Мені незабаром виповниться 44 роки, чоловік на півроку старший. У шлюбі з ним ми вже майже 22. Перед цим ще зустрічалися три роки і були впевнені, що такого кохання, як наше, ні в кого не було, що у нас попереду ціле море ніжності і радості, довгі й безхмарні роки у гармонії та щасті.
Натомість вийшла зовсім інша історія. Загострилося все якось несподівано, хоча останні 13 років у нашому житті все частіше і частіше виникали сварки, з’ясування стосунків. Але пережити незрозумілу поведінку чоловіка якось вдавалося, бо десь бралися сили вірити, що він отямиться. Я навіть пробачила йому зраду і брехню, пияцтво, гіркі й несправедливі образи, постійний душевний біль.
Спокій мені лише снився. У такій обстановці виросли наші діти. Донька вийшла заміж, вже й онука народила, а син ще неодружений.
У чоловіка ж повний загул. Ніщо не зупиняє його, ніщо не пом’якшує ставлення до мене. А як діти пішли з дому, взагалі дні і ночі стали схожими на пекло. Коли ж він приходить добряче напідпитку, то хоч на край світу тікай. Починає чіплятися, принижувати. І хоч кулаки не розпускає, зате говорить таке, що витримати просто не можна. Він просто добиває мене морально, навіть коли тверезий. Бува, става навколішки і белькоче пробачення, клянеться, що я в нього одна, що інші йому не потрібні. Після подібних сповідей, після такого каяття йде на роботу. Повернення несе новий жах, нові напади агресії. Я плачу, кричу, а потім приймаю його обіцянки, наперед знаючи: вони – порожні. Намагалася його полікувати, та він щоразу зазначав: „Я не алкоголік! Захочу, то хоч завтра покину пити. А ти... Ти просто не знаєш, як жити без господаря, що таке вдень і вночі бути одній і що таке поганий чоловік”.
Подруга порадила кинути його. Я послухала і пішла пожити до батьків. Пішла, не подумавши, як уживатися ще з однією сім’єю - братовою! Та й чоловік мій у спокої нікого не залишав, обіцяючи змінитися, обіцяючи, що віднині все у нас налагодиться. А тут ще й чутки селом загуляли, мовляв, подругу мою з ним у кафе бачили...
Я повернулася, але від страждань серце у мене спопеліло, душа – повністю зачерствіла. Донька не хоче додому приїжджати, син віддаляється все далі й далі, курити почав, випивати.
Через все це впадаю в депресію, а іноді навіть жити не хочеться. Роздуми забивають голову, в ній одне нав’язливе питання: «Чи правильно вчинила, пронісши все через роки, зберігаючи сім’ю (ціною моральних втрат)». Спочатку підтримувала сімейне вогнище, як могла, бо думалося, що треба, щоб у дітей був батько, щоб була повною сім’я. А виявилося, що дітям бачити жахи наших стосунків взагалі не хотілося... Виявилося, що я досі не відчула себе по-жіночому щасливою, потрібною. Виявилося, що ми з моїм чоловіком давно чужі люди, стомлені чварами, набридлі одне одному. На першому плані у моєї „половинки” горілка. Зрештою, так живуть сотні сімей, де глава зловживає спиртним.
Що мені робити? Куди піти, коли грошей на новий власний дім нема? Попереду безвихідь? Чи, може, хтось все-таки підкаже вихід із цієї безнадійливої ситуації?
Лариса К., Сновський район
Натомість вийшла зовсім інша історія. Загострилося все якось несподівано, хоча останні 13 років у нашому житті все частіше і частіше виникали сварки, з’ясування стосунків. Але пережити незрозумілу поведінку чоловіка якось вдавалося, бо десь бралися сили вірити, що він отямиться. Я навіть пробачила йому зраду і брехню, пияцтво, гіркі й несправедливі образи, постійний душевний біль.
Спокій мені лише снився. У такій обстановці виросли наші діти. Донька вийшла заміж, вже й онука народила, а син ще неодружений.
У чоловіка ж повний загул. Ніщо не зупиняє його, ніщо не пом’якшує ставлення до мене. А як діти пішли з дому, взагалі дні і ночі стали схожими на пекло. Коли ж він приходить добряче напідпитку, то хоч на край світу тікай. Починає чіплятися, принижувати. І хоч кулаки не розпускає, зате говорить таке, що витримати просто не можна. Він просто добиває мене морально, навіть коли тверезий. Бува, става навколішки і белькоче пробачення, клянеться, що я в нього одна, що інші йому не потрібні. Після подібних сповідей, після такого каяття йде на роботу. Повернення несе новий жах, нові напади агресії. Я плачу, кричу, а потім приймаю його обіцянки, наперед знаючи: вони – порожні. Намагалася його полікувати, та він щоразу зазначав: „Я не алкоголік! Захочу, то хоч завтра покину пити. А ти... Ти просто не знаєш, як жити без господаря, що таке вдень і вночі бути одній і що таке поганий чоловік”.
Подруга порадила кинути його. Я послухала і пішла пожити до батьків. Пішла, не подумавши, як уживатися ще з однією сім’єю - братовою! Та й чоловік мій у спокої нікого не залишав, обіцяючи змінитися, обіцяючи, що віднині все у нас налагодиться. А тут ще й чутки селом загуляли, мовляв, подругу мою з ним у кафе бачили...
Я повернулася, але від страждань серце у мене спопеліло, душа – повністю зачерствіла. Донька не хоче додому приїжджати, син віддаляється все далі й далі, курити почав, випивати.
Через все це впадаю в депресію, а іноді навіть жити не хочеться. Роздуми забивають голову, в ній одне нав’язливе питання: «Чи правильно вчинила, пронісши все через роки, зберігаючи сім’ю (ціною моральних втрат)». Спочатку підтримувала сімейне вогнище, як могла, бо думалося, що треба, щоб у дітей був батько, щоб була повною сім’я. А виявилося, що дітям бачити жахи наших стосунків взагалі не хотілося... Виявилося, що я досі не відчула себе по-жіночому щасливою, потрібною. Виявилося, що ми з моїм чоловіком давно чужі люди, стомлені чварами, набридлі одне одному. На першому плані у моєї „половинки” горілка. Зрештою, так живуть сотні сімей, де глава зловживає спиртним.
Що мені робити? Куди піти, коли грошей на новий власний дім нема? Попереду безвихідь? Чи, може, хтось все-таки підкаже вихід із цієї безнадійливої ситуації?
Лариса К., Сновський район
Комментариев нет:
Отправить комментарий