З розповіді механізатора колишнього
колгоспу «Радянська Україна»
У Великому Щимелі жила дуже язиката баба Валя. Вона не пропускала жодних колгоспних зборів і завжди виступала: перепадало не тільки своїм, а й районному начальству.
- Я вас добре знаю, Іване Івановичу, - зверталась баба Валя до чергового гостя з райкому. – Це Вам ми з дівчатами збирали і вантажили ящики з огірками.
Іван Іванович сидить у президії – червоний, нічого не може сказати, бо правду каже баба Валя. Колгоспний парторг Борис Леонтійович, порадившись з активом, вирішив нейтралізувати язикату бабу. Тільки як це зробиш? Хтось запропонував: треба вибирати її в президіум. І що ви думаєте? Спрацювало! Опинившись за одним столом з керівниками, жінка мовчала, як риба.
– Кожні збори, - продовжує мій співрозмовник, - проходили швидко і організовано, бо парторг готував промовців. На дебатах в основному переливали з пустого в порожнє, обходячи гострі кути.
Якось на зборах вели розмову про весняну сівбу. Нічого конкретного сказано не було. Підсумовуючи, перший секретар райкому звернувся до присутніх: «Тепер всім зрозуміло?»
Я – як передовий механізатор (моя фотографія 3 роки висіла на Дошці Пошани) – підняв руку. Кажу: «Уважно слухав усе, про що говорили і не зрозумів головного: сіяти чи ні».
Перший секретар навіть розгубився. Щось зашепотів на вухо голові колгоспу Івану Андрійовичу. Той каже: «Після зборів зайдеш до мене в кабінет, я тобі персонально розкажу – сіяти чи не сіяти».
Після «дружньої» розмови з начальством я - для заспокоєння нервів – купив пляшку горілки. Додому дістався тільки під ранок. Тому на підсумкові збори вирішив взагалі не іти. Та ще й дружина образила. Мовляв, зашию тобі рот дратвою, бо знову втрапиш у халепу.
Але я виду не подав. Удав, що іду на збори. А сам постояв біля клубу, поштовхався між людьми і подався до своєї милої. З нею хоч душу відвів. Лежу в ліжку, відпочиваю. Вона десь вийшла, навіть задрімав трохи. Раптом чую – у відчинене вікно лізе якийсь чоловік. Я ковдру на голову натягнув. Навіть дихати боюся. Що він не з наших, визначив по запаху. Місцеві таким одеколоном не пахтяться.
«Мабуть з районного начальства», - майнула думка. Крізь дірочку спостерігаю, як дядько роздягається. Потім влігся біля мене поверх ковдри. Засунув під неї руку. Взяв мою і почав гладити нею собі нижче живота. Тут мене почав розбирати сміх. А де сміх, там страх пропадає. Беру його руку і кладу її собі поміж ногами. Він вилетів через вікно з одежею в оберемку. Так пройшли для мене підсумкові збори.
…Запам’яталися ще одні, що проходили в залізничному клубі. На них були представники з усіх колгоспів. Секретар райкому почав з успіхів, а потім перейшов на критику. Мовляв, успіхи були б ще вагоміші, якби не… І почав наводити факти. Дійшла черга і до нашого колгоспу:
– Це ж треба так працювати, що за рік недорахувались більше тисячі курей! Де голова ревізійної комісії?
– Тут! – по-військовому відповідає той.
– От і скажіть: куди ділося стільки курей?
«Ревізор» починає викручуватися: частину шуліка покрав, частина здохла, частину тхір з’їв.
– А як прізвище тхора?
«Ревізор» чи то не дочув, чи не зрозумів іронії, так само по-військовому відчеканив: «Дорошенко Іван Іванович».
Присутні мало не попадали від сміху.
Зрозуміло, це питання піднімалося задля годиться: секретар чудово розумів, що курятиною поласувало все районне начальство.
Георгій ЛЕПНЮК
колгоспу «Радянська Україна»
У Великому Щимелі жила дуже язиката баба Валя. Вона не пропускала жодних колгоспних зборів і завжди виступала: перепадало не тільки своїм, а й районному начальству.
- Я вас добре знаю, Іване Івановичу, - зверталась баба Валя до чергового гостя з райкому. – Це Вам ми з дівчатами збирали і вантажили ящики з огірками.
Іван Іванович сидить у президії – червоний, нічого не може сказати, бо правду каже баба Валя. Колгоспний парторг Борис Леонтійович, порадившись з активом, вирішив нейтралізувати язикату бабу. Тільки як це зробиш? Хтось запропонував: треба вибирати її в президіум. І що ви думаєте? Спрацювало! Опинившись за одним столом з керівниками, жінка мовчала, як риба.
– Кожні збори, - продовжує мій співрозмовник, - проходили швидко і організовано, бо парторг готував промовців. На дебатах в основному переливали з пустого в порожнє, обходячи гострі кути.
Якось на зборах вели розмову про весняну сівбу. Нічого конкретного сказано не було. Підсумовуючи, перший секретар райкому звернувся до присутніх: «Тепер всім зрозуміло?»
Я – як передовий механізатор (моя фотографія 3 роки висіла на Дошці Пошани) – підняв руку. Кажу: «Уважно слухав усе, про що говорили і не зрозумів головного: сіяти чи ні».
Перший секретар навіть розгубився. Щось зашепотів на вухо голові колгоспу Івану Андрійовичу. Той каже: «Після зборів зайдеш до мене в кабінет, я тобі персонально розкажу – сіяти чи не сіяти».
Після «дружньої» розмови з начальством я - для заспокоєння нервів – купив пляшку горілки. Додому дістався тільки під ранок. Тому на підсумкові збори вирішив взагалі не іти. Та ще й дружина образила. Мовляв, зашию тобі рот дратвою, бо знову втрапиш у халепу.
Але я виду не подав. Удав, що іду на збори. А сам постояв біля клубу, поштовхався між людьми і подався до своєї милої. З нею хоч душу відвів. Лежу в ліжку, відпочиваю. Вона десь вийшла, навіть задрімав трохи. Раптом чую – у відчинене вікно лізе якийсь чоловік. Я ковдру на голову натягнув. Навіть дихати боюся. Що він не з наших, визначив по запаху. Місцеві таким одеколоном не пахтяться.
«Мабуть з районного начальства», - майнула думка. Крізь дірочку спостерігаю, як дядько роздягається. Потім влігся біля мене поверх ковдри. Засунув під неї руку. Взяв мою і почав гладити нею собі нижче живота. Тут мене почав розбирати сміх. А де сміх, там страх пропадає. Беру його руку і кладу її собі поміж ногами. Він вилетів через вікно з одежею в оберемку. Так пройшли для мене підсумкові збори.
…Запам’яталися ще одні, що проходили в залізничному клубі. На них були представники з усіх колгоспів. Секретар райкому почав з успіхів, а потім перейшов на критику. Мовляв, успіхи були б ще вагоміші, якби не… І почав наводити факти. Дійшла черга і до нашого колгоспу:
– Це ж треба так працювати, що за рік недорахувались більше тисячі курей! Де голова ревізійної комісії?
– Тут! – по-військовому відповідає той.
– От і скажіть: куди ділося стільки курей?
«Ревізор» починає викручуватися: частину шуліка покрав, частина здохла, частину тхір з’їв.
– А як прізвище тхора?
«Ревізор» чи то не дочув, чи не зрозумів іронії, так само по-військовому відчеканив: «Дорошенко Іван Іванович».
Присутні мало не попадали від сміху.
Зрозуміло, це питання піднімалося задля годиться: секретар чудово розумів, що курятиною поласувало все районне начальство.
Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий