Це прислів’я любила повторювати бабуся Катерини Рибальченко. Разом із добрим чоловіком Леонідом вони мешкають у мальовничому селі Малий Щимель. Тут уже Леонід Іванович принагідно згадав народне прислів’я: «Де народився, там і пригодився». А вони з Катериною Юріївною – уродженці Щимлика, як його любовно тут називають. І ніколи й не збиралися міняти місце свого проживання: їх не вабив Щорс, не кликав мегаполіс. У 1983 році вселилися до великого й просторого будинку на центральній вулиці. Хоча працювали в райцентрі.
У той час нічого не віщувало тих змін, які кардинально вплинули на долі багатьох і багатьох наших земляків. Катерина – економіст ЩЕМЗу - мала цікаву й стабільну роботу, Леонід Іванович також займався улюбленою справою – вчив музиці школярів. Найбільше підприємство району вже давно припинило свою діяльність, залишивши своїх працівників без засобів до існування. Хтось знайшов себе в іншій галузі, хтось опанував іншу професію. К.Ю. Рибальченко майже вісім років працювала головним бухгалтером Займищанської сільради. Потім на сімейній раді вирішили, що для неї вистачить справ і вдома.
І дійсно, багато років сім’я поєднувала інтелектуальну роботу з веденням великого підсобного господарства.
- Мені було 30 років, коли ми завели одразу дві корови, - мило посміхається Катерина Юріївна. – Завжди мали городи. Словом, як усі сільські мешканці. До речі, хочу сказати про своїх односельців: наші малощимельці – дуже працьовитий народ. У нас усі трудяться – старі й молоді. У нас пиячити - сором. Милуюся молодими сусідами Щербанями. Вони ростять трійко дітей, займаються городами. Або Саша й Оля Трус – у них господарство, корова, городи. Та про кожного із земляків можна сміливо говорити: трудяги.
- Не уявляю іншого життя, - вторить дружині Леонід Іванович. – Уранці вийду в двір, на город, а там усе буяє соковитою зеленню. Зараз і взагалі щедра пора – збираємо урожаї, радіємо плодам своєї праці, - і простягає на долоні красиве й смачне яблуко Макінтош.
До речі, ця стара яблуня росте у дворі, простягаючи руки-віти до вікна просторої кухні. Стерильно чиста, обладнана сучасними електроприладами (помічниками хазяйки), вона настільки затишна, що саме тут хочеться годинами вести щирі розмови. Про дітей і онуків, про минулі роки і мрії, словом, - про життя. Син Богдан із сім’єю мешкає тут же, у Щимлику. Донька нині городянка – живе у Щорсі й працює у районному центрі дитячої та юнацької творчості. Троє онуків радують своїми успіхами. Усі пішли у діда – захоплюються музикою. Старший онучок уже закінчив музичне училище, нині навчається в Київському інституті музики імені Глієра. Ними захоплюються молоді дідусь із бабусею, їм допомагають стати на ноги, визначитися в цьому житті. Про цих хлопчиків і дівчинку готові говорити годинами, бо в них бачать своє продовження.
- По-іншому ми жити не вміємо, - розмірковує Л.І. Рибальченко. – Вважаю, що життя наше склалося і кардинально змінювати нічого не хочемо та й уже, певно, не зможемо. Працю, якою займаєшся, потрібно любити. Якщо не любиш – кинь. Ми любимо землю і роботу на ній. Так, це дуже тяжкий труд. Але я не зміг би призвичаїтися до міських умов, де декому навіть лінь прибрати біля власного під’їзду.
Вони обробляють пів гектара землі (ще недавно був 1 гектар). Був у них і свій кінь, про якого розповідають як про друга, навіть як про члена сім’ї. Ростять картоплю, буряки для худоби, гарбузи, моркву – усе, що зазвичай садять господині. А ще нас пригостили неймовірно смачними кавунами. Зізнаюся, що такі бачила вперше в житті – із жовтою, а не рожевою чи червоною м’якіттю. Замилувалися яскравими осінніми квітами, яких у палісаднику й дворі сила-силенна. У будинку газ, вода, усі зручності. Але для душі й тіла – парильня, яка додає сил, знімає втому після напруженого трудового дня.
…Наближалася обідня пора. Леоніду Івановичу слід поспішати на роботу до музичної школи. Катерину Юріївну чекали одвічні домашні клопоти. А ввечері (вони стають усе довшими) чоловік береться за свою улюблену справу – вивчення історії України. Адже він – щирий патріот не лише своєї маленької батьківщини, а й країни, яка поки ще має невелику історію. Втім, часто трагічні сторінки життя нашого народу ятрять душу, змушують свідомо відстоювати право на суверенність і незалежність. Про це спілкуються із дружиною вечорами, коли вона бере до рук вишивання. Уважно слідкують за подіями на сході. Адже так хочеться передати у спадок онукам велику, багату, цілісну країну.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора
У той час нічого не віщувало тих змін, які кардинально вплинули на долі багатьох і багатьох наших земляків. Катерина – економіст ЩЕМЗу - мала цікаву й стабільну роботу, Леонід Іванович також займався улюбленою справою – вчив музиці школярів. Найбільше підприємство району вже давно припинило свою діяльність, залишивши своїх працівників без засобів до існування. Хтось знайшов себе в іншій галузі, хтось опанував іншу професію. К.Ю. Рибальченко майже вісім років працювала головним бухгалтером Займищанської сільради. Потім на сімейній раді вирішили, що для неї вистачить справ і вдома.
І дійсно, багато років сім’я поєднувала інтелектуальну роботу з веденням великого підсобного господарства.
- Мені було 30 років, коли ми завели одразу дві корови, - мило посміхається Катерина Юріївна. – Завжди мали городи. Словом, як усі сільські мешканці. До речі, хочу сказати про своїх односельців: наші малощимельці – дуже працьовитий народ. У нас усі трудяться – старі й молоді. У нас пиячити - сором. Милуюся молодими сусідами Щербанями. Вони ростять трійко дітей, займаються городами. Або Саша й Оля Трус – у них господарство, корова, городи. Та про кожного із земляків можна сміливо говорити: трудяги.
- Не уявляю іншого життя, - вторить дружині Леонід Іванович. – Уранці вийду в двір, на город, а там усе буяє соковитою зеленню. Зараз і взагалі щедра пора – збираємо урожаї, радіємо плодам своєї праці, - і простягає на долоні красиве й смачне яблуко Макінтош.
До речі, ця стара яблуня росте у дворі, простягаючи руки-віти до вікна просторої кухні. Стерильно чиста, обладнана сучасними електроприладами (помічниками хазяйки), вона настільки затишна, що саме тут хочеться годинами вести щирі розмови. Про дітей і онуків, про минулі роки і мрії, словом, - про життя. Син Богдан із сім’єю мешкає тут же, у Щимлику. Донька нині городянка – живе у Щорсі й працює у районному центрі дитячої та юнацької творчості. Троє онуків радують своїми успіхами. Усі пішли у діда – захоплюються музикою. Старший онучок уже закінчив музичне училище, нині навчається в Київському інституті музики імені Глієра. Ними захоплюються молоді дідусь із бабусею, їм допомагають стати на ноги, визначитися в цьому житті. Про цих хлопчиків і дівчинку готові говорити годинами, бо в них бачать своє продовження.
- По-іншому ми жити не вміємо, - розмірковує Л.І. Рибальченко. – Вважаю, що життя наше склалося і кардинально змінювати нічого не хочемо та й уже, певно, не зможемо. Працю, якою займаєшся, потрібно любити. Якщо не любиш – кинь. Ми любимо землю і роботу на ній. Так, це дуже тяжкий труд. Але я не зміг би призвичаїтися до міських умов, де декому навіть лінь прибрати біля власного під’їзду.
Вони обробляють пів гектара землі (ще недавно був 1 гектар). Був у них і свій кінь, про якого розповідають як про друга, навіть як про члена сім’ї. Ростять картоплю, буряки для худоби, гарбузи, моркву – усе, що зазвичай садять господині. А ще нас пригостили неймовірно смачними кавунами. Зізнаюся, що такі бачила вперше в житті – із жовтою, а не рожевою чи червоною м’якіттю. Замилувалися яскравими осінніми квітами, яких у палісаднику й дворі сила-силенна. У будинку газ, вода, усі зручності. Але для душі й тіла – парильня, яка додає сил, знімає втому після напруженого трудового дня.
…Наближалася обідня пора. Леоніду Івановичу слід поспішати на роботу до музичної школи. Катерину Юріївну чекали одвічні домашні клопоти. А ввечері (вони стають усе довшими) чоловік береться за свою улюблену справу – вивчення історії України. Адже він – щирий патріот не лише своєї маленької батьківщини, а й країни, яка поки ще має невелику історію. Втім, часто трагічні сторінки життя нашого народу ятрять душу, змушують свідомо відстоювати право на суверенність і незалежність. Про це спілкуються із дружиною вечорами, коли вона бере до рук вишивання. Уважно слідкують за подіями на сході. Адже так хочеться передати у спадок онукам велику, багату, цілісну країну.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий