…Його служба почалася 30 березня, коли за мобілізацією поповнив лави 1-ої танкової бригади з Гончарівського. А на війну потрапив, коли довкола вже буяло літо. Саме тоді наших танкістів разом із солдатами приданих підрозділів залізницею доправили в Харківську область, а звідти вони своїм ходом дісталися на Луганщину. Бійці провели цілу добу на броні, пилюки й піску наковталися по самісіньке горло, доки на базі в селі Дмитрівка оголосили привал. Хто встиг - той помився за відведені на спочинок 60 хвилин. А далі – знов у дорогу. Місцем дислокації стала Весела гора, яка знаходиться між містами Щастя і Луганськ. У наступні три місяці довколишня територія стала ареною тяжких боїв з російськими терористами і регулярними військами Росії.
Свій перший бій Сергій пам’ятає добре. Розповідає: «Ми їхали ЗІЛом до міста Металіст, нас було четверо у кузові й троє – у кабіні. Почався мінометний обстріл… Слава Богу, минулося без втрат. Але було так далеко не завжди. У боях за село Георгіївка відзначився екіпаж танка, що мав позивний «Плохой». Колошматив ворога конкретно, терористи зазнали великих втрат. Але через деякий час наша бронеколона рухалася місцевістю й під головною машиною – під «Плохим» - спрацював фугас великої потужності. Від вибуху всередині здетонував боєкомплект, башту відкинуло метрів на п’ятнадцять, а хлопці загинули. До речі, другим у колоні їхав танк з позивним «Корюківський партизан», ним керували наші сусіди. Вони теж молодці, добре вміють воювати, справжні танкісти».
Сергій Ніколаєнко служив у взводі, який забезпечував зв’язок між штабом, українським угрупованням, що стійко боронило в оточенні Луганський аеропорт, та іншими підрозділами. Дислоковані в районі українські частини постійно обстрілювалися терористами. Вони застосовували доволі ефективну тактику: на мікроавтобусі, з якого зрізали дах, або на вантажівці встановлювали міномет. Потім під’їжджали під будинки в секторах житлової забудови, робили швидко до десятка пострілів і тікали. Їхні агенти коригували вогонь по мобільних телефонах, маскуючись під мирне населення. Якщо наші військові й висилали групу на бронетехніці для реагування, то, зазвичай, вже нікого не знаходили. Проте найгірше було ще попереду, коли «до справи» взялися регулярні військові частини росіян. Як жартували (навіть за таких умов!) наші солдати, довелося «познайомитися» з цілим ботанічним садом: самохідними артилерійськими установками «Акація» і «Гіацинт», мінометом «Васильок». А найбільш дошкуляли «атмосферні явища» у вигляді установок реактивного залпового вогню «Град» (випускає менш ніж за хвилину 40 ракет вагою по 66 кілограмів кожна) та «Смерч». То взагалі – «труба». За 40 секунд робить залп дванадцятьма 800-кілограмовими ракетами. Причому росіяни інколи використовують касетні боєприпаси, що розриваються в повітрі і січуть місцевість під собою на багато гектарів довкола. (Сергій Ніколаєнко привіз додому в якості сувеніра два осколки. Один знайшов застряглим у своєму речовому мішку, а другий – витяг з машини, на якій їздив. Фото №1). Від обстрілів ховалися в окопах та бліндажах, найтяжчий же період видався на початку вересня, коли ворог протягом шести днів безперервно «накривав» позиції українських військових. «Оце сидиш у землянці, - розповідає Сергій Ніколаєнко, і думаєш: влучить чи не влучить. Саме тоді починаєш цінувати життя, кожну його секунду. Прожив підрозділ без втрат хоча б 5 хвилин – щиро радієш. Особливо, коли вже маєш досвід доставки в тил загиблих або транспортування до госпіталю поранених. Ось у нас лейтенанту під час обстрілу з «Граду» вибухом відірвало ногу по самий берц. Він молодий, тільки-но військове училище закінчив, а війна по його долі вдарила, мов сокирою, під корінь… Загалом за час війни на сході наша танкова бригада зазнала втрат у вигляді двадцяти загиблих і близько сотні поранених. А дехто навіть потрапив у полон».
… На початку вересня наші танкісти почали передислокацію у північному напрямку, бо шквали ворожого артилерійсько-ракетного вогню повільно, але упевнено шматували їхню оборону. Командир бригади полковник А.Грицьков почав шукати вихід зі становища. Логіка була простою: грець із нею, із технікою, головне – рятувати людей. Як розповів Сергій Ніколаєнко, таким, як комбриг А.Грицьков, солдати довіряють. Справжній офіцер. Коли підрозділи відійшли на нові позиції, він залишив рубіж оборони останнім.
«У колоні, в якій я їхав, дорогою не втратили жодної одиниці техніки. Виводив нас серед білого дня начальник розвідки, підполковник. Причому не за тим маршрутом, який рекомендували з «вищестоящого штабу», а за власнорозробленим. Досвід добре навчив: так надійніше. Прикривали маневр десантники з 80-ої бригади на парі БТРів».
На запитання: «А як же ж наші воювали?» Сергій Ніколаєнко відповів: «Дуже добре. Ворог завжди ніс втрати більші, ніж ми. У хлопцях нашого взводу я впевнений «на всі сто» і за спину свою ніколи не боявся. Знав точно – як у бій, таку усі разом. Взагалі, аби моя воля – більшість бійців бригади представив би до нагород. Особливо розвідників – вони і вдень ходили по ворожих тилах. Воювати два місяці під шаленим вогнем супротивника і не відступити - на таке здатний не кожен! Хоча були деякі підрозділи, навіть штабні – знаю про два випадки, котрі ледве не при першому артобстрілі тікали».
Про причини ж невдач української армії можна говорити багато. Інколи доводилося спостерігати за відверто дивними ситуаціями. Скажімо, дорогою рухається колона російської бронетехніки, наша розвідка оперативно її виявляє і доповідає «нагору» координати , пропонуючи нанести артилерійський удар. У відповідь – тиша. Або порада – «Продовжуйте спостерігати». І все. У наших Збройних силах достатньо хорошого озброєння, є ті ж «Гради» і «Смерчі», однак їх чомусь використовують рідко. За словами Сергія Ніколаєнка, він практично не бачив, щоб застосовували українську бойову авіацію. У тилу, неподалік одного штабу, стояли вісім вертольотів, але вони хіба що поранених вивозили. Причому навіть з тієї зброї, що мали, наші солдати примудрялися збивати сучасні безпілотні літальні апарати, що здійснюють відеорозвідку позицій українських військ з висоти до 3 кілометрів. «На нашому блок-посту хлопці з 23-мм зенітної гармати «завалили» один такий «літачок». Потім підібрали його уламки, роздивилися. Деталі дорогі, якісна техніка, - ділиться враженнями наш земляк. – А ось сусіди поцілили аж у два такі апарати.
Загалом військове життя - це не лише бої. Складний побут, туга за домівкою, очікування чогось невідомого. Добре, що волонтери з різних областей привозять спорядження і харчі, бо було б тоді геть сутужно. Часто думаєш про рідних, як вони там? Інколи міркуєш про ворогів: що ж ними рухає, чому вони воюють? Ось взяли розвідники в полон двох мешканців Миколаєва. Їхали вони на «Ниві», з автоматами під боком, у багажнику вантаж вибухівки – закладали фугасні міни на дорогах. Запитали потім: чому воюють? Ті чесно зізналися, що удома скоїли злочин, перебувають у розшуку. Втекли на Донбас, а терористи запропонували – повоюйте за нас два тижні, ми вам оформимо нові паспорти і переправимо в Росію. Погодилися…»
У мирному житті Сергій Ніколаєнко – звичайна людина. Живе у Суничному, господарює потроху. В нього діти, двоє, Максим і Руслан. На запитання: «Чого війна навчила?», трохи поміркувавши, відповів: «Інакше на життя тепер дивлюся. Ціную його. А ще вірю, що в цій війні ми можемо перемогти. Нам би лише командування хороше. Бо солдати – чудові, офіцерів бойових теж вистачає. Щоправда, останнім часом трохи злоби в характері додалося – на ворогів, але така вона вже доля тих, хто побував на війні. Сумнівів у своїй правоті в мене нема. Моя сім’я, своя хата, рідний край, хлопці з нашого взводу – це і для мене Україна. І саме її я захищаю зі зброєю в руках».
P.S. Минулого тижня голова райдержадміністрації Павло Мірошниченко провідав Сергія Ніколаєнка та його родину. Поговорили, згадали спільних знайомих. Як сказав Павло Мірошниченко: «Я його знаю ще з того часу, як працював у райвійськкоматі. Саме тоді оформляв Сергія на службу за контрактом, у чернігівський полк зв’язку. Згодом з’ясувалося, що новобранець – вельми тямуща людина. Навіть без спеціальної освіти добре розбирається в радіотехніці, вміє налаштувати чи відремонтувати апаратуру, припаяти, що і де треба. Словом, хороший військовий зв’язківець з нього вийшов, а тепер – справжній солдат, з бойовим досвідом. Усім таким, як він, хочеться сказати одне: бережіть себе, ви потрібні Україні. А всі мешканці району повинні відчувати гордість за своїх земляків, за їхню відвагу, за вірну службу Вітчизні. І наш спільний обов’язок – зробити все можливе, щоб солдати відчули надійну підтримку від місцевої громади, яка вірить у їхню хоробрість і здатність перемогти».
Олег МІРОШНИЧЕНКО, фото автора
Свій перший бій Сергій пам’ятає добре. Розповідає: «Ми їхали ЗІЛом до міста Металіст, нас було четверо у кузові й троє – у кабіні. Почався мінометний обстріл… Слава Богу, минулося без втрат. Але було так далеко не завжди. У боях за село Георгіївка відзначився екіпаж танка, що мав позивний «Плохой». Колошматив ворога конкретно, терористи зазнали великих втрат. Але через деякий час наша бронеколона рухалася місцевістю й під головною машиною – під «Плохим» - спрацював фугас великої потужності. Від вибуху всередині здетонував боєкомплект, башту відкинуло метрів на п’ятнадцять, а хлопці загинули. До речі, другим у колоні їхав танк з позивним «Корюківський партизан», ним керували наші сусіди. Вони теж молодці, добре вміють воювати, справжні танкісти».
Сергій Ніколаєнко служив у взводі, який забезпечував зв’язок між штабом, українським угрупованням, що стійко боронило в оточенні Луганський аеропорт, та іншими підрозділами. Дислоковані в районі українські частини постійно обстрілювалися терористами. Вони застосовували доволі ефективну тактику: на мікроавтобусі, з якого зрізали дах, або на вантажівці встановлювали міномет. Потім під’їжджали під будинки в секторах житлової забудови, робили швидко до десятка пострілів і тікали. Їхні агенти коригували вогонь по мобільних телефонах, маскуючись під мирне населення. Якщо наші військові й висилали групу на бронетехніці для реагування, то, зазвичай, вже нікого не знаходили. Проте найгірше було ще попереду, коли «до справи» взялися регулярні військові частини росіян. Як жартували (навіть за таких умов!) наші солдати, довелося «познайомитися» з цілим ботанічним садом: самохідними артилерійськими установками «Акація» і «Гіацинт», мінометом «Васильок». А найбільш дошкуляли «атмосферні явища» у вигляді установок реактивного залпового вогню «Град» (випускає менш ніж за хвилину 40 ракет вагою по 66 кілограмів кожна) та «Смерч». То взагалі – «труба». За 40 секунд робить залп дванадцятьма 800-кілограмовими ракетами. Причому росіяни інколи використовують касетні боєприпаси, що розриваються в повітрі і січуть місцевість під собою на багато гектарів довкола. (Сергій Ніколаєнко привіз додому в якості сувеніра два осколки. Один знайшов застряглим у своєму речовому мішку, а другий – витяг з машини, на якій їздив. Фото №1). Від обстрілів ховалися в окопах та бліндажах, найтяжчий же період видався на початку вересня, коли ворог протягом шести днів безперервно «накривав» позиції українських військових. «Оце сидиш у землянці, - розповідає Сергій Ніколаєнко, і думаєш: влучить чи не влучить. Саме тоді починаєш цінувати життя, кожну його секунду. Прожив підрозділ без втрат хоча б 5 хвилин – щиро радієш. Особливо, коли вже маєш досвід доставки в тил загиблих або транспортування до госпіталю поранених. Ось у нас лейтенанту під час обстрілу з «Граду» вибухом відірвало ногу по самий берц. Він молодий, тільки-но військове училище закінчив, а війна по його долі вдарила, мов сокирою, під корінь… Загалом за час війни на сході наша танкова бригада зазнала втрат у вигляді двадцяти загиблих і близько сотні поранених. А дехто навіть потрапив у полон».
… На початку вересня наші танкісти почали передислокацію у північному напрямку, бо шквали ворожого артилерійсько-ракетного вогню повільно, але упевнено шматували їхню оборону. Командир бригади полковник А.Грицьков почав шукати вихід зі становища. Логіка була простою: грець із нею, із технікою, головне – рятувати людей. Як розповів Сергій Ніколаєнко, таким, як комбриг А.Грицьков, солдати довіряють. Справжній офіцер. Коли підрозділи відійшли на нові позиції, він залишив рубіж оборони останнім.
«У колоні, в якій я їхав, дорогою не втратили жодної одиниці техніки. Виводив нас серед білого дня начальник розвідки, підполковник. Причому не за тим маршрутом, який рекомендували з «вищестоящого штабу», а за власнорозробленим. Досвід добре навчив: так надійніше. Прикривали маневр десантники з 80-ої бригади на парі БТРів».
На запитання: «А як же ж наші воювали?» Сергій Ніколаєнко відповів: «Дуже добре. Ворог завжди ніс втрати більші, ніж ми. У хлопцях нашого взводу я впевнений «на всі сто» і за спину свою ніколи не боявся. Знав точно – як у бій, таку усі разом. Взагалі, аби моя воля – більшість бійців бригади представив би до нагород. Особливо розвідників – вони і вдень ходили по ворожих тилах. Воювати два місяці під шаленим вогнем супротивника і не відступити - на таке здатний не кожен! Хоча були деякі підрозділи, навіть штабні – знаю про два випадки, котрі ледве не при першому артобстрілі тікали».
Про причини ж невдач української армії можна говорити багато. Інколи доводилося спостерігати за відверто дивними ситуаціями. Скажімо, дорогою рухається колона російської бронетехніки, наша розвідка оперативно її виявляє і доповідає «нагору» координати , пропонуючи нанести артилерійський удар. У відповідь – тиша. Або порада – «Продовжуйте спостерігати». І все. У наших Збройних силах достатньо хорошого озброєння, є ті ж «Гради» і «Смерчі», однак їх чомусь використовують рідко. За словами Сергія Ніколаєнка, він практично не бачив, щоб застосовували українську бойову авіацію. У тилу, неподалік одного штабу, стояли вісім вертольотів, але вони хіба що поранених вивозили. Причому навіть з тієї зброї, що мали, наші солдати примудрялися збивати сучасні безпілотні літальні апарати, що здійснюють відеорозвідку позицій українських військ з висоти до 3 кілометрів. «На нашому блок-посту хлопці з 23-мм зенітної гармати «завалили» один такий «літачок». Потім підібрали його уламки, роздивилися. Деталі дорогі, якісна техніка, - ділиться враженнями наш земляк. – А ось сусіди поцілили аж у два такі апарати.
Загалом військове життя - це не лише бої. Складний побут, туга за домівкою, очікування чогось невідомого. Добре, що волонтери з різних областей привозять спорядження і харчі, бо було б тоді геть сутужно. Часто думаєш про рідних, як вони там? Інколи міркуєш про ворогів: що ж ними рухає, чому вони воюють? Ось взяли розвідники в полон двох мешканців Миколаєва. Їхали вони на «Ниві», з автоматами під боком, у багажнику вантаж вибухівки – закладали фугасні міни на дорогах. Запитали потім: чому воюють? Ті чесно зізналися, що удома скоїли злочин, перебувають у розшуку. Втекли на Донбас, а терористи запропонували – повоюйте за нас два тижні, ми вам оформимо нові паспорти і переправимо в Росію. Погодилися…»
У мирному житті Сергій Ніколаєнко – звичайна людина. Живе у Суничному, господарює потроху. В нього діти, двоє, Максим і Руслан. На запитання: «Чого війна навчила?», трохи поміркувавши, відповів: «Інакше на життя тепер дивлюся. Ціную його. А ще вірю, що в цій війні ми можемо перемогти. Нам би лише командування хороше. Бо солдати – чудові, офіцерів бойових теж вистачає. Щоправда, останнім часом трохи злоби в характері додалося – на ворогів, але така вона вже доля тих, хто побував на війні. Сумнівів у своїй правоті в мене нема. Моя сім’я, своя хата, рідний край, хлопці з нашого взводу – це і для мене Україна. І саме її я захищаю зі зброєю в руках».
P.S. Минулого тижня голова райдержадміністрації Павло Мірошниченко провідав Сергія Ніколаєнка та його родину. Поговорили, згадали спільних знайомих. Як сказав Павло Мірошниченко: «Я його знаю ще з того часу, як працював у райвійськкоматі. Саме тоді оформляв Сергія на службу за контрактом, у чернігівський полк зв’язку. Згодом з’ясувалося, що новобранець – вельми тямуща людина. Навіть без спеціальної освіти добре розбирається в радіотехніці, вміє налаштувати чи відремонтувати апаратуру, припаяти, що і де треба. Словом, хороший військовий зв’язківець з нього вийшов, а тепер – справжній солдат, з бойовим досвідом. Усім таким, як він, хочеться сказати одне: бережіть себе, ви потрібні Україні. А всі мешканці району повинні відчувати гордість за своїх земляків, за їхню відвагу, за вірну службу Вітчизні. І наш спільний обов’язок – зробити все можливе, щоб солдати відчули надійну підтримку від місцевої громади, яка вірить у їхню хоробрість і здатність перемогти».
Олег МІРОШНИЧЕНКО, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий