Вони воюють, а в тилу дехто намагається плюнути їм у спину

Перед вильотом на операцію в Донецьку область. У верхньому ряду крайній зліва - Олексій Безбородько. 

Війна незримо присутня поруч з нами вдень і вночі. На щастя, в Щорському районі кулі не свистять і вибухів не чутно. Але краще за будь-які теленовини про криваву реальність бойових дій на сході держави нашим землякам переповідають десятки щорсівчан, що опинилися на фронті. Попри суперечливу ситуацію «в зоні проведення антитерористичної операції» українські військові зберегли в своїх лавах твердий дух спротиву. Вони захищають рідну землю, й тому правда – на їхньому боці.



Ця оповідь – про тих, хто добровільно відправився на війну. В даному випадку мова про бійців батальйону особливого призначення МВС «Чернігів». Ще у травні, коли розпочалися активні бойові дії на Донбасі й виникла загроза розповсюдження терористичної зарази на решту областей України, семеро мешканців Щорсівщини поповнили лави добровольчого підрозділу й вирушили у відрядження до Луганської області. Як написали їм у документах – для охорони громадського порядку та адмінбудівель. Насправді ж по прибуттю на місце дислокації служба виявилася іншою…
Вадим Платонов, боєць батальйону: «У перший же день приїзду до північної частини Луганщини нас розосередили по блок-постах. Позиції зайняли разом з військовослужбовцями Харківського батальйону територіальної оборони. Зазвичай з опівночі й до 4-ої ранку тривала варта на об’єктах, наступні чотири години перебували у стані готовності, потім – відпочинок. А з опівдня ми ставали до перевірки автотранспорту. Довкола – степ, удень спека «плюс» 36-38, вночі – інколи по 7 градусів. Спали в наметах або бліндажах. Несподівано згодилися бронежилети, які перед сходом сонця, коли найхолодніше, добре гріють спину… Аби довкола хоч щось нагадувало домівку, завели цуценя. Тайсоном назвали.»
Буквально на другий день батальйон «Чернігів» зазнав утрат – пораненими. Вранці терористи на автомобілях під’їхали на відстань 500 м і з-за лісопосадки спочатку обстріляли блок-пост з автоматичного гранатомету, а потім посунули в атаку – думали добити вцілілих. Добре, що армійці й «чернігівці» не запанікували, негайно зустрівши ворога вогнем. Нападники швидко втекли. Результат бою – четверо з «Чернігова» й більше десятка військових зазнали поранень. Одна з гранат влучила в дах намету, й бійців, які спали й не встигли вибігти, посікло осколками. Причому – сталося одне з див війни: поруч лежали троє наших й над ними був вибух. Двох крайніх поранило, а той, що лежав посередині, лишився абсолютно неушкодженим…
Минав день за днем, тиждень за тижнем, вже й місяць був позаду. Блок-пости «Чернігова» часто «накривалися» з мінометів. Від вибухів бійці ховалися під танки, а як там місця не було – то в бліндажах. Вороги розташовувалися інколи кілометра за півтора-два (бувало – на дахах багатоповерхових будинків) й часто «на око» вели вогонь. Вночі завдяки наявності у наших хлопців тепловізора (дорога апаратура, коштує близько 50 тисяч гривень) вдавалося виявляти наближення ворожих груп. Їх зустрічали щільним автоматно-кулеметним вогнем на підступах метрів за 300-400. Для «оператора-тепловізорника» головне було – при спостереженні вчасно відрізнити силуети терористів від якихось тварини (косуль, наприклад).
Коли українські силовики розпочали звільнення Луганщини, батальйон «Чернігів» брав участь у тяжких боях за великі міста Рубіжне, Сіверодонецьк, Лисичанськ. Розповідає командир взводу Сергій Данилов: «Для першого штурму Лисичанська командування операції зібрало разом окремі підрозділи відомого батальйону «Айдар», криворізької частини внутрішніх військ, 51-ї механізованої бригади і більше тридцяти бійців з «Чернігова». Технічне підсилення – пара танків, дві БМП, міномети, зенітна спарена 23-міліметрова гармата. З якогось дива «на горі» вирішили, ніби супротивник залишив населений пункт, тож треба було «лише» туди увійти й зайняти адмінбудівлі. Коли ми вже були на вулицях, розпочався жорстокий бій. Вороги широко використовували балкони і вікна багатоповерхівок, дахи будинків. Їхнє угруповання налічувало мінімум п’ятсот чоловік. Командир криворожців загинув і його підлеглі відступили. Деякі підрозділи теж вийшли з міста. Доволі швидко терористи пошкодили танк і БМП, почавши обходити нашу колону з флангів. Аби уникнути оточення, було вирішено відходити. Бійці «Чернігова» прикрили вогнем військових, що дало змогу врятувати вражену техніку та поранених солдатів. (Разом з тим сталася трагедія: командир армійців, підполковник, зазнав поранення, його повезли в тил, але дорогою машина зникла. Труп офіцера знайшли неподалік міста через кілька днів – транспорт перехопили терористи.) Чернігівці залишили Лисичанськ останніми. На околиці вони побачили криваву картину: розстріляний російськими бойовиками автобус, яким намагалися виїхати біженці. Загалом день видався тяжким. З боку нашого угруповання двоє загинуло й 19 були поранені.
А Лисичанськ вдалося взяти через день. Українські військові за допомогою артилерії подавили вогневі точки ворога й швидко зайняли визначені рубежі…»
На війні не обійшлося без емоцій. Говорячи про найсильніші переживання, які там ятрили душу, Вадим Платонов згадує: «Напевно, найбільшу радість, навіть більше – щастя, я відчув, коли живими повернулися із завдання Петро Швидкий і Олексій Безбородько. Командування, не вдаючись у деталі, покликало добровольців для участі в операції на території Донецької області. Наші хлопці погодилися. В складі спеціальної групи їх вертольотом відправили до місця призначення… Прибули «додому» без втрат. Саме тоді чомусь пригадався старий віршик:
Коли науку всіх наук,
В бою пізнаєш бій,
Зрозумієш – що цінний кожен друг,
Що цінний кожен свій!
Розповідати про перебування батальйону «Чернігів» у Луганській області можна довго. Але чи всі наші читачі добре усвідомлюють реалії, в яких несуть службу його бійці? Коли вагомий внесок у забезпеченні продуктами і спорядженням роблять волонтери, а не відомчі органи, коли тамтешня вода придатна хіба що для вмивання і пити її – не рекомендується. Постійна небезпека, нічні обстріли – ні поспати, ні відпочити. І щоб не ходили байки про їхню зарплатню: рядовий отримує в середньому 4200 грн. на місяць плюс премія 80% за участь у боях і по 30 грн. на добу відряджувальних. Головне ж інше: чи не замало - за ризик отримати кулю? Саме завдяки цим хлопцям більшість населення у нас має змогу жити своїм звичним життям. Займатися улюбленою професією, ходити по магазинах, відпочивати на пляжі. «Чернігівці» залишили домівки і воюють за те, щоб батьки спокійно відвели дітей на свято Першого дзвоника (нагадаємо – на Донбасі 1 вересня не відкрилася половина шкіл).А ще дехто так само спокійно може увечері пити пиво на свіжому повітрі. І це – завдяки тим «чернігівцям», які в даний час сидять у траншеях і несуть варту кожної хвилини.
Наостанок слід згадати байку, яка у серпні з легкої руки місцевих брехунців почала гуляти Щорсом і згодом поширилася й на інші території. Хто зна з яких мотивів – ворожої упередженості, звичайної недоброзичливості або елементарної заздрості - дехто взявся розповідати: бійці «Чернігова» повернулися із зони АТО усі як один на дорогих машинах, з повними кишенями грошей і високовартісними мобільними телефонами. В якості «доказу» згадувався білий міні-вен (це такий невеличкий мікроавтобус), за кермом якого бачили Олексія Безбородька і котрий нині стоїть надворі райвідділу міліції.
Щоб з’ясувати ситуацію, спочатку довелося зв’язатися телефоном з Олексієм, який нині перебуває на фронті – в Луганській області. (А не переховується від закону, як намагаються стверджувати деякі наші земляки та землячки.) За його словами влітку, перед від’їздом частини бійців «Чернігова» у відпустку, на Луганщині формувалася транспортна колона. Позаяк він має водійські права, комбат наказав йому сісти за кермо міні-вена й везти бойових побратимів додому, що ним і було зроблено. Вже у Щорсі місцеві співробітники міліції взялися перевіряти правовий статус (документи) цієї машини, забравши її до себе. Олексій Безбородько абсолютно не переймається можливими юридичними нюансами цієї історії: «Мені наказали їхати – я поїхав. А що то за автомобіль – мені байдуже. Наш батальйон забезпечується спорядженням переважно завдяки допомозі добрих людей. Скажімо, командир видав мені бронежилет і шолом, то що – я повинен запитувати, звідки вони? А всі інсинуації довкола мого імені сприймаю легко: хтось страждає на велику «жабу». Хоча від цієї хвороби є хороші ліки – піти добровольцем на війну й «по горло» наїстися «солдатським хлібом».Сидячи в тилу легко говорити. А ось побувати під мінометним обстрілом, розібратися в реаліях хитросплетіння офіційної системи матеріального забезпечення бойових підрозділів і попри все - зберегти віру в краще майбутнє своєї Батьківщини, то на таке здатний не кожен».
Окрема бесіда відбулася з командиром батальйону «Чернігів». Роман ПИЦКІВ: «У нашому підрозділі не відбувається нічого, про що я б не знав. Олексій Безбородько – хороший боєць, який добре зарекомендував себе в ході АТО і це за моїм наказом він керував міні-веном. Зі Щорського району в батальйоні спочатку служило семеро людей, зараз вже більше десятка. Щоб відвезти групу щорсівчан додому, у відпустку, я виділив машину. Стосовно транспортного парку підрозділу, то у травні, коли нас перекинули на Луганщину, ми мали в розпорядженні «аж» одного легковика й жодної вантажівки чи автобуса. І це при тому, що наші блок-пости були розкидані в кількох районах області, особовий склад яких потребував регулярного постачання боєзапасу, продуктів тощо. Та й для таких функцій як штабна робота, розвідка, перевезення підкріплень у місця боїв, евакуація поранених теж потрібний транспорт. Отримати деякі автомобілі батальйону допомогли спонсори. Якщо вести мову конкретно про білий міні-вен, то в нього дещо інша історія. Машина зареєстрована на одного мешканця Луганської області. Не буду детально розповідати про його мотивацію, але є факт: він сам запропонував використовувати цей транспортний засіб для потреб батальйону. Про зникнення чи взагалі викрадення міні-вена ніхто не заявляв, у розшуку він не числиться. Сподіваюся, скоро все з’ясується і його повернуть до місця дислокації «Чернігова». Поширення негативної інформації про бійців батальйону (в тому числі – й з приводу так званих майнових питань) може бути просто частиною продуманої кампанії з дескридитації добровольчого руху та активістів, які у критичний для країни час свідомо стали до зброї. Однак тут хочу сказати усім недоброзичливцям у тилу – Бог вам суддя. Ми ж воюємо і щодня бачимо ворога на передовій, тому нам ніколи не буде соромно дивитися людям в очі».
Завершити цей матеріал слід елементарними міркуваннями. Припустимо, якісь силовики повертаються до рідного краю із зони бойових дій, перед цим заволодівши у нібито протиправний спосіб якоюсь машиною. Логічне запитання: як розділити здобич і конвертувати її в готівку? Відповідь очевидна – дорогою завітати до Харкова на величезний авторинок, в одному з навколишніх гаражів розібрати автомобіль на запчастини і збути за грубі гроші. Але такого ніхто не зробив. Та й чи зважився б хтось на підозрілій машині їхати через пів країни? Запитання риторичне…
І наостанок. У час, коли країна протистоїть агресору, хіба варто говорити про дрібниці, пліткувати? Причому саме тоді, коли хтось ризикує життям? Звісна річ, у кожної країни, яка воює, в запіллі сидить певна кількість «пацюків», що чекають на поразку армії й можливість «поживитися». Однак героями сьогодення та історії є не вони. Герої гідно протистоять ворогу і, як це не парадоксально звучить, захищають навіть тих, хто намагається плюнути їм у спину. Бо наші хлопці відчувають відповідальність за всю Україну. І довели це конкретними справами.

Олег МІРОШНИЧЕНКО