- Призвали мене на службу в регулярні війська, - пригадує Марія Григорівна, - 13 червня 1944 року. Везли нас 70 чоловік у товарному вагоні через Гомель, де почалося бомбардування залізничної станції. Командир випустив нас із вагонів і наказав сховатися у парку. Розпорядження виявилося слушним, бо наш поїзд повністю згорів. У Коростені ми пройшли підготовку, прийняли присягу. Так я потрапила до військ протиповітряної оборони.
Кмітлива і метка сільська дівчина швидко опанувала роботу на великій станції, що складалася із автомобіля, котрий з динамо-машиною везе сам прожектор, промінь якого сягає восьми кілометрів. Згодом вона стала правою рукою і заступником командира. За звуком і формою зенітники й прожектористи навчилися розрізняти свої чи ворожі літаки. Прожектористи ловили ворога у промінь, а зенітники збивали його. Іноді літаки й самі падали, бо льотчиків засліплювали яскраві промені й ті втрачали орієнтацію.
- Жили ми в самостійно викопаній землянці на сім чоловік, - знову поринає у спогади М.Г. Цап. – Самі також зробили грубу з плитою, на якій у котелках варили собі їжу. Розмістилися на високому пагорбі, по воду ходили за півкілометра, на зиму заготовляли дрова. Прожектор стояв в окопі, а автомашину ховали в земляному гаражі. Від батальйону були за 18 кілометрів, охороняли залізничний вузол Ковеля.
З тяжкими боями просувалися на захід. Недарма класик сказав, що у війни не жіноче обличчя. Дівчата ж мусили звалювати на свої тендітні плечі непосильну роботу. Але разом із тим, на фронті було місце й звичайним людським почуттям. Втім, не зовсім звичайним – в екстремальних умовах вони більш загострені. Маленька, худенька, з бездонними чорними очима, Марійка була схожа на циганочку. А її безпосередній командир – блакитноокий красень із буйним світло-русявим чубом. Словом, кубанський козак. Спочатку придивлявся до неї, оцінив надійність як бойового товариша. Згодом зрозумів, що вона і в житті така – добра, обов’язкова, уміла розумниця. Коли відлучався від машини, замість себе залишав Марію. Знав, що у бойовому підрозділі буде порядок.
- Демобілізували мене 13 липня 1945 року, - продовжує згадувати Марія Григорівна. – Перед від’їздом ми з Михайлом побралися.
Потяглися довгі місяці очікування. У рідних Нових Боровичах зажила мирним життям, тим паче, виявилося, що була при надії. Її Михайло продовжував бойовий шлях, цього разу на Далекому Сході воював із японськими мілітаристами. І писав своїй коханій, писав кожного дня. Робота пошти іноді давала збої, тож після кількаденної паузи листоноша приносила їй одразу кілька солдатських трикутників. І нині стос пожовклих аркушів зберігає Марія Григорівна. Коли дізналися про майбутню дитину, вирішили (якщо народиться син) назвати його Михайлом. Подружжя фронтовиків практично дивилося на реалії життя: якщо батько загине, син буде продовженням його...
«28 грудня 1945 року. З далекого краю чужого в далеке, миле село Нові Боровичі. Добрий день чи вечір, втім це все одно, аби лиш була добра хвилина для тебе, моя кохана. Здрастуй, мила моя кохана дружина Маша! І дорога матусю! Шлю вам палкий, гарячий, щиросердий привіт і масу найкращих побажань для вашого життя і вашого здоров’я, а також поспішаю повідомити вам, що живу добре і здоров’я моє чудове...» «Маша!», «Машаня!» Ці ласкаві звертання, оклики рефреном повторюються чи не в кожному абзаці: «Ах! Якби ти знала, як я за тобою сумую. Якщо отримаєш мого листа, сподіваюся, що повіриш чи хоча б душею відчуєш». І так дрібненькими, мов мак, літерами на двох аркушах. «Безперервно запитую себе, коли дочекаємося закінчення (війни – авт.), коли зможу тебе міцно обійняти…»
Дякувати Богові, солдат двох воєн Михайло Гаврилець повернувся до дружини у 1946 році. Трудилися, виховували діточок – після Михайлика лелека приніс до їх оселі Георгія та Ліду. Однак недовгим був вік коханого чоловіка. У п’ятдесят із невеликим хвостиком овдовіла. Підтримкою і відрадою були дорослі діти, малі онуки. Нині у Марії Григорівни семеро онуків і одинадцять правнуків. Була молодшою – обшивала усіх, ще й на прохання односельчанок їм обновки робила. Тепер уже сили не ті. Втім, навіть після інсульту сама себе обслуговує. Полюбляє дивитися серіали, інші телепередачі, по суботах першою береться перечитувати «Промінь», шанувальницею якого залишається упродовж десятиліть.
Як учасниця війни, добре пам’ятає, яке лихо та несе. Тож дуже переймається подіями на сході України. «Я б життя віддала, - говорить Марія Григорівна, - аби лиш припинилося це кровопролиття». Взагалі, вона дуже доброзичлива, щедра серцем і душею людина. «Їй хочеться усім допомогти, - такою бачить свою матусю Лідія Михайлівна. – Певно, останнім би поділилася». Найменше їй хотілося б бачити рідний край у вогні. Своїм і чужим онукам і правнукам щиро бажає мирного неба і щасливої долі. Адже для цього у юності воювала, відстоювала право кожної людини на життя.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото
Леоніда ШЛОМИ
та з сімейного
альбому М.Г.Цап.
Комментариев нет:
Отправить комментарий