Понад півстоліття тому скромний сільський учитель Клюсівської школи Павло Іванович Толочко задумав створити краєзнавчий музей. Неподалік від села разом із учнями йому траплялися дивовижні знахідки – сліди побутування прадавніх людей. Тож не випадково у 1966 році професор, доктор історичних наук, відомий археолог України І.Г. Шовкопляс прибув з Києва до Клюсів із археологічною експедицією.
«Клюсівська пізньопалеолітична стоянка (на основі здобутих на ній матеріалів), - писав І.Г. Шовкопляс у «Промені Жовтня» за 18 серпня 1966 року, - може бути датована часом близько 20 тисяч років до наших днів. Виявлення її переконливо свідчить про досить давнє заселення первісними людьми басейну р.Снов (до цього часу такі стоянки між Дніпром і Десною були невідомі)».
Пам’ятки, виявлені Павлом Івановичем разом із учнями неподалік від села, - свідчення багатотисячолітнього заселення території поблизу Клюсів давніми людьми в різні історичні епохи минувшини – у стародавньому й новому кам’яних віках, в епоху міді-бронзи і пізньому середньовіччі. Дві стоянки, знайдені за селом, датуються часом близько 3,5 – 4,5 тис. років тому. Великий інтерес представляють собою залишки середньовічної (16-18 ст.) рудні – підприємства з добування кричного заліза з місцевої болотної руди.
Надто важливою для науки виявилася стоянка первісної людини, виявлена П.І. Толочком у колгоспному саду, яка відноситься до кінця стародавнього кам’яного віку (палеоліту). Це одна з небагатьох подібних на Чернігівщині та на всій території України. Свого часу вона стала об’єктом вивчення Палеолітичної експедиції Інституту археології Академії наук Української РСР за участі Чернігівського історичного музею.
У 60-х роках минулого століття ентузіазмом Павла Івановича був створений історичний музей і в Клюсах. Ідею підтримали керівники села, виділили приміщення, П.І. Толочко поступово розживався меблями, систематизував і постійно поповнював фонди музею. Найціннішими експонатами були й досі залишаються кості мамонта. У прадавні часи основною господарською діяльністю людини було полювання на диких тварин, які того часу водилися в долинах річок Снов і Цата. Переважали серед них великі травоїдні слони-мамонти. М’ясо було основною їжею людей. У побуті використовували шкіру й кості.
Не для всіх експонатів вистачило місця в музеї. Поряд із костями мамонта виставлені списи, наконечники, скребки, різці, стріли, різноманітне каміння. У стародавньому кам’яному віці люди ще не знали ніякого металу. Тож для виготовлення знарядь праці широко застосовували камінь, особливо кремінь, який легко розколюється та піддається обробці.
Розкопки у Клюсах проводилися на площі 1300 кв. м глибиною до 2 м. Тут знайдено понад 10 тис. розколотих кременів, у тому числі понад 400 різноманітних знарядь. Кремінна сировина була місцевою. Мешканці стоянки збирали її в ровах. Багато желваків і плиток і досі трапляються на околиці. Усе це сконцентроване в одному залі. На жаль, немає можливості усі експонати розмістити на вітринах.
А в іншій кімнаті виставлені старовинні речі: ступа, жлукта, рубель і качалка (попередники сучасної праски), різнокаліберні кушини – від величезного до маленького. Значне місце відведене періодам громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Цікавий матеріал про уродженця Клюсів командира партизанського загону ім.Щорса, убитого неподалік від села, Івана Глазка та його сім’ю. Приміром, молодший брат Михайло Глазок у 14 років був підривником. Збереглися спогади про інших партизанів.
Серед багатьох учнів П.І. Толочка, які розділили з ним захоплення старовиною та потяг до вивчення історії рідного краю, була й учениця сьомого класу Ганна Маленок. У 1961 році Павло Іванович задумав створити краєзнавчий музей: збирав, класифікував, розкладав майбутні експонати. Біля нього завжди були його вихованці, яких цікавила історія села, Полісся. І цікавість цю розбурхав у них улюблений учитель.
З того часу багато води спливло. Колишні учні П.І. Толочка розлетілися по світах, багато стали педагогами. А серед них і Ганна Іванівна Третяк (у дівоцтві Маленок). 48 років відпрацювала у рідній Клюсівській школі, а на схилі літ Павла Івановича – до останнього його подиху – була його музою. Тепер же, багато років по смерті чоловіка, залишається берегинею справи всього його життя. До речі, 21 вересня минуло 15 років відтоді, як П.І. Толочко відійшов у кращий із світів…
Усі, хто знав Павла Івановича, пам’ятають його як надзвичайно доброзичливу й незлостиву людину зі спокійною вдачею, неймовірно цікавого співбесідника із своєрідним почуттям гумору. Не дивно, що до нього тягнулися учні. Педагог багато років вів археологічний гурток «У глибину сторіч». Ганна Іванівна досі зберігає альбом із розповіддю про пошуки юних археологів, датований 1978 роком. Сам же гурток почав свою діяльність у 1963 році. Альбом містить чимало ілюстрацій – фото чи малюнків.
«Наслідки розкопок свідчать, - пишуть юні дослідники, – що мешканці стоянки полювали на мамонтів та інших тварин, які водились тоді в широких долинах Цати, Жеведи і Снову. Полювання на тварин забезпечувало первісну людину м’ясом, кістками мамонтів, які йшли на будівництво жител, шкіра – на їх покриття. Частину кісток використовували як паливо. Мешканці Клюсівської стоянки не знали ніякого металу, для виготовлення знарядь праці використовували кремінь. Під час розкопок виявлені також залишки наземних жител. Від них збереглися округлі в плані вогнища (наземні й трохи заглиблені в землю) діаметром 40-60 см. Заповнені вони кістковим вугіллям і попелом, і частково перепрілими уламками кісток мамонта. Знайдено великі кістки мамонта, з яких складалися житла».
Юні археологи ставлять під сумнів традиційні твердження, що нібито в той час у нашій місцевості було дуже холодно, а рослинний світ - дуже бідним. Чим же тоді харчувалися могутні «вегетаріанці» мамонти? Знайдена поблизу Клюсів рудня XVI-XVIII століть у вигляді великого скупчення відходів залізодобувного виробництва – шлаків та виямок болотної руди, виробів з кричного заліза були виявлені школярами на березі Цати. «Кричне залізо поліських рудень, - розмірковують учні, - широко розповсюджувалося на Україні та в інших країнах середньої Європи».
Завдяки сподвижницькій роботі П.І. Толочка діти залучилися до вивчення історії краю, до пошуків матеріального підтвердження його старовини. Поставили під сумнів, а потім і навіть спростували деякі історичні твердження, разом із вчителем зробили великі відкриття. «Музей, звичайно, - розмірковують школярі, - виникає там, де ведеться краєзнавча робота, де регулярно накопичуються речові матеріали. Зміст нашого музею охоплює великий історичний період від первіснообщинного ладу до сучасного життя Клюсів і району». Доречно буде сказати, що музею було дане звання «народного», він співробітничав з багатьма відомими в Україні науковцями. До речі, остання експедиція археологів побувала у Клюсах у 2005 році. А науковий журнал Національної академії наук України «Археологія» у лютому 2002 року опублікував статтю В.І. Ткаченка «Про деякі культурно-історичні особливості пізньопалеолітичної пам’ятки Клюси».
… У Клюсах уже припинила своє існування школа, директором якої тривалий час був П.І. Толочко. Музей історії села Клюси формально ніби продовжує працювати як філіал Щорського історичного музею. Але фінансування обмежується нарахуванням 10 відсотків мінімальної зарплати доглядачу Г.І. Третяк. Приміщення взимку не опалюється, у ньому протікає дах. У сільської влади певний час тому навіть було бажання спекатися цієї халепи, а, можливо, й дещо заробити на оборудці. Але в Києві ще є люди, віддані історичній науці, які добре пам’ятають і цінують особистий внесок П.І. Толочка та його дружини (збереглася рукописна заява Павла Івановича директору меморіального музею М.О. Щорса, у якій у зв’язку з тяжкою хворобою П.І.Толочко просить звільнити його з посади наглядача народного музею с.Клюси і передати керування ним дружині Г.І.Третяк, котра упродовж багатьох років допомагала збирати експонати для музею і знає його експозицію).
Усі ці роки Ганна Іванівна свято береже пам’ять про свого чоловіка - людину самобутню і неординарну – та ті скарби, які Павло Іванович зібрав зі своїми учнями. Дивує лише те, що якось забули в районі про них. Зрідка до села приїжджають любителі старожитностей та історії рідного краю. Часом це місцеві, часом гості чи дачники з півночі Росії, культурних центрів України чи сусідніх держав. Тоді Ганна Іванівна проводить екскурсію музейними кімнатами, розповідає дивовижні історії. (До речі, коли не могла в стінах музею знайти революційні лозунги 1917-1919 рр., уночі їй наснився Павло Іванович, який розповів, де шукати раритети. Ледь дочекалася ранку, пішла до музею і знайшла за підказкою небіжчика потрібні лозунги). Усі відвідувачі музею залишають його стіни у захваті від почутого й побаченого, обіцяють посприяти, підтримати, допомогти…
Залишається сподіватися на щедрих спонсорів, яким не байдужа історія рідного краю. Дуже жаль, якщо з часом безцінні експонати народного музею історії села Клюси (а за великим рахунком це – історія України) розійдуться по приватних колекціях чи взагалі зникнуть.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото з сімейного архіву Г.І.Третяк
Комментариев нет:
Отправить комментарий