- Свій день народження в стінах будинку престарілих я вже відзначала разів три, - розмірковує 94-річна Є.Ф. Мося. – Накривають святковий стіл, цього року подарували красиву хустку. Подобається мені тут. Тричі на день смачно годують, іноді ще й чаюємо. Сусідки по кімнаті хороші. Сюди приїхала – знову почала співати. Коли з Прокопівною, коли сусідкою Софією – вона жартома мене називає донечкою, хоча за віком я старша за неї.
Чистенька, чепурна бабуся Дуня не втратила почуття гумору й оптимізму. Згадуючи своє непросте життя, більше акцентує увагу на позитивних моментах, а про негаразди говорить, ніби жартуючи. Спогади Євдокії Федотівни більше пов’язані з нелегкою працею в колгоспі, але то були молоді, повні надій на краще повоєнні роки. Тож і співалося, і працювалося з ентузіазмом.
…Із чоловіком вони побралися, коли ще не відгриміли канонади війни. Він повернувся з фронту інвалідом – втратив праву руку. «А полов город краще й швидше, ніж я», - пригадує Євдокія Федотівна. Спочатку жили з її батьками, хоча й у них хату німці спалили, тож відбудовувалися повільно й важко. Поступово й молоді спорудили власне житло. Попри каліцтво, чоловік не сидів без діла. А Дуня встигала й свою норму виконати, й бути ланковою чи навіть бригадиром рільничої бригади. Аби швидше справитися з організаційними справами, сідала верхи на коня і об’їжджала село: кожній колгоспниці постукає у вікно, скаже, на які роботи й куди прямувати. До хати не заходила, бо її попередниця, що полюбляла частування, іноді після зайвої чарки десь засинала.
Потім працювала в садогородній бригаді. Урожаї овочів отримували високі, про їх колектив писала районна газета. А сад у колгоспі займав сорок(!) гектарів. Чоловік там сторожував. Траплялися у нього різні інциденти, але службу він ніс справно – як справжній фронтовик.
- Ми добре жили, - пригадує Є.Ф. Мося і тут же жартує, - але баб любив. Втім, завжди до мене повертався. Несварливий був, не бив мене. А вже як колись і обматюкає, так те ж не болить, правда?
Бог діточок їм не дав. Тому вона так прикипіла серцем до своєї племінниці. Коли та померла, дуже побивалася за нею. Син племінниці привіз і оформив бабусю в Нові Боровичі до інтернату для самотніх стариків, провідує її, незабаром знову збирається приїхати. А бабуся мріє ще раз побувати у рідній Старій Рудні, переступити поріг своєї хати. Там усе близьке: ще мамина скриня, придбані з чоловіком шафа й буфет. Згадала навіть про вузлик квасолі: «Миші ж квасолю не їдять?» А ще гріє серце спомин про те, як онук возив її з Нових Борович додому на храмовий празник, що припадає на день успіння Пресвятої Богородиці:
- Торік побувала у Старій Рудні на храму. У семи хатах за столом посиділа, навіть чарочку випила… Життя минуло, не встигла й озирнутися. Ніби вчора жито вручну жали, городину вирощували – які смачні помідори були. І молоко приймала та переганяла на сепараторі на вершки. У ланці дружно працювали. Чи багато нині серед живих моїх подруг, із якими стільки роботи перероблено?
Підвела зовсім молоді очі й лукаво посміхнулася:
- То будете наші пісні слухати?
І, тяжко спираючись на костур, заспішила до своєї кімнати, щоб із сусідкою завести «Несе Галя воду», потім «Ванечка-Ванюша», далі «Чом ти не прийшов»… Ми з директором територіального центру М.І. Яковцем щиро аплодували самодіяльним артисткам, до кімнати почали підтягуватися слухачі. Тут звикли до таких несподіваних концертів. Серед шанувальників співів мешканці інтернату і його працівники. А саме вони дбають, аби у старих та немічних було в кімнатах і на серці тепло, щоб їм хотілося не тільки жити, а й співати.
Валентина ВОЛОКУШИНА.
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий