23 лютого весь райцентр жахнув вибух, де загинула 91-річна Олена Левицька (на фото). Старенька вже давно жила сама. Єдина дочка багато років мешкає у Санкт-Петербурзі. Що ж могло статися тієї рокової днини? І як останніми роками жила Олена Федорівна? Про це ми і спробували дізнатися…
Про молоді роки жінки відомо мало, лишень тільки те, що війна почалася, коли їй було 16 років. Було навчання в педінституті, щоправда, в якому, ніхто сказати так і не зміг. Її колега, вчителька молодших класів з Будянської восьмирічки (Корюківський район) Валентина Гончарова, розповідала, що після закінчення навчання Олену Федорівну направили працювати на Західну Україну:
- Знаю: було тяжко, адже вона була вчителькою російської мови, а їх там після війни страшенно не любили. Моя свекруха, нині вже покійна, також працювала на заході. У неї вже тоді була дитина, то аби її бува не вбили, поселили жити до священика. Та й це не врятувало. Якось свекруху вдарили по голові ззаду і з того часу в неї дуже погіршився зір. Думаю, з Оленою Федорівною було таке ж. Тож вона і не хотіла говорити про це. Здогадуюсь тільки, що вижила вона дивом.
Мало змогла про О.Ф. Левицьку сказати й інша колега Галина Зорко:
- Про її дочку знаю мало. Якщо не помиляюся, то звали її Аллою. Коли я почала працювати у школі, дочка вже мешкала у Ленінграді. Розповідали тільки, що Алла тривалий час жила за рахунок Олени Федорівни і ніде не працювала, а потім переїхала до північної столиці, там і залишилася. Колега їздила до дочки, і їй дуже сподобалося місто. Знаю ще, що вона, живучи у Щорсі, щодня їздила на роботу до Буди (за радянських часів автобуси ходили). Доїде до Соснівки (Корюківський район – Авт.), а потім пішки п’ять кілометрів іде на роботу і таким чином добирається назад. Дуже відповідальна людина була!
Про те, що Олена Федорівна була вчителькою, як кажуть, від Бога, говорив і сільський голова Буди Олег Лисенко:
- Вона викладала в мене російську мову. Можливо, через її відповідальне ставлення до своєї роботи, гарне ставлення до учнів (могла до кожного знайти підхід), я знаю її предмет і досі на тверду п’ятірку…
Щоправда, всі мої співрозмовники, як один, вважали, що Олена Левицька вже давно померла тихо у своєму ліжку, а коли дізнавалися про деталі лиха, яке з нею трапилось, були шоковані. Як і сусідка потерпілої Любов Сіра.
- Я щодня о восьмій ранку включала їй газ для опалення. Того дня також зазирнула до сусідки зранку. Вона прочинила двері і сказала, що на вулиці вже тепло, тож вона не буде включати газ. У дверну щілину я помітила: на конфорці стоїть чайник, а над плитою сушаться якісь лахи… Олена Федорівна зачинила двері і я пішла займатися своїми справами. Подумала, що треба зателефонувати її дочці і розповісти про те, що старенька не захотіла включати газ. А за вісім хвилин по тому я вже набирала номер з іншого приводу… Бабахнуло так, що навіть тюль прилипла до паркану. Зірвало дах, повибивало шибки…
Я сама зателефонувала до пожежників. І сама ж допомагала виносити тіло і розбирати завали. Єдине, що мене найбільше вразило – зіваки! Усім хотілося подивитися на людське горе, тож мені довелося їх розганяти. Та й потім телефонували різні люди і питали, а чи бува не розірвало її на шматки, а чи сильно вона обгоріла тощо. Насправді ж у висновку про її смерть написано, що Олена Федорівна задихнулася чадним газом. Дочка на похорон не приїхала (вона була тут у серпні минулого року), ховали ми нещасну за власний рахунок, трохи дала племінниця із Мінська і трохи виділило управління праці. Але тепер і шибки нам доведеться вставляти за власний рахунок, ремонтувати і дах, і стіни, адже вибух все це зруйнував.
Розповіла Любов Миколаївна і про те, що двічі на тиждень до загиблої ходила соцпрацівниця. Щоправда, остання відмовилася від розповіді. Кинула услід: «Про людину треба писати, коли вона жива, а не коли її немає. Ви як стерв’ятники летите на смерть!»
Можливо, десь вона і права. Але хіба ж є щось погане в тому, щоб сказати кілька добрих слів про людину, хоча б після її смерті? Тим більше, що всі, хто знав Олену Федорівну казали: вона була дуже розумною, доброю і артистичною жінкою…
Фото автора та з альбому Олени Левицької
Про молоді роки жінки відомо мало, лишень тільки те, що війна почалася, коли їй було 16 років. Було навчання в педінституті, щоправда, в якому, ніхто сказати так і не зміг. Її колега, вчителька молодших класів з Будянської восьмирічки (Корюківський район) Валентина Гончарова, розповідала, що після закінчення навчання Олену Федорівну направили працювати на Західну Україну:
- Знаю: було тяжко, адже вона була вчителькою російської мови, а їх там після війни страшенно не любили. Моя свекруха, нині вже покійна, також працювала на заході. У неї вже тоді була дитина, то аби її бува не вбили, поселили жити до священика. Та й це не врятувало. Якось свекруху вдарили по голові ззаду і з того часу в неї дуже погіршився зір. Думаю, з Оленою Федорівною було таке ж. Тож вона і не хотіла говорити про це. Здогадуюсь тільки, що вижила вона дивом.
Мало змогла про О.Ф. Левицьку сказати й інша колега Галина Зорко:
- Про її дочку знаю мало. Якщо не помиляюся, то звали її Аллою. Коли я почала працювати у школі, дочка вже мешкала у Ленінграді. Розповідали тільки, що Алла тривалий час жила за рахунок Олени Федорівни і ніде не працювала, а потім переїхала до північної столиці, там і залишилася. Колега їздила до дочки, і їй дуже сподобалося місто. Знаю ще, що вона, живучи у Щорсі, щодня їздила на роботу до Буди (за радянських часів автобуси ходили). Доїде до Соснівки (Корюківський район – Авт.), а потім пішки п’ять кілометрів іде на роботу і таким чином добирається назад. Дуже відповідальна людина була!
Про те, що Олена Федорівна була вчителькою, як кажуть, від Бога, говорив і сільський голова Буди Олег Лисенко:
- Вона викладала в мене російську мову. Можливо, через її відповідальне ставлення до своєї роботи, гарне ставлення до учнів (могла до кожного знайти підхід), я знаю її предмет і досі на тверду п’ятірку…
Щоправда, всі мої співрозмовники, як один, вважали, що Олена Левицька вже давно померла тихо у своєму ліжку, а коли дізнавалися про деталі лиха, яке з нею трапилось, були шоковані. Як і сусідка потерпілої Любов Сіра.
- Я щодня о восьмій ранку включала їй газ для опалення. Того дня також зазирнула до сусідки зранку. Вона прочинила двері і сказала, що на вулиці вже тепло, тож вона не буде включати газ. У дверну щілину я помітила: на конфорці стоїть чайник, а над плитою сушаться якісь лахи… Олена Федорівна зачинила двері і я пішла займатися своїми справами. Подумала, що треба зателефонувати її дочці і розповісти про те, що старенька не захотіла включати газ. А за вісім хвилин по тому я вже набирала номер з іншого приводу… Бабахнуло так, що навіть тюль прилипла до паркану. Зірвало дах, повибивало шибки…
Я сама зателефонувала до пожежників. І сама ж допомагала виносити тіло і розбирати завали. Єдине, що мене найбільше вразило – зіваки! Усім хотілося подивитися на людське горе, тож мені довелося їх розганяти. Та й потім телефонували різні люди і питали, а чи бува не розірвало її на шматки, а чи сильно вона обгоріла тощо. Насправді ж у висновку про її смерть написано, що Олена Федорівна задихнулася чадним газом. Дочка на похорон не приїхала (вона була тут у серпні минулого року), ховали ми нещасну за власний рахунок, трохи дала племінниця із Мінська і трохи виділило управління праці. Але тепер і шибки нам доведеться вставляти за власний рахунок, ремонтувати і дах, і стіни, адже вибух все це зруйнував.
Розповіла Любов Миколаївна і про те, що двічі на тиждень до загиблої ходила соцпрацівниця. Щоправда, остання відмовилася від розповіді. Кинула услід: «Про людину треба писати, коли вона жива, а не коли її немає. Ви як стерв’ятники летите на смерть!»
Можливо, десь вона і права. Але хіба ж є щось погане в тому, щоб сказати кілька добрих слів про людину, хоча б після її смерті? Тим більше, що всі, хто знав Олену Федорівну казали: вона була дуже розумною, доброю і артистичною жінкою…
Фото автора та з альбому Олени Левицької
Комментариев нет:
Отправить комментарий