Віднедавна цей привітний дім у Чепельові став місцем помешкання і старших Водоп’янів – Лідії Михайлівни й Олексія Степановича. 87-ий і 88-ий дні народження вони вже зустріли. Тож непросто літнім людям самотужки справлятися з нехитрими домашніми клопотами.
А ще минулої зими дуже налякав своїх рідних Олексій Степанович: після інсульту три тижні від нього не відходили стурбовані дружина, син і онук. Ще три місяці опікувалися старенькими, а потім усі разом прийняли непросте рішення: з Тур’ї батьки повинні перебратися до дітей – разом усім буде легше. Непросто залишати рідні стіни будинку, спорудженого власноруч, де минули найкращі й щасливі роки, де виросли діти й звучали голоси таких жаданих онуків. Проте стареньких оточили турботою і любов’ю син з невісткою та вже дорослі їх діти В’ячеслав і Світлана.
На сімейній раді постановили, що старші Водоп’яни давно мають право на заслужений відпочинок. Довгим і многотрудним своїм життям може гордитися учасник бойових дій Олексій Степанович. У 1944 році сімнадцятирічним юнаком уродженець Бахмацького району розпочав свою службу в армії. У вагонах-теплушках разом з іншими новобранцями прибув до Сибіру, де в навчальній частині освоював науку воювати. Зарахували до снайперської роти, не взявши до уваги серйозні проблеми із зором. Наприкінці березня 1945-го разом з іншими отримав нове обмундирування і вирушив на японський кордон. Солдат Водоп’ян у гаубичному полку був заряджаючим 122-міліметрової гармати – одним із семи чоловік обслуги. Згодом почали прибувати військовослужбовці з західних фронтів. Воювати довелося недовго, але буремні події тих місяців на все життя закарбувалися в пам’яті. Уже в 1946-му солдата комісували через поганий зір, тож восени він став студентом ветеринарного технікуму, а через три роки молодий спеціаліст розпочав трудову діяльність у Сумській області.
Доля родини та її старійшини зі Щорсівщиною пов’язана з 1956 року. У Тур’ї працював на ветеринарній дільниці й у місцевому колгоспі «13-річчя Жовтня». Після настання пенсійного віку не полишав свій трудовий пост іще понад десять років. Не лише в цьому селі із вдячністю пам’ятають чудового спеціаліста О.С. Водоп’яна. Від Чепельова до Єліного коником об’їжджав від двору до двору, лікував колгоспну худобу й домашніх корівок та поросят, часто по кілька днів не з’являвся удома. Дружина Лідія Михайлівна, сільський фармацевт, разом із синами терпляче чекала, справляючись із численними домашніми клопотами.
За це та багато інших чеснот так поважає свою половинку Олексій Степанович. Діти щоденно роблять для себе приємні відкриття, такі зворушливі прояви уваги й любові одне до одного демонструють їх батьки. Вони, мов ниточка з голочкою – куди одне, туди й інше. Тільки й чують застереження матері: «Обережно, тобі туди не варто йти!» Або: «А де моя Михайлівна?» І ось уже батько йде на пошуки своєї половинки. Щодня, щогодини вони бояться втратити одне одного з поля зору. Між тим, за плечима вже 63(!) роки спільного життя!
Олексій Степанович прибічник здорового способу життя. Ніколи не був прихильником «зеленого змія». А ось уже протягом чотирьох десятиліть і не нюхав спиртного. Високий на зріст, має струнку, майже юначу статуру. Ніколи не боявся фізичних навантажень – та й як інакше, живучи в селі, маючи підсобне господарство, городи. 52 роки трудового стажу в сільському господарстві.
- Ми з моєю Михайлівною з 1952 року разом, - з гордістю розповідає Олексій Степанович. – Вона у мене фармацевт із 43-річним стажем.
А Лідія Михайлівна у свою чергу хвалить невісточку:
- Вона у нас золота, мов рідна дочка, – і наварить, і почастує, і привітна.
А Наталія Сергіївна сміється:
- Усе життя суворий контроль – що та як. А вже зараз, коли ми всі разом, щохвилини: а де, а що робите, а де діти?
- Раніше, - пригадує сільський голова М.І. Мороз, - коли старенькі жили в Тур’ї, а мобільних телефонів ще не було, дзвонили до сільради, аби дізнатися, як справи у дітей та онуків.
Є привід пишатися онуками: Світлана вчителює у районній гімназії, а В’ячеслав має золоті руки, усе вміє змайструвати. А головне – шанують дідуся з бабусею, разом із батьками стараються забезпечити їм щасливу старість. І вони, оточені любов’ю і турботою, родинним теплом і увагою, цінують це, стараються також відповідати щирістю і добром.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора
та з сімейного
архіву Водоп’янів
Комментариев нет:
Отправить комментарий