Шановні читачі!
Після презентації моєї книги «Спогади оперативника», що відбулась у Щорській центральній районній бібліотеці, я отримав немало відгуків, побажань, запитань, за що всім вам щиро вдячний. Вдячний за те, що вона викликала у вас читацький інтерес. Особливо друга частина, де ідеться про боротьбу зі злочинністю на території Щорського району у період з 1974 по 1984 роки, спогади про оперативних працівників райвідділу міліції. Вони несли тягар цієї боротьби на своїх плечах, про перемоги і поразки, помилки і невдачі, про всіх тих, хто пішов на заслужений відпочинок, і про молодих працівників Щорського РВ УМВС України в Чернігівській області.
З цього приводу мені хотілось би зупинитися на тих питаннях, які бентежили читачів, що телефонували мені на роботу, а здебільшого додому у пізній вечірній час.
Голос із телефонної трубки: «Скажіть, будь ласка, нащо Ви обманюєте читачів, що у Бахмацькому районі в селі Стрільники працював головою колгоспу ім.К.Маркса Сергій Павлович Стецюн, який був без обох рук, інвалід Великої Вітчизняної війни? Хто в це може повірити?» Голос чоловічий, добре поставлений. Можливо, думаю, це хтось із керівників підприємств нашого району, але не осмілююсь запитати.
– Це дійсно так, - відповідаю. – Одразу після закінчення війни, коли С.П. Стецюн повернувся додому інвалідом першої групи (без обох рук), а був хліборобом від діда і прадіда, колгоспники вибрали його головою правління. Керував довго, скільки я і пам’ятаю. Кисть правої руки була розпиляна на дві кістки. Він брав ручку, умочав перо у чорнило і красиво-красиво писав. Краще його в селі ніхто не міг написати. Наполегливий, скромний, добрий господар. Так, це правда. Це не чийсь образ. Це Стецюн!
Звертається по телефону, схоже, молода жіночка: «Як це могло бути, щоб Вас віддали у «прийми» до молодої підозрюваної, коли розкривали зухвале убивство в селі Велика Загорівка, тоді Бахмацького, а тепер Борзнянського району. Ви ж були жонаті? А як дружина відреагувала на це? Вас по кілька діб не бувало вдома, то що Ви мали їй сказати? Що це за сім’я? На мою думку, у Вас сім’ї взагалі не було. Це розбещеність!»
– Ні, - відповідаю. – Це робота. Робота з напругою, часом з ризиком, але її комусь треба було виконувати. Я був дійсно молодий. Мав дружину. Сумував за нею, коли довгенько не бачились, вона також, але чекала мене і була рада нашій зустрічі.
На перших порах роботи приїжджаю я додому (а жив у дворі Бахмацького райвідділу міліції), друга година ночі, а у квартирі відкрите віконце і дружина стоїть біля нього.
– Чого стоїш, не спиш?
– А як я можу заснути, коли тебе нема вдома? Запитую чергового про тебе, а там, як на магнітофоні, одна і та ж відповідь: на завданні. А що це за завдання? Де ти?
Район злочинний. Було немало грабежів, убивств, крадіжок із магазинів, квартир. Особливо тяжко було розкривати злочини, що здійснили волоцюги. А їх на той час було немало.
– Не закохались Ви в ту молоду, красиву, де були у «приймах»? – не відстає жіночка.
– Як бачиш, ні. Ми пронесли своє кохання з дружиною через усе життя. Ми кохали одне одного і були вірні своєму коханню, - відповідаю.
– Такого не буває, - відчеканила абонентка і поклала слухавку.
Майже аналогічний дзвінок телефону відірвав мене від справ.
– Слухаю Вас.
– Це Бурдюг? – закричав голос на тому боці дроту.
– Він самий, - відповідаю.
– Скажіть мені, хто Вам написав книжку?
– Сам написав, сам напам’ять вивчив, - відповідаю з гумором.
– Тоді скажіть мені, коли ж Ви устигли «наробити дітей», якщо Ви, по книжці, то в засаді, то в погоні, то у відрядженні, то на чергуванні?
– На це багато часу не треба було, - відповідаю з гумором. – До того ж, якщо Ви уважно читали книжку, то помітили, що частенько, особливо коли мене не було вдома, зі свого кабінету до квартири, де я жив, заходив мій товариш і брат «по крові» Толя Лебедько, щоб попросити у дружини бархотку, почистити хромові чоботи. З цього приводу мене «підкололи» мої друзі-оперативники. Можливо, допомога й була в цьому, - продовжує кепкувати, - може, і я комусь допоможу. Правда, я купив йому на день народження щітку для взуття та бархотку і подарував.
Розмову перевели на сміх та й годі! А що можна відповісти на таке запитання? Я дійсно гордий тим, що за 33 роки роботи в міліції не розучився жартувати. Люблю такі розрядки і зараз.
Та одне запитання читача, який зустрівся віч-на-віч, збентежило мене і розсмішило. Поважна людина говорить мені:
– Почитав Вашу книжку.
– Ну то й як?
– Сподобалась, але допущена неточність.
– Радий вислухати. З вдячністю сприйму.
– Там, де Ви пишете про музей Щорса і про те, що там стоїть велика розлога липа, то неправда. Там стоїть клен.
– Невже? – запитую.
– Точно. Сам сходив і перевірив. Ви що не можете відрізнити липу від клена?
Сміх та й годі! Розсміялись. І я мовив: «У передмові книги сказано, що це художня документалістика. Напевне, думаю, видавничий дім «Букрек» правий був, що є «прискіпливі» читачі. І це добре».
Молода жінка-водій моторолера запитує:
– Ви начальника ДАІ Щорського РВ УМВС авансом прославили?
– Ні, – кажу. – Він дійсно наполегливо працює.
Дружина мого колишнього начальника Бахмацької міліції Лідія Максимівна проживає в м.Чернігів з донькою та поважним зятем. Прочитали вони книжку і передають через інших знайомих, що автор її міг би показати покійного підполковника у більш позитивному плані, аніж це вийшло.
– Це позитивний герой моєї книги, - відповідаю, - і взагалі це трудяга. Що там не сподобалось?
– Не сподобалося те місце, де Ви пишете про Ваші неробочі стосунки, коли сидите за святковим столом. Гвоздєв мовить: «Слухай, Микитовичу, хтось із нас сьогодні повинен бути тверезим. Хоч ти, хоч я. На мою думку, сьогодні тверезим повинен бути ти, бо ти заступник, а я начальник».
І так кожен раз! Але це дійсно було так. Це не означало, що я особисто не міг випити з ним чи з друзями. Але старенькій дружині це було не до вподоби. Чи не подумає читач, що Гвоздєв п’яниця? Звичайно ж, ні! Там чимало сказано доброго, щирого на його адресу. І пам’ять про нього, як про мого першого учителя, першого начальника, з яким пропрацював з 1959 по 1974 роки, ніколи не згасне.
Мої колишні колеги з міліції, прочитавши книжку, запитують: «Чому так скупо розповів про Єрмака? Як ловили його, як спіймали. Це ж детективна історія!» Відповідаю: «Це дійсно окрема тема. Ловили втікача з колонії протягом місяця. Не раз він залишав нас у дурнях. Хитрий, кмітливий, він знав методи оперативної роботи і ніяк не міг пійматись на «вудочку». Але наживка спрацювала… Дітлахи на той час гралися у Єрмака, а ми день і ніч бігали по його слідах».
Запитання і побажання продовжують надходити. Я із задоволенням ще поспілкуюсь з шановними читачами.
Запитують і таке: «Що пишеш у даний час?»
- Позовну заяву до Щорського районного суду про розділ спільно нажитого майна, - з гумором відповідаю.
І дійсно тут свої історії, життєві ситуації, проблеми, які часто вирішуються не тільки в судовому порядку, а за допомогою доброго слова.
З повагою до читачів та з найкращими побажаннями автор «Спогадів оперативника» Микола БУРДЮГ
Після презентації моєї книги «Спогади оперативника», що відбулась у Щорській центральній районній бібліотеці, я отримав немало відгуків, побажань, запитань, за що всім вам щиро вдячний. Вдячний за те, що вона викликала у вас читацький інтерес. Особливо друга частина, де ідеться про боротьбу зі злочинністю на території Щорського району у період з 1974 по 1984 роки, спогади про оперативних працівників райвідділу міліції. Вони несли тягар цієї боротьби на своїх плечах, про перемоги і поразки, помилки і невдачі, про всіх тих, хто пішов на заслужений відпочинок, і про молодих працівників Щорського РВ УМВС України в Чернігівській області.
З цього приводу мені хотілось би зупинитися на тих питаннях, які бентежили читачів, що телефонували мені на роботу, а здебільшого додому у пізній вечірній час.
Голос із телефонної трубки: «Скажіть, будь ласка, нащо Ви обманюєте читачів, що у Бахмацькому районі в селі Стрільники працював головою колгоспу ім.К.Маркса Сергій Павлович Стецюн, який був без обох рук, інвалід Великої Вітчизняної війни? Хто в це може повірити?» Голос чоловічий, добре поставлений. Можливо, думаю, це хтось із керівників підприємств нашого району, але не осмілююсь запитати.
– Це дійсно так, - відповідаю. – Одразу після закінчення війни, коли С.П. Стецюн повернувся додому інвалідом першої групи (без обох рук), а був хліборобом від діда і прадіда, колгоспники вибрали його головою правління. Керував довго, скільки я і пам’ятаю. Кисть правої руки була розпиляна на дві кістки. Він брав ручку, умочав перо у чорнило і красиво-красиво писав. Краще його в селі ніхто не міг написати. Наполегливий, скромний, добрий господар. Так, це правда. Це не чийсь образ. Це Стецюн!
Звертається по телефону, схоже, молода жіночка: «Як це могло бути, щоб Вас віддали у «прийми» до молодої підозрюваної, коли розкривали зухвале убивство в селі Велика Загорівка, тоді Бахмацького, а тепер Борзнянського району. Ви ж були жонаті? А як дружина відреагувала на це? Вас по кілька діб не бувало вдома, то що Ви мали їй сказати? Що це за сім’я? На мою думку, у Вас сім’ї взагалі не було. Це розбещеність!»
– Ні, - відповідаю. – Це робота. Робота з напругою, часом з ризиком, але її комусь треба було виконувати. Я був дійсно молодий. Мав дружину. Сумував за нею, коли довгенько не бачились, вона також, але чекала мене і була рада нашій зустрічі.
На перших порах роботи приїжджаю я додому (а жив у дворі Бахмацького райвідділу міліції), друга година ночі, а у квартирі відкрите віконце і дружина стоїть біля нього.
– Чого стоїш, не спиш?
– А як я можу заснути, коли тебе нема вдома? Запитую чергового про тебе, а там, як на магнітофоні, одна і та ж відповідь: на завданні. А що це за завдання? Де ти?
Район злочинний. Було немало грабежів, убивств, крадіжок із магазинів, квартир. Особливо тяжко було розкривати злочини, що здійснили волоцюги. А їх на той час було немало.
– Не закохались Ви в ту молоду, красиву, де були у «приймах»? – не відстає жіночка.
– Як бачиш, ні. Ми пронесли своє кохання з дружиною через усе життя. Ми кохали одне одного і були вірні своєму коханню, - відповідаю.
– Такого не буває, - відчеканила абонентка і поклала слухавку.
Майже аналогічний дзвінок телефону відірвав мене від справ.
– Слухаю Вас.
– Це Бурдюг? – закричав голос на тому боці дроту.
– Він самий, - відповідаю.
– Скажіть мені, хто Вам написав книжку?
– Сам написав, сам напам’ять вивчив, - відповідаю з гумором.
– Тоді скажіть мені, коли ж Ви устигли «наробити дітей», якщо Ви, по книжці, то в засаді, то в погоні, то у відрядженні, то на чергуванні?
– На це багато часу не треба було, - відповідаю з гумором. – До того ж, якщо Ви уважно читали книжку, то помітили, що частенько, особливо коли мене не було вдома, зі свого кабінету до квартири, де я жив, заходив мій товариш і брат «по крові» Толя Лебедько, щоб попросити у дружини бархотку, почистити хромові чоботи. З цього приводу мене «підкололи» мої друзі-оперативники. Можливо, допомога й була в цьому, - продовжує кепкувати, - може, і я комусь допоможу. Правда, я купив йому на день народження щітку для взуття та бархотку і подарував.
Розмову перевели на сміх та й годі! А що можна відповісти на таке запитання? Я дійсно гордий тим, що за 33 роки роботи в міліції не розучився жартувати. Люблю такі розрядки і зараз.
Та одне запитання читача, який зустрівся віч-на-віч, збентежило мене і розсмішило. Поважна людина говорить мені:
– Почитав Вашу книжку.
– Ну то й як?
– Сподобалась, але допущена неточність.
– Радий вислухати. З вдячністю сприйму.
– Там, де Ви пишете про музей Щорса і про те, що там стоїть велика розлога липа, то неправда. Там стоїть клен.
– Невже? – запитую.
– Точно. Сам сходив і перевірив. Ви що не можете відрізнити липу від клена?
Сміх та й годі! Розсміялись. І я мовив: «У передмові книги сказано, що це художня документалістика. Напевне, думаю, видавничий дім «Букрек» правий був, що є «прискіпливі» читачі. І це добре».
Молода жінка-водій моторолера запитує:
– Ви начальника ДАІ Щорського РВ УМВС авансом прославили?
– Ні, – кажу. – Він дійсно наполегливо працює.
Дружина мого колишнього начальника Бахмацької міліції Лідія Максимівна проживає в м.Чернігів з донькою та поважним зятем. Прочитали вони книжку і передають через інших знайомих, що автор її міг би показати покійного підполковника у більш позитивному плані, аніж це вийшло.
– Це позитивний герой моєї книги, - відповідаю, - і взагалі це трудяга. Що там не сподобалось?
– Не сподобалося те місце, де Ви пишете про Ваші неробочі стосунки, коли сидите за святковим столом. Гвоздєв мовить: «Слухай, Микитовичу, хтось із нас сьогодні повинен бути тверезим. Хоч ти, хоч я. На мою думку, сьогодні тверезим повинен бути ти, бо ти заступник, а я начальник».
І так кожен раз! Але це дійсно було так. Це не означало, що я особисто не міг випити з ним чи з друзями. Але старенькій дружині це було не до вподоби. Чи не подумає читач, що Гвоздєв п’яниця? Звичайно ж, ні! Там чимало сказано доброго, щирого на його адресу. І пам’ять про нього, як про мого першого учителя, першого начальника, з яким пропрацював з 1959 по 1974 роки, ніколи не згасне.
Мої колишні колеги з міліції, прочитавши книжку, запитують: «Чому так скупо розповів про Єрмака? Як ловили його, як спіймали. Це ж детективна історія!» Відповідаю: «Це дійсно окрема тема. Ловили втікача з колонії протягом місяця. Не раз він залишав нас у дурнях. Хитрий, кмітливий, він знав методи оперативної роботи і ніяк не міг пійматись на «вудочку». Але наживка спрацювала… Дітлахи на той час гралися у Єрмака, а ми день і ніч бігали по його слідах».
Запитання і побажання продовжують надходити. Я із задоволенням ще поспілкуюсь з шановними читачами.
Запитують і таке: «Що пишеш у даний час?»
- Позовну заяву до Щорського районного суду про розділ спільно нажитого майна, - з гумором відповідаю.
І дійсно тут свої історії, життєві ситуації, проблеми, які часто вирішуються не тільки в судовому порядку, а за допомогою доброго слова.
З повагою до читачів та з найкращими побажаннями автор «Спогадів оперативника» Микола БУРДЮГ
Комментариев нет:
Отправить комментарий