(Коротка замальовка)
Хіба не правда: чим більше ми заглиблюємося у справи територіальних громад, тим злободеннішими вони стають.
Дехто аналізує ці справи, долучається до них, а деякі живуть, нічого не помічають, байдуже споглядаючи ту чи іншу картину.
Неспокійна і світла душа рогізківського старійшини, депутата сільради декількох попередніх скликань В.М. Вороб’я спрагло бажає відчутних змін, чогось доброго. Розрадою для нього однозначно б міг стати порядок у рідному селі, звідки пустили коріння десятки відомих особистостей, де і понині живуть хороші люди. Порають городи, вирощують хліб, тримають худобу, заробляючи і на навчання дітей, на ліки, на найнеобхідніше.
Селу пощастило й з тим, що постійно йому надходить спонсорська допомога від обласного й районних депутатів. Мова йде і про школу, і про церкву, і про інші об’єкти соціальної інфраструктури. Здавалося б: використовуй цю допомогу, розподіляй правильно - і все буде гаразд! На жаль, реалії до болю інші, вони, схоже, свідчать: тамтешня влада не сповна використовує свої повноваження і свою відповідальність за низку питань. Простий приклад. Разом з Василем Мусійовичем під’їжджаємо до пам’ятника великому Кобзареві, що, немов сирота, стоїть у центрі. Потьмянілий, брудний від снігу і дощу, він викликає сумні враження. Масивна декоративна огорожа навколо нього (у вигляді металевого ланцюга), що влітку, навесні і восени захищала від корів, кудись зникла. Одну з версій зникнення нам назвали дві випадкові перехожі. Повторити вислови цих жіночок усій нашій читацькій аудиторії я не наважуюсь. Соромно.
Поруч з пам’ятником – сирітський клуб – з розбитими шибками у вікнах, обшарпаними стінами і похиленими дверима. На цьому фоні ще незрозумілішими виглядають два напіврозплющені, діряві відра, атрибут сміття. Зате розмальовані у синьо-жовті кольори. Навіщо? І чи не є це знущанням над українськими символами?
Екскурсію клубом намагалася провести миловидна прибиральниця Наталія, але все обірвалося відразу у фойє, де, замість культурного оформлення, - купи складеного штахетника. Видозмінена деревина роками лежить у клубі, чекаючи цільового використання – стати огорожею кладовища.
Їдемо на це кладовище, інтуїтивно відчуваючи нову проблему, нове неробство. Виникають запитання на кшталт, чому три зими і три літа гуляє вітер каркасом (у свій час ним обгородив цвинтар виходець з села, заступник директора Щорського ВПУЛГ Сергій Мойсіяш)? І хто коли-небудь приб’є штахетник, виділений директором ДП «Щорський райагролісгосп» Володимиром Приходьком? Хто повирубує самосійки клена, який вріс у штахетник на ще одному кладовищі поблизу траси (до слова, його також виділив В.В.Приходько)? А, може, суботник варто організувати, а, може, ще когось про доречну послугу попросити? Зрештою, і на гори сміття варто б увагу звернути, і на інше, про що, не сумніваємось, добре знає сільска влада.
Намерзшись добряче, знову повертаємося до клубу, споглядаючи інше видовище: пачки привезених і не попиляних, не порубаних обрізків.
- Нема чим пиляти, нема грошей! – резюмує знайома прибиральниця, переводячи розмову в інше русло. Удвох з Василем Мусійовичем журяться відсутністю туалетів, сміттєвих баків біля магазинів, дорожнечею життя, війною на сході, іншими проблемами, про які і не розкажеш.
І насамкінець. Їдемо до ініціатора зустрічі Василя Вороб’я. У кожному куточку обійстя – теплота і спогади про Надію Павлівну, дружину. П’ять літ він без неї, хоча й досі не вірить, що не міг врятувати. Продав усе – корову, свиней, збув багато інших речей – не допомогло. Сумує і стверджує: смерть коханої, смерть двох синів не розлучила його з ними, адже справжні почуття не вмирають.
Про Надію Павлівну говорять її вишивки - яскраві, барвисті. У церкві вони є, і в офісі Григорія Божка (його, маленького, няньчила). Василь Мусійович розмовляє з картинами, згадує щасливі миті подружніх стосунків, веде активний спосіб життя. Приміром, збирається самотужки впорядкувати один з сільських пам’ятників. І таких, як він, непереборних оптимістів, у Рогізках багато. Вони вірять у нові позитивні зміни, вірять у завтрашній день і ніколи не згинаються перед труднощами.
Олена
КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Хіба не правда: чим більше ми заглиблюємося у справи територіальних громад, тим злободеннішими вони стають.
Дехто аналізує ці справи, долучається до них, а деякі живуть, нічого не помічають, байдуже споглядаючи ту чи іншу картину.
Неспокійна і світла душа рогізківського старійшини, депутата сільради декількох попередніх скликань В.М. Вороб’я спрагло бажає відчутних змін, чогось доброго. Розрадою для нього однозначно б міг стати порядок у рідному селі, звідки пустили коріння десятки відомих особистостей, де і понині живуть хороші люди. Порають городи, вирощують хліб, тримають худобу, заробляючи і на навчання дітей, на ліки, на найнеобхідніше.
Селу пощастило й з тим, що постійно йому надходить спонсорська допомога від обласного й районних депутатів. Мова йде і про школу, і про церкву, і про інші об’єкти соціальної інфраструктури. Здавалося б: використовуй цю допомогу, розподіляй правильно - і все буде гаразд! На жаль, реалії до болю інші, вони, схоже, свідчать: тамтешня влада не сповна використовує свої повноваження і свою відповідальність за низку питань. Простий приклад. Разом з Василем Мусійовичем під’їжджаємо до пам’ятника великому Кобзареві, що, немов сирота, стоїть у центрі. Потьмянілий, брудний від снігу і дощу, він викликає сумні враження. Масивна декоративна огорожа навколо нього (у вигляді металевого ланцюга), що влітку, навесні і восени захищала від корів, кудись зникла. Одну з версій зникнення нам назвали дві випадкові перехожі. Повторити вислови цих жіночок усій нашій читацькій аудиторії я не наважуюсь. Соромно.
Поруч з пам’ятником – сирітський клуб – з розбитими шибками у вікнах, обшарпаними стінами і похиленими дверима. На цьому фоні ще незрозумілішими виглядають два напіврозплющені, діряві відра, атрибут сміття. Зате розмальовані у синьо-жовті кольори. Навіщо? І чи не є це знущанням над українськими символами?
Екскурсію клубом намагалася провести миловидна прибиральниця Наталія, але все обірвалося відразу у фойє, де, замість культурного оформлення, - купи складеного штахетника. Видозмінена деревина роками лежить у клубі, чекаючи цільового використання – стати огорожею кладовища.
Їдемо на це кладовище, інтуїтивно відчуваючи нову проблему, нове неробство. Виникають запитання на кшталт, чому три зими і три літа гуляє вітер каркасом (у свій час ним обгородив цвинтар виходець з села, заступник директора Щорського ВПУЛГ Сергій Мойсіяш)? І хто коли-небудь приб’є штахетник, виділений директором ДП «Щорський райагролісгосп» Володимиром Приходьком? Хто повирубує самосійки клена, який вріс у штахетник на ще одному кладовищі поблизу траси (до слова, його також виділив В.В.Приходько)? А, може, суботник варто організувати, а, може, ще когось про доречну послугу попросити? Зрештою, і на гори сміття варто б увагу звернути, і на інше, про що, не сумніваємось, добре знає сільска влада.
Намерзшись добряче, знову повертаємося до клубу, споглядаючи інше видовище: пачки привезених і не попиляних, не порубаних обрізків.
- Нема чим пиляти, нема грошей! – резюмує знайома прибиральниця, переводячи розмову в інше русло. Удвох з Василем Мусійовичем журяться відсутністю туалетів, сміттєвих баків біля магазинів, дорожнечею життя, війною на сході, іншими проблемами, про які і не розкажеш.
І насамкінець. Їдемо до ініціатора зустрічі Василя Вороб’я. У кожному куточку обійстя – теплота і спогади про Надію Павлівну, дружину. П’ять літ він без неї, хоча й досі не вірить, що не міг врятувати. Продав усе – корову, свиней, збув багато інших речей – не допомогло. Сумує і стверджує: смерть коханої, смерть двох синів не розлучила його з ними, адже справжні почуття не вмирають.
Про Надію Павлівну говорять її вишивки - яскраві, барвисті. У церкві вони є, і в офісі Григорія Божка (його, маленького, няньчила). Василь Мусійович розмовляє з картинами, згадує щасливі миті подружніх стосунків, веде активний спосіб життя. Приміром, збирається самотужки впорядкувати один з сільських пам’ятників. І таких, як він, непереборних оптимістів, у Рогізках багато. Вони вірять у нові позитивні зміни, вірять у завтрашній день і ніколи не згинаються перед труднощами.
Олена
КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий