Великощимелець Іван Шутько (на фото) з 3 березня перебуває вдома – на реабілітації, після тяжкого поранення. Наприкінці січня він став учасником жорстоких боїв на так званому Дебальцевському виступі. Його підрозділ захищав позиції у Вуглегірську, саме там, де вороги завдали першого і найсильнішого удару…
Йому 22 роки, біографію має – як у багатьох ровесників: живе у селі, після школи закінчив ПТУ, потім - армійська служба в частині протиповітряної оборони під Феодосією, у Криму. Коли повернувся додому, то довго не всидів на місці й рушив на заробітки. І ось торік – повістка з райвійськкомату. «Забрали мене, ніби у школу – 1 вересня», - жартує Іван. І розповідає: «Спочатку потрапив у гарнізон Гончарівське, потім – на полігон до Львівської області. Там я опанував фах гранатометника. Службу довелося проходити у складі 13-го батальйону територіальної оборони Чернігівської області. Земляків там зустрів – О.В. Сидорова зі Щорса, з Тихонович теж був солдат, якого всі звали «Електроніком». Після Нового року в складі доукомплектованого підрозділу потрапив у район Дебальцевого, точніше – у Вуглегірськ. На околиці міста вже були обладнані три блок-пости – це постаралися попередники, бійці 42-го батальйону. На кожному з цих вузлів оборони розмістилося по одному взводу (до 30 солдатів). Решта ж особового складу дислокувалася ближче до Дебальцевого. Іван Шутько згадує: «Жили ми в одній покинутій хаті на околиці населеного пункту. Поруч були наші позиції. З вогневого підсилення мали танк і бронетранспортер. Разом з нами знаходився командир роти (нормальний, до речі, мужик, до нього ми зверталися просто – Серьога, без усяких там «товаришу майоре, дозвольте доповісти…») Кілька тижнів несли службу, але наприкінці місяця, 29 числа, розпочалося раптове загострення. Я саме відчергував ніч, перед світанком прийшов відпочити, як о 6-ій годині ворог завдав першого удару. На нас пішли танки і бронетранспортери разом з піхотою. Наступаючих було дуже багато, на основній ділянці своєї атаки вони зосередили великі сили. Майже на самому початку бою підбили нашу БРДМ, в ній загинув навідник. Але блок-пост організованим вогнем за якихось десять хвилин зупинив просування російських військових. Вони, зваживши на перші втрати своєї бронетехніки й живої сили, зманеврували, вдаривши на другий блок-пост нашого батальйону. Звідти ми чули рясну стрілянину, а незабаром до нас з того боку прибігло десь півтора десятка солдатів. Стало зрозумілим: тамтешню позицію втримати все ж таки не вдалося. Однак цей факт нас не налякав, навпаки – ніби додав затятості… День минав у перестрілках. Час від часу «огризався» наш єдиний танк. По нас била ворожа артилерія, у відповідь здалеку «працювали» й наші гармати. Десь опівдні замовкли майже всі радіостанції, бо користувалися ними активно, до того ж батареї на морозі «сідають» швидше. Тобто зв’язок на позиціях ускладнився. Коли почало сутеніти – нас обстріляли з ракетної установки «Ураган». Російські підрозділи увійшли у Вуглегірськ, подекуди спалахнули вуличні бої. Я, ротний командир і ще п’ятеро солдатів перекрили одну з вулиць. У наш бік рухався танк, я ще спитав у майора: «Стріляти?» - аж з українського боку хтось уже підпалив оту «бляшанку». Однак незабаром у відповідь нас накрило вибухом. Командиру сильно пошкодило ногу (пізніше йому ампутували цю кінцівку), він втратив багато крові, але вижив. Ще кілька хлопців зазнали поранень, а мені один осколок влучив у лівий бік, а другий – зачепив ногу».
У документах з госпіталю значиться, що осколок розміром 7 на 11 міліметрів увійшов у тіло Івана Шутька між пластинами бронежилета, задів кишку, селезінку, легеню й зупинився аж у районі ключиці. Коли хірурги робили операцію, то вирішили не витягати цей шматок металу, бо існував ризик зачепити нерв, й тоді б у пораненого могла віднятися рука.
… Івана на ношах перенесли у підвал, перев’язали. Вже уночі на вантажівку Урал поклали поранених і повезли у тил. Під час транспортування російські снайпери обстріляли машину, одна з куль «черконула» нашому земляку по спині. Евакуйованих солдатів зустріли в Артемівську, наступного ж дня відправили до Харкова, у госпіталь.
«А наші протрималися на блок-посту ще два дні, - продовжує свою оповідь Іван Шутько. – Чекали підкріплення, але де там… Єдине, що для них зробили – забезпечили відступ. Загалом же в ході тих боїв 13-ий батальйон втратив до тридцяти бійців загиблими і десь майже утричі більше – пораненими. Дехто потрапив у полон. Оце нещодавно я в Інтернеті бачив відеоролик, викладений російською стороною. Хваляться своєю перемогою, показують наш блок-пост: зруйновані позиції, вбитих хлопців. Щоправда, свої втрати вони чомусь не показали». Слід сподіватися, ворогам колись пригадають це відео…
Окремо треба розповісти про переживання рідних Івана Шутька. Його мати – Ольга Іванівна, згадуючи період, коли точилися бої в районі Дебальцевого, зазначила: «Син мені не казав, де саме він перебуває. Мовляв, щоб даремно не хвилювалася, дивлячись телевізійні новини. Лише батькові дещо розповідав, як телефонував. Але коли почали розгортатися події довкола Вуглегірська, я кілька ночей не спала, все набирала номер Вані, а з трубки – «Абонент не може відповісти на Ваш дзвінок…» Лише з госпіталю син зв’язався з нами, сказавши, що йому «подряпало ребра». Згодом ми дізналися про його справжній стан – ото болю було на серці в мене від хвилювання! Після Харкова Іван лікувався в Києві. Про складну операцію тепер нагадує майже півметра швів на його тілі. Дякувати лікарям – зробили все, що треба. (Навіть відеозапис з операційної подарували на диску – щоб було що згадати). Взагалі, київському військовому медперсоналу треба сказати якнайщиріше спасибі – за професійність і увагу до поранених. Коли я з чоловіком приїхала до Києва – провідати сина – то на власні очі переконалася, як добре там турбуються про солдатів. Лікування, харчування, догляд – все на належному рівні. Хоча поранення є пораненням: певний час з сина трубки стирчали, замість їжі вливали глюкозу. Однак, дякувати Богові, почав одужувати. Став на ноги – певно, через свою непосидючість. Ми якось провідували, то думали, що прийдемо до лежачого, аж бачимо – він вже на балкончику госпіталя – стоїть і курить. Принагідно хочу сказати величезне спасибі землякам, односельцям, колегам по роботі, райдержадміністрації - за той відгук і допомогу, надану моєму синові…»
Під час лікування поранених навістив Міністр оборони С.Т. Півторак. Він вручив Івану Шутьку пам’ятний знак «За воїнську доблесть». Такі нагороди отримали й деякі інші військовослужбовці, які пройшли через бої у Вуглегірську. Заходили до Івана і друзі-односельці. Було приємно від такої уваги.
На запитання: «Що далі?» наш земляк у притаманному йому лаконічному стилі відповів: «Побачимо. Після Пасхи збереться комісія, яка визначить, наскільки я придатний для продовження служби. Осколок на зміну погоди дає про себе знати. Але з хлопцями з нашого підрозділу ще поговорю, і як домовимося – піду знову воювати».
Чуючи такі слова, відразу було зрозуміло, що це каже чоловік з сильним переконанням і з не менш сильним характером. Як вирішить – так і зробить. Саме тому можна пригадати відому істину: сила не у зброї (бо вона – лише залізо), а в руках, які її (цю зброю) тримають. Тож наша країна має все необхідне для перемоги. Завдяки простим і мовчазним хлопцям, які зараз воюють на фронті.
Олег
МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий