Матуся Марини виїхала з рідних Тихонович вісімнадцятилітньою дівчиною до свого дядька у Запорізьку область. Там зустріла свою долю, вийшла заміж, народила трьох дітей. Здавалося б, життя склалося, далека сторона стала рідною. Проте весь час тужила за Поліссям, особливо їй не вистачало лісів. І своїм донькам і синові передала любов до соснових борів і веселих дібров. Врешті, сталося так, що з чоловіком та сином переїхали з степових країв на Чернігівщину. Згодом і доньки Марина із сім’єю та Катерина з трьома дітьми також придбали собі житло в Тихоновичах, оселилися в чепурному селі. Усі вони сільські жителі, звичні до роботи на землі.
- На Запоріжжі ми також тримали чималеньке господарство, - розповідає Марина, - тож машиною перевезли трьох корів, телят, коня й бичка.
- Майже одразу розпочали ремонт придбаного будинку, - підхоплює розмову Анатолій. – А житло, як і мріялося, купили поряд із лісом. Ягоди, гриби – скільки задоволення від нього!
- Щоранку із старшою донькою Русланою сідаємо на велосипеди, - ділиться Марина, - й рушаємо по ягоди. Буває по-різному – коли на 100, а коли й на 600 гривень здамо.
- Значно подорожчали будівельні матеріали, - скрушно говорить Анатолій. – Але ремонт будинку все-таки до зими закінчимо й справимо новосілля. Зробили повне перепланування, тож тепер маємо не дві великі кімнати, а спальні, зал, кухню. Підлогу зробили теплу, вікна деякі заклали.
- Газу в нас немає, але ми й не хочемо. Живучи в лісі, не замерзнемо, - усміхається Марина.
- Ми звикли багато працювати. Нині часнику вирощуємо чи то 15, а чи 18 соток. Потім оптом здаємо в Чернігів на ринок, - каже Анатолій.
- Тут невеликі грядки у господинь, - дивується Марина. – А у нас – через увесь город. Це і помідори, й огірки, й цибуля, й часник, і капуста, і горох, і квасоля, і солодка кукурудза. Усе це й у інших господинь росте, тільки менше садять. Кілька років тому розробили цілину, посадили 10 соток кукурудзи. Односельці дивувалися: це ж скільки праці біля неї! А наші корови залюбки їдять цей корм, до того ж і зерно маємо. Картоплі посадили 30 соток.
У їхньому дворі зараз чотири корови червоно-степової породи, три телиці, два бички, кінь, лоша, поросята,свині, кури, кролі… Анатолій Желябін бідкається, що нинішнє літо дуже несприятливе для заготівлі сіна. Навіть ті, хто тримає одну корову, хвилюються, чим узимку годувати її. Землі, на його думку, мають малувато – трохи більше 2 гектарів. А починали з 50 соток, на яких і хата, і двір, і сад. Марина звикла, що на її городі є все своє. І багато. Головне, що в їх сім’ї ніхто не боїться працювати. Родина звикла розраховувати на власні руки, на власні сили. Поки ремонтували дім, навчилися все робити своїми руками. Певний час на домашньому сепараторі виготовляли вершки й продавали їх у Щорсі на базарі. Зараз за браком часу здають у приймальний пункт молоко.
За рахунок ведення підсобних господарств живуть батько Анатолій Володимирович з матусею Раїсою Євгенівною й братом Віталієм та сестра Катя з дітьми. Усі мешкають порівняно недалеко один від одного.
– Як скучила за мамою, - каже Марина, - побігла, побачилися, поспілкувалися. А от батьки Толі залишилися в Підгорному Запорізької області. У селищі всього п’ять дворів. Але до нас тато з мамою ще не приїжджали, бо також мають велике господарство, яке потребує багато уваги й праці. Чоловік дуже скучає за ними, проте їздить також не часто – один - два рази на рік. Зазвичай у міжсезоння сільськогосподарських робіт.
У Анатолія в руках чимало професій. Він і зварювальник, і електрик, і плиточник, і водій. Проте найбільший спеціаліст у сільському господарстві. Адже сім’я без перебільшення має міні-ферму. Самотужки плекає врожаї. Тобто їх господарство можна сміливо назвати багатогалузевим. Ще восени мріяли про невеличкий трактор. Проте значне подорожчання відтермінувало здійснення мрії на непевний строк. Тим часом зростання цін на оранку та косовицю часом обурює. Тим паче, що в сусідніх селах розцінки нижчі. На думку Анатолія усе через відсутність контролю – ніхто не втручається в цінову політику.
На запитання, про що мріє подружжя, не задумуючись відповіли: щоб діти гарно вчилися і щоб влаштували своє життя у місті. Старша донька, Руслана, пішла в десятий клас. Батьки наполягають, щоб старанно навчалася, готові звільнити від численних домашніх клопотів заради головної мети. Молодшу, Тетянку, теж жаліють. І хоч вона ображається, не беруть по чорниці до лісу. Мовляв, твоє ще попереду.
…Красиві, стильні, сучасні, вони не виглядають замученими безкінечною сільською роботою. Навпаки, з усього видно, що праця приносить їм задоволення. І, звичайно ж, можливість безбідно жити. Ми домовилися, що наступна наша зустріч відбудеться на тихоновицькій землі, яка гостинно прийняла великий рід Раїси Євгенівни. Адже саме її любов до рідного краю, ностальгія привели їх усіх на Полісся. Хай воно стане рідним для наступних поколінь степовиків.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
- На Запоріжжі ми також тримали чималеньке господарство, - розповідає Марина, - тож машиною перевезли трьох корів, телят, коня й бичка.
- Майже одразу розпочали ремонт придбаного будинку, - підхоплює розмову Анатолій. – А житло, як і мріялося, купили поряд із лісом. Ягоди, гриби – скільки задоволення від нього!
- Щоранку із старшою донькою Русланою сідаємо на велосипеди, - ділиться Марина, - й рушаємо по ягоди. Буває по-різному – коли на 100, а коли й на 600 гривень здамо.
- Значно подорожчали будівельні матеріали, - скрушно говорить Анатолій. – Але ремонт будинку все-таки до зими закінчимо й справимо новосілля. Зробили повне перепланування, тож тепер маємо не дві великі кімнати, а спальні, зал, кухню. Підлогу зробили теплу, вікна деякі заклали.
- Газу в нас немає, але ми й не хочемо. Живучи в лісі, не замерзнемо, - усміхається Марина.
- Ми звикли багато працювати. Нині часнику вирощуємо чи то 15, а чи 18 соток. Потім оптом здаємо в Чернігів на ринок, - каже Анатолій.
- Тут невеликі грядки у господинь, - дивується Марина. – А у нас – через увесь город. Це і помідори, й огірки, й цибуля, й часник, і капуста, і горох, і квасоля, і солодка кукурудза. Усе це й у інших господинь росте, тільки менше садять. Кілька років тому розробили цілину, посадили 10 соток кукурудзи. Односельці дивувалися: це ж скільки праці біля неї! А наші корови залюбки їдять цей корм, до того ж і зерно маємо. Картоплі посадили 30 соток.
У їхньому дворі зараз чотири корови червоно-степової породи, три телиці, два бички, кінь, лоша, поросята,свині, кури, кролі… Анатолій Желябін бідкається, що нинішнє літо дуже несприятливе для заготівлі сіна. Навіть ті, хто тримає одну корову, хвилюються, чим узимку годувати її. Землі, на його думку, мають малувато – трохи більше 2 гектарів. А починали з 50 соток, на яких і хата, і двір, і сад. Марина звикла, що на її городі є все своє. І багато. Головне, що в їх сім’ї ніхто не боїться працювати. Родина звикла розраховувати на власні руки, на власні сили. Поки ремонтували дім, навчилися все робити своїми руками. Певний час на домашньому сепараторі виготовляли вершки й продавали їх у Щорсі на базарі. Зараз за браком часу здають у приймальний пункт молоко.
За рахунок ведення підсобних господарств живуть батько Анатолій Володимирович з матусею Раїсою Євгенівною й братом Віталієм та сестра Катя з дітьми. Усі мешкають порівняно недалеко один від одного.
– Як скучила за мамою, - каже Марина, - побігла, побачилися, поспілкувалися. А от батьки Толі залишилися в Підгорному Запорізької області. У селищі всього п’ять дворів. Але до нас тато з мамою ще не приїжджали, бо також мають велике господарство, яке потребує багато уваги й праці. Чоловік дуже скучає за ними, проте їздить також не часто – один - два рази на рік. Зазвичай у міжсезоння сільськогосподарських робіт.
У Анатолія в руках чимало професій. Він і зварювальник, і електрик, і плиточник, і водій. Проте найбільший спеціаліст у сільському господарстві. Адже сім’я без перебільшення має міні-ферму. Самотужки плекає врожаї. Тобто їх господарство можна сміливо назвати багатогалузевим. Ще восени мріяли про невеличкий трактор. Проте значне подорожчання відтермінувало здійснення мрії на непевний строк. Тим часом зростання цін на оранку та косовицю часом обурює. Тим паче, що в сусідніх селах розцінки нижчі. На думку Анатолія усе через відсутність контролю – ніхто не втручається в цінову політику.
На запитання, про що мріє подружжя, не задумуючись відповіли: щоб діти гарно вчилися і щоб влаштували своє життя у місті. Старша донька, Руслана, пішла в десятий клас. Батьки наполягають, щоб старанно навчалася, готові звільнити від численних домашніх клопотів заради головної мети. Молодшу, Тетянку, теж жаліють. І хоч вона ображається, не беруть по чорниці до лісу. Мовляв, твоє ще попереду.
…Красиві, стильні, сучасні, вони не виглядають замученими безкінечною сільською роботою. Навпаки, з усього видно, що праця приносить їм задоволення. І, звичайно ж, можливість безбідно жити. Ми домовилися, що наступна наша зустріч відбудеться на тихоновицькій землі, яка гостинно прийняла великий рід Раїси Євгенівни. Адже саме її любов до рідного краю, ностальгія привели їх усіх на Полісся. Хай воно стане рідним для наступних поколінь степовиків.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий