На презентацію тритомника «Долі людські» щорського письменника Володимира Мохнєва до центральної бібліотеки зібралися багато шанувальників його таланту. Усі, хто прочитав, висловлювали автору своє захоплення.
– Я з покоління дітей війни, - сказала, зокрема, щорсівчанка Валентина Хроленко. – Читаючи «Долі людські», знов і знов поверталась до пережитого багато років тому, переосмислювала, згадувала. Спасибі автору за таку зворушливу життєву оповідь. Героїв книги з перших її сторінок починаєш сприймати не як літературні образи, а як живих людей.
Героїв у романі більше сотні. Багато дійсно – з життя. Одному з них автор навіть дав ім`я свого батька. (Літературний Никифор – яскравий, колоритний образ). Сестра Віра (у книзі – Галя), яка після смерті батьків – у реальному житті автора – стала для сиріт справжньою матір`ю і пожертвувала заради них своїм особистим життям, зображена з вражаючою любов`ю і вдячністю. У книзі багато знайомих пейзажів (в основному щорських і хотуницьких – звідси родом Володимир Мохнєв). Сподобався читачам і так званий четвертий том книги – насправді післямова, де автор коротко розповів, що було з героями потім – після закінчення оповіді.
– Крім зображення доль, я хотів показати ставлення людей до війни, - зазначив Володимир Никифорович, - показати як патріотизм, так і зраду.
Для правдивого зображення подій він довго працював в архіві, спілкувався з очевидцями. Тому в романі зустрічаються і «хороші німці», і «не дуже хороші наші» - які в житті, де нема нічого раз і назавжди усталеного.
Окремо йшло обговорення жіночих образів. Деякі читачі зауважили: мовляв, еротичні сцени надто відверті. На що автор відповів: мав на меті зобразити жінку, яка уміє не тільки працювати, готувати, народжувати, а й кохати. І бути в коханні природною, розкутою.
Свій роман Володимир Мохнєв писав 4 роки. Життя героїв стало частиною його власного життя. Тому так зворушує зізнання письменника: «Мій улюблений жіночий образ – Уляна – ніжна і багатостраждальна – авт.). Якби зустрів таку в житті, мабуть, одружився б». «Мабуть» додає не задля красного слівця: чоловік, як святиню, береже пам`ять про покійну дружину.
Коли вийшли «Долі людські», перше-наперше поніс книгу … на кладовище. На її могилу. Подумки поговорив з коханою. Згадав її слова – за тиждень до смерті: «Володю, пиши, а я тобі допоможу».
– І дійсно допомагає. Пишеться легко, - каже чоловік. – Я ніколи не зможу зганьбити її кохання. І совісті своєї ніколи не втрачу.
– Син теж мене підтримує, - продовжує далі. – Насправді це велике щастя. Адже маю величезне задоволення від того, що здійснюється моя мета – бути затребуваним до кінця життя. Пишу, бо пишеться. Сидіти з вудкою ще встигну. Хоча – якщо чесно – не люблю такого проведення часу. Мені потрібно весь час відчувати життя. Тому і сміюсь, і плачу з моїми героями. Правда – плачу, бо мені болять їхні втрати і їхні страждання. Наче це відбувається в моєму житті.
– Тому книга має великий успіх у читачів, - говорить директор ЦБС Ніна Мокросноп. – Я відчула це на собі: лягала і вставала з «Долями…», відкладала роботу, поки не перегорнула останню сторінку.
(Ті з учасників презентації, котрі ще не прочитали роману, приєдналися до черги, яка існує в бібліотеці на новий роман Мохнєва).Запитували про плани на майбутнє.
– Вони є, - зізнався 77-річний письменник. – Сталося так, що творчість стала і сенсом мого життя, і ліками від депресії. Коли не стало дружини і онуки, я не хотів жити. Страшне і гнітюче відчуття. Тоді мене врятувала робота над романом «Бистрина тихого Дону».
У планах – написати роман про снігову людину. Уже зібрав чимало матеріалу. В ньому буде і кохання, і пригоди, і таємниці. Я вже «захворів» цією ідеєю…
Марія ІСАЧЕНКО, фото автора
– Я з покоління дітей війни, - сказала, зокрема, щорсівчанка Валентина Хроленко. – Читаючи «Долі людські», знов і знов поверталась до пережитого багато років тому, переосмислювала, згадувала. Спасибі автору за таку зворушливу життєву оповідь. Героїв книги з перших її сторінок починаєш сприймати не як літературні образи, а як живих людей.
Героїв у романі більше сотні. Багато дійсно – з життя. Одному з них автор навіть дав ім`я свого батька. (Літературний Никифор – яскравий, колоритний образ). Сестра Віра (у книзі – Галя), яка після смерті батьків – у реальному житті автора – стала для сиріт справжньою матір`ю і пожертвувала заради них своїм особистим життям, зображена з вражаючою любов`ю і вдячністю. У книзі багато знайомих пейзажів (в основному щорських і хотуницьких – звідси родом Володимир Мохнєв). Сподобався читачам і так званий четвертий том книги – насправді післямова, де автор коротко розповів, що було з героями потім – після закінчення оповіді.
– Крім зображення доль, я хотів показати ставлення людей до війни, - зазначив Володимир Никифорович, - показати як патріотизм, так і зраду.
Для правдивого зображення подій він довго працював в архіві, спілкувався з очевидцями. Тому в романі зустрічаються і «хороші німці», і «не дуже хороші наші» - які в житті, де нема нічого раз і назавжди усталеного.
Окремо йшло обговорення жіночих образів. Деякі читачі зауважили: мовляв, еротичні сцени надто відверті. На що автор відповів: мав на меті зобразити жінку, яка уміє не тільки працювати, готувати, народжувати, а й кохати. І бути в коханні природною, розкутою.
Свій роман Володимир Мохнєв писав 4 роки. Життя героїв стало частиною його власного життя. Тому так зворушує зізнання письменника: «Мій улюблений жіночий образ – Уляна – ніжна і багатостраждальна – авт.). Якби зустрів таку в житті, мабуть, одружився б». «Мабуть» додає не задля красного слівця: чоловік, як святиню, береже пам`ять про покійну дружину.
Коли вийшли «Долі людські», перше-наперше поніс книгу … на кладовище. На її могилу. Подумки поговорив з коханою. Згадав її слова – за тиждень до смерті: «Володю, пиши, а я тобі допоможу».
– І дійсно допомагає. Пишеться легко, - каже чоловік. – Я ніколи не зможу зганьбити її кохання. І совісті своєї ніколи не втрачу.
– Син теж мене підтримує, - продовжує далі. – Насправді це велике щастя. Адже маю величезне задоволення від того, що здійснюється моя мета – бути затребуваним до кінця життя. Пишу, бо пишеться. Сидіти з вудкою ще встигну. Хоча – якщо чесно – не люблю такого проведення часу. Мені потрібно весь час відчувати життя. Тому і сміюсь, і плачу з моїми героями. Правда – плачу, бо мені болять їхні втрати і їхні страждання. Наче це відбувається в моєму житті.
– Тому книга має великий успіх у читачів, - говорить директор ЦБС Ніна Мокросноп. – Я відчула це на собі: лягала і вставала з «Долями…», відкладала роботу, поки не перегорнула останню сторінку.
(Ті з учасників презентації, котрі ще не прочитали роману, приєдналися до черги, яка існує в бібліотеці на новий роман Мохнєва).Запитували про плани на майбутнє.
– Вони є, - зізнався 77-річний письменник. – Сталося так, що творчість стала і сенсом мого життя, і ліками від депресії. Коли не стало дружини і онуки, я не хотів жити. Страшне і гнітюче відчуття. Тоді мене врятувала робота над романом «Бистрина тихого Дону».
У планах – написати роман про снігову людину. Уже зібрав чимало матеріалу. В ньому буде і кохання, і пригоди, і таємниці. Я вже «захворів» цією ідеєю…
Марія ІСАЧЕНКО, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий