Вони стали можливими завдяки вчорашньому сільському голові, а нині громадській активістці В.М. КАРАСЬ. І досі Валентина Миколаївна залишається для своїх односельців лідером, найавторитетнішою людиною, до якої з горем і радістю, за порадою і розрадою… А вона не може не бути в гущі подій, а відтак знає, чим живе село і кожен його мешканець.
«МИ ВОЮЄМО ЗА БАТЬКІВЩИНУ»
За всіх бійців 169-го батальйону навчального центру «Десна»
відповів Олександр КРИВЕНКО із Кучинівки.
Високий, ставний, вродливий – він ніби зійшов із обкладинки журналу. Сашко прямував нам назустріч вулицею рідного села у камуфляжній формі, берцях і з «оселедцем» на голові. Ця зачіска йому надзвичайно пасує і красномовно свідчить про патріотичний дух юнака.
Два роки тому він повернувся із строкової служби додому. Матуся не могла натішитися: подорослішав, змужнів, навіть підріс. Та устиг побути цивільним лише вісім місяців – знову покликали солдатські сурми. В один день із ним до «Десни» пішов і старший брат Ігор. Де тільки мама не побувала, молилася за синів, просила благословення у отця Андрія – настоятеля храму Преображення Господнього Київського патріархату. Тим часом із навчального центру в зону АТО ішли виключно добровольці. Восени минулого року Олександр був біля Гострої Могили (за три кілометри від Дебальцево) 45 днів. Про те, як воював, розповідати не захотів. Скупо відповідав: були бойові дії, ми боронили Батьківщину. Вів мову про бойовий дух своїх побратимів. Згадав чернігівця Дениса Чередниченка, у якого навесні мало бути весілля. Не судилося другові побратися з коханою дівчиною, бо незадовго до цієї радісної події він поліг смертю хоробрих - у нього влучив осколок міни…
Удруге збирався на схід України, але довелося відкласти поїздку. У 52 роки не витримало матусине серце, коли, кажуть, загроза піти на війну постала перед третім синочком. Ховали маму всім селом, тужили над труною п’ятеро дітей, які були сенсом її життя. Повернулися з братом до навчальної частини якимись одразу серйознішими й стриманішими. Розуміли, що ота далека війна забрала їх неньку, вкоротила їй віку.
Наступного разу пробув на Сході два місяці. Перебували в Артемівську. Прямих сутичок із ворогом не було. Але пильності не втрачали. Кожен стояв на чатах по три години вночі й удень. Поруч проходив канал, тож мали де покупатися (це торік упродовж півтора місяця не милися). Не можуть воїни зрозуміти, що то за таке незбагненне перемир’я, коли ворог гатить по наших позиціях, а у відповідь стріляти не смій! Настрій переважної більшості населення проти «укропів». До речі, не втрималася й попросила дозволу доторкнутися до шеврона, на якому знайома городня рослина з відповідним написом.
Значну частину проблем із постачання діючих військ перебрали на себе волонтери. Приміром, ті каски, які отримали у військовій частині, не можуть захистити ні від куль, ні від осколків. Волонтери постачали кевларові каски, бронежилети. Коли повертався в Чернігів, Олександр залишив своїм послідовникам усе, що здатне було захистити солдатів.
Із 26 червня юнак перебуває у відпустці. У Кучинівці його зустріли як героя. І нині земляки проводжають його захопленими поглядами. Незабаром минає рік його служби, й Олександр уже будує плани на мирне майбутнє. Повернеться на попереднє місце роботи в Чернігові – працював в охороні. Але досвід служби в українській армії, а надто місяці, проведені в зоні АТО, не минули даремно. Почуття відповідальності, патріотизм – це назавжди. Як і солдатське братство, взаємовиручка, надійність. Так формується національна самосвідомість, нове покоління українців.
ПРИЇХАЛИ НА ЛІТО, А ЗАЛИШИЛИСЯ НА РОКИ
Більше чотирьох років тому у Кучинівці придбали будиночок немолоді кияни. Відремонтували його, осучаснили, замінили паркан. Стомилися від великого міста, захотілося ближче до природи, далі від асфальту (їх обійстя виходить на піщану вулицю). Спочатку планували перелітувати, восени насолодитися грибною порою та й повернутися на зиму до київської квартири з її зручностями із припасами екологічно чистих продуктів. Минали дні, тижні, уже й сніг випав, а їхати з села не хотілося.
- Народ у Кучинівці хороший, привітний, - ділиться В’ячеслав Сергійович. – Звикли до людей і села. Маємо екологічно чисті продукти. Сусідка, спасибі їй, вранці свіженького молочка з-під корови принесе нам до спільної хвіртки. Курочок тримаємо. І районну газету «Промінь» передплачуємо та читаємо!
А ще на доглянутому городі росте все, чого душа забажає. Разом із дружиною працюють на землі для власної користі і задоволення. Сільські господині схвально відгукуються про порядок, що панує на грядках. Приємно зайти й до двору: просто до порогу тягнуться квітники, на яких цвітуть улюблені квіти господині. Навіть заморського лимона винесли на вулицю на реабілітацію. І йому, з усього видно, подобається кучинівський клімат.
За плечима у цього подружжя цікаве й непросте життя. Полковник у відставці В.С. Бутвина присвятив себе протиповітряним військам країни, яка нині вже не існує. Частини, у яких він служив, охороняли великі міста й промислові центри. І скрізь та завжди поруч була вірна дружина – надійний тил офіцера. Довелося об’їхати всю російську північ, три роки служили на Новій Землі. Алла Федорівна, виходячи з ситуації, працювала де машиністкою, де завідуючою складом, де діловодом. Але основна її робота - бути дружиною і мамою.
В’ячеслав Сергійович родом із Вінничини, а дружина з Чернігівщини. Тож, вийшовши у відставку, бачили себе лише на Україні. Припало їм до душі поліське село Кучинівка. І хоч побут не зовсім влаштований, але зимові вечори біля грубки, в якій потріскують дрова, також мають свою перевагу. А чого варті довколишні ліси з ягодами-грибами! Просте сільське життя після гамірного Києва має чимало переваг. До них приїздять діти з онуками. Та й батьки у разі необхідності рушають до столиці, адже, за великим рахунком, це не так уже й далеко.
Сподобалася Кучинівка й доньці подружжя Бутвина Олені Севериній. Але про це окрема розповідь.
ПІАНІНО ДЛЯ СІЛЬСЬКОГО ДИТСАДКА
Розповідей про те, як створювали в Кучинівці дитячий садочок, було багато. Без перебільшення усім миром реконструювали стару колгоспну контору під дошкільний дитячий заклад. Допомагали італійські благодійники, депутати, місцева влада, батьки вихованців. Усіх учасників цієї богоугодної справи не перелічити. Зате вийшло сучасне, красиве, просторе приміщення із зручними меблями, красивим інтер’єром. Діти почуваються у ньому чудово, їх батьки спокійні за своїх синочків і доньок.
А нещодавно у дитсадку з’явилося ще й піаніно, що сприятиме всебічному розвитку малюків. Такий щедрий дарунок зробила донька нових мешканців села Олена Северина. Сама вона раніше по закінченні музучилища працювала музикантом в одному з київських дитсадків. Проте життя склалося так, що Олена В’ячеславівна нині займається дрібним бізнесом, давно не сідала за інструмент, що стоїть у квартирі. Тож і вирішила зробити добру справу – подарувати піаніно сільським дітям. Вони ж дуже раді такому подарунку. І музичного вихователя уже запросили на роботу, тож співати й танцювати будуть під музичний супровід, дитячі свята й ранки набудуть іншого звучання. Перед тим, як привезти до Кучинівки, піаніно налаштували, перевірили, аби все було добре. Сільська громада дуже вдячна благодійниці.
У дитсадку нині всі двадцять місць зайняті. Дітвора залюбки ходить сюди. Ось і того дня ми застали на ігровому майданчику хлопчиків і дівчаток, що засмагали під літнім сонечком. Усі вони заспішили до актового залу, коли зайшла мова про піаніно. Біля музичного інструменту ми їх і сфотографували.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
«МИ ВОЮЄМО ЗА БАТЬКІВЩИНУ»
За всіх бійців 169-го батальйону навчального центру «Десна»
відповів Олександр КРИВЕНКО із Кучинівки.
Високий, ставний, вродливий – він ніби зійшов із обкладинки журналу. Сашко прямував нам назустріч вулицею рідного села у камуфляжній формі, берцях і з «оселедцем» на голові. Ця зачіска йому надзвичайно пасує і красномовно свідчить про патріотичний дух юнака.
Два роки тому він повернувся із строкової служби додому. Матуся не могла натішитися: подорослішав, змужнів, навіть підріс. Та устиг побути цивільним лише вісім місяців – знову покликали солдатські сурми. В один день із ним до «Десни» пішов і старший брат Ігор. Де тільки мама не побувала, молилася за синів, просила благословення у отця Андрія – настоятеля храму Преображення Господнього Київського патріархату. Тим часом із навчального центру в зону АТО ішли виключно добровольці. Восени минулого року Олександр був біля Гострої Могили (за три кілометри від Дебальцево) 45 днів. Про те, як воював, розповідати не захотів. Скупо відповідав: були бойові дії, ми боронили Батьківщину. Вів мову про бойовий дух своїх побратимів. Згадав чернігівця Дениса Чередниченка, у якого навесні мало бути весілля. Не судилося другові побратися з коханою дівчиною, бо незадовго до цієї радісної події він поліг смертю хоробрих - у нього влучив осколок міни…
Удруге збирався на схід України, але довелося відкласти поїздку. У 52 роки не витримало матусине серце, коли, кажуть, загроза піти на війну постала перед третім синочком. Ховали маму всім селом, тужили над труною п’ятеро дітей, які були сенсом її життя. Повернулися з братом до навчальної частини якимись одразу серйознішими й стриманішими. Розуміли, що ота далека війна забрала їх неньку, вкоротила їй віку.
Наступного разу пробув на Сході два місяці. Перебували в Артемівську. Прямих сутичок із ворогом не було. Але пильності не втрачали. Кожен стояв на чатах по три години вночі й удень. Поруч проходив канал, тож мали де покупатися (це торік упродовж півтора місяця не милися). Не можуть воїни зрозуміти, що то за таке незбагненне перемир’я, коли ворог гатить по наших позиціях, а у відповідь стріляти не смій! Настрій переважної більшості населення проти «укропів». До речі, не втрималася й попросила дозволу доторкнутися до шеврона, на якому знайома городня рослина з відповідним написом.
Значну частину проблем із постачання діючих військ перебрали на себе волонтери. Приміром, ті каски, які отримали у військовій частині, не можуть захистити ні від куль, ні від осколків. Волонтери постачали кевларові каски, бронежилети. Коли повертався в Чернігів, Олександр залишив своїм послідовникам усе, що здатне було захистити солдатів.
Із 26 червня юнак перебуває у відпустці. У Кучинівці його зустріли як героя. І нині земляки проводжають його захопленими поглядами. Незабаром минає рік його служби, й Олександр уже будує плани на мирне майбутнє. Повернеться на попереднє місце роботи в Чернігові – працював в охороні. Але досвід служби в українській армії, а надто місяці, проведені в зоні АТО, не минули даремно. Почуття відповідальності, патріотизм – це назавжди. Як і солдатське братство, взаємовиручка, надійність. Так формується національна самосвідомість, нове покоління українців.
ПРИЇХАЛИ НА ЛІТО, А ЗАЛИШИЛИСЯ НА РОКИ
Більше чотирьох років тому у Кучинівці придбали будиночок немолоді кияни. Відремонтували його, осучаснили, замінили паркан. Стомилися від великого міста, захотілося ближче до природи, далі від асфальту (їх обійстя виходить на піщану вулицю). Спочатку планували перелітувати, восени насолодитися грибною порою та й повернутися на зиму до київської квартири з її зручностями із припасами екологічно чистих продуктів. Минали дні, тижні, уже й сніг випав, а їхати з села не хотілося.
- Народ у Кучинівці хороший, привітний, - ділиться В’ячеслав Сергійович. – Звикли до людей і села. Маємо екологічно чисті продукти. Сусідка, спасибі їй, вранці свіженького молочка з-під корови принесе нам до спільної хвіртки. Курочок тримаємо. І районну газету «Промінь» передплачуємо та читаємо!
А ще на доглянутому городі росте все, чого душа забажає. Разом із дружиною працюють на землі для власної користі і задоволення. Сільські господині схвально відгукуються про порядок, що панує на грядках. Приємно зайти й до двору: просто до порогу тягнуться квітники, на яких цвітуть улюблені квіти господині. Навіть заморського лимона винесли на вулицю на реабілітацію. І йому, з усього видно, подобається кучинівський клімат.
За плечима у цього подружжя цікаве й непросте життя. Полковник у відставці В.С. Бутвина присвятив себе протиповітряним військам країни, яка нині вже не існує. Частини, у яких він служив, охороняли великі міста й промислові центри. І скрізь та завжди поруч була вірна дружина – надійний тил офіцера. Довелося об’їхати всю російську північ, три роки служили на Новій Землі. Алла Федорівна, виходячи з ситуації, працювала де машиністкою, де завідуючою складом, де діловодом. Але основна її робота - бути дружиною і мамою.
В’ячеслав Сергійович родом із Вінничини, а дружина з Чернігівщини. Тож, вийшовши у відставку, бачили себе лише на Україні. Припало їм до душі поліське село Кучинівка. І хоч побут не зовсім влаштований, але зимові вечори біля грубки, в якій потріскують дрова, також мають свою перевагу. А чого варті довколишні ліси з ягодами-грибами! Просте сільське життя після гамірного Києва має чимало переваг. До них приїздять діти з онуками. Та й батьки у разі необхідності рушають до столиці, адже, за великим рахунком, це не так уже й далеко.
Сподобалася Кучинівка й доньці подружжя Бутвина Олені Севериній. Але про це окрема розповідь.
ПІАНІНО ДЛЯ СІЛЬСЬКОГО ДИТСАДКА
Розповідей про те, як створювали в Кучинівці дитячий садочок, було багато. Без перебільшення усім миром реконструювали стару колгоспну контору під дошкільний дитячий заклад. Допомагали італійські благодійники, депутати, місцева влада, батьки вихованців. Усіх учасників цієї богоугодної справи не перелічити. Зате вийшло сучасне, красиве, просторе приміщення із зручними меблями, красивим інтер’єром. Діти почуваються у ньому чудово, їх батьки спокійні за своїх синочків і доньок.
А нещодавно у дитсадку з’явилося ще й піаніно, що сприятиме всебічному розвитку малюків. Такий щедрий дарунок зробила донька нових мешканців села Олена Северина. Сама вона раніше по закінченні музучилища працювала музикантом в одному з київських дитсадків. Проте життя склалося так, що Олена В’ячеславівна нині займається дрібним бізнесом, давно не сідала за інструмент, що стоїть у квартирі. Тож і вирішила зробити добру справу – подарувати піаніно сільським дітям. Вони ж дуже раді такому подарунку. І музичного вихователя уже запросили на роботу, тож співати й танцювати будуть під музичний супровід, дитячі свята й ранки набудуть іншого звучання. Перед тим, як привезти до Кучинівки, піаніно налаштували, перевірили, аби все було добре. Сільська громада дуже вдячна благодійниці.
У дитсадку нині всі двадцять місць зайняті. Дітвора залюбки ходить сюди. Ось і того дня ми застали на ігровому майданчику хлопчиків і дівчаток, що засмагали під літнім сонечком. Усі вони заспішили до актового залу, коли зайшла мова про піаніно. Біля музичного інструменту ми їх і сфотографували.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий