Вже років з сорок минуло, відколи мешканці вулиці Щорса в Кучинівці (це саме на неї потрапляє подорожуючий, в’їжджаючи до села з боку райцентру) гуртом викопали колодязь. Місце там було особливе: зовсім неподалік, край лісу, з-під землі било джерельце, а колодязна водна за смаком нагадувала джерельну. Чимало людей зупинялося дорогою, аби напитися, коротко спочити. Попервах діставали воду журавлем, згодом було обладнано підйомну систему: крути собі ручку, тягни цеберко на ланцюгу…
Однак час минав і колодязь врешті-решт вийшов із ладу. Змілів чи то що. Здавалося, піде його історія в небуття – як і багато чого іншого зникло протягом нашої епохи. Проте знайшлася добра душа, яка змогла ніби вдихнути нове життя в старий колодязь.
Марія Федорівна Булденко була довгожителькою, померла цьогоріч у травні, коли вже мала 92 роки. Життєпис в неї - для роману годиться. До певної міри навіть можна сказати, що її біографія у великій мірі уособлювала собою долю рідного народу. Народилася в міцній селянській сім’ї, яка у часи комуністичної колективізації була розкуркулена. (Простіше кажучи – пограбована). На згадку про ті часи в родини не лишилося жодної речі - ані ікони чи навіть книжки – відібрали геть усе. Її батька, Федора, який був бондарем, займався різьбленням по дереву, зіслали на Колиму. Але з міцним характером виявився дядько – тікав звідти аж двічі, певний час переховувався. За період своїх поневірянь не нажив жодних статків. Єдине, що мав – так це добру пам’ять, знав чимало віршів, у колі сім’ї міг переповідати довжеленький твір «Чижикове весілля». Мабуть, лише поетичне слово й було єдиною реліквією, яка нагадувала дітям про нього…
У період влаштованого московськими правителями Голодомору 1932-1933 рр. сім’я Булденків врятувалася тим, що один з родичів зарізав коня й роздав м’ясо усім своїм.
Життя М.Ф. Булденко минуло у роботі, в колгоспі. Безліч разів доводилося мешкати по чужих кутках, бо хату відібрали, загалом змінити аж 18 місць проживання. Однак, як оповідають люди, їй була властива якась особливо стійка вдача. На різні негаразди або чиюсь несправедливість вона часто казала рідним: дарма, пробачте. У спогадах дітей навік укарбувалися її прості, але мудрі повчання: хто живе заради інших – тих пам’ятають; людей треба любити більше, ніж себе, тоді Бог дасть здоров’я і довгого віку. Складна це була наука. Особливо з огляду на те, якою тяжкою була доля Марії Федорівни. (З п’ятьох дітей двоє померли). Щоправда, вона, навіть попри найскладніші випробування, зберегла доброзичливе світосприйняття, лишилася морально хорошою та гарною людиною, будучи завжди відкритою для друзів, котрі часто зверталися до неї за порадами. Її радували доньки – Люба й Віра, син Микола, онуки. На схилі віку мала такий ясний розум, що розгадувала кросворди «судоку», а як автору спогадів про минувшину села й рідного краю – їй майже не було рівних. Разом з тим старенька намагалася не обтяжувати своїх дітей, які жили в різних містах України. Не скаржилася, нічого не просила для себе. Коли відчула, як наближається кінець її життєвого шляху, то єдине, про що казала – не померти б на Пасху, аби не завдати зайвого клопоту рідним.
Однак була одна справа, яка не давала спокою М.Ф. Булденко. Вона часто почала просити дітей: відновіть колодязь на вулиці, не привозьте мені гостинців, краще купіть відро. Все це виглядало, ніби материнський заповіт. Особливо після того, як у травні її не стало…
І ось улітку доньки (Люба й Віра), зять (відомий в області лікар Володимир Зотов) вирішили зробити те, про що прохала мати. Разом із сільським головою Валентиною Карась організували бригаду в складі Михайла Щербини й двох помічників – Олександра Карася й Михайла Авдієнка. Вони розчистили колодязь. А при сприянні депутата обласної ради Олександра Веселого було встановлено гарний зруб з навісом. Добру справу зроблено.
… У дворі хати М.Ф. Булденко ще можна побачити квіти, посаджені навесні. Поміж її заповітів – зберегти хату й сад, відновити вуличний колодязь. І приємно бачити, як пам’ять про героїню цієї оповіді набуває зримих форм. Адже знову і знову зупинятимуться подорожуючі, щоб напитися води, на мить замислитися про життя, про щось одвічне. І віддати шану, подякувати подумки Марії Федорівні Булденко. Людині, яка мала стільки душевного тепла, що його вистачало не лише для рідних, а й для навколишніх людей.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Марія Федорівна Булденко була довгожителькою, померла цьогоріч у травні, коли вже мала 92 роки. Життєпис в неї - для роману годиться. До певної міри навіть можна сказати, що її біографія у великій мірі уособлювала собою долю рідного народу. Народилася в міцній селянській сім’ї, яка у часи комуністичної колективізації була розкуркулена. (Простіше кажучи – пограбована). На згадку про ті часи в родини не лишилося жодної речі - ані ікони чи навіть книжки – відібрали геть усе. Її батька, Федора, який був бондарем, займався різьбленням по дереву, зіслали на Колиму. Але з міцним характером виявився дядько – тікав звідти аж двічі, певний час переховувався. За період своїх поневірянь не нажив жодних статків. Єдине, що мав – так це добру пам’ять, знав чимало віршів, у колі сім’ї міг переповідати довжеленький твір «Чижикове весілля». Мабуть, лише поетичне слово й було єдиною реліквією, яка нагадувала дітям про нього…
У період влаштованого московськими правителями Голодомору 1932-1933 рр. сім’я Булденків врятувалася тим, що один з родичів зарізав коня й роздав м’ясо усім своїм.
Життя М.Ф. Булденко минуло у роботі, в колгоспі. Безліч разів доводилося мешкати по чужих кутках, бо хату відібрали, загалом змінити аж 18 місць проживання. Однак, як оповідають люди, їй була властива якась особливо стійка вдача. На різні негаразди або чиюсь несправедливість вона часто казала рідним: дарма, пробачте. У спогадах дітей навік укарбувалися її прості, але мудрі повчання: хто живе заради інших – тих пам’ятають; людей треба любити більше, ніж себе, тоді Бог дасть здоров’я і довгого віку. Складна це була наука. Особливо з огляду на те, якою тяжкою була доля Марії Федорівни. (З п’ятьох дітей двоє померли). Щоправда, вона, навіть попри найскладніші випробування, зберегла доброзичливе світосприйняття, лишилася морально хорошою та гарною людиною, будучи завжди відкритою для друзів, котрі часто зверталися до неї за порадами. Її радували доньки – Люба й Віра, син Микола, онуки. На схилі віку мала такий ясний розум, що розгадувала кросворди «судоку», а як автору спогадів про минувшину села й рідного краю – їй майже не було рівних. Разом з тим старенька намагалася не обтяжувати своїх дітей, які жили в різних містах України. Не скаржилася, нічого не просила для себе. Коли відчула, як наближається кінець її життєвого шляху, то єдине, про що казала – не померти б на Пасху, аби не завдати зайвого клопоту рідним.
Однак була одна справа, яка не давала спокою М.Ф. Булденко. Вона часто почала просити дітей: відновіть колодязь на вулиці, не привозьте мені гостинців, краще купіть відро. Все це виглядало, ніби материнський заповіт. Особливо після того, як у травні її не стало…
І ось улітку доньки (Люба й Віра), зять (відомий в області лікар Володимир Зотов) вирішили зробити те, про що прохала мати. Разом із сільським головою Валентиною Карась організували бригаду в складі Михайла Щербини й двох помічників – Олександра Карася й Михайла Авдієнка. Вони розчистили колодязь. А при сприянні депутата обласної ради Олександра Веселого було встановлено гарний зруб з навісом. Добру справу зроблено.
… У дворі хати М.Ф. Булденко ще можна побачити квіти, посаджені навесні. Поміж її заповітів – зберегти хату й сад, відновити вуличний колодязь. І приємно бачити, як пам’ять про героїню цієї оповіді набуває зримих форм. Адже знову і знову зупинятимуться подорожуючі, щоб напитися води, на мить замислитися про життя, про щось одвічне. І віддати шану, подякувати подумки Марії Федорівні Булденко. Людині, яка мала стільки душевного тепла, що його вистачало не лише для рідних, а й для навколишніх людей.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий