як я переживу її з моїм здоров’ям (у будинку на віддаленій вулиці), де майже немає сусідів?
Навіщо розказала про свою біду? У надії, що люди надоумлять його, і чоловік зглянеться наді мною. Імені не називаю. Хто знає його хоч трохи, легко впізнає. У нього є робота, де він, з-поміж іншого, виховує молодь, бізнес, є можливість розпочати життя спочатку (нема ще 50), а у мене – недуга, безвихідь і страх перед завтрашнім днем.
Ніна.