Доля матері нашого земляка, Віктора Максименка, вражає. Нещодавно я побувала у неї вдома, в Києві. Після довгого спілкування з Марією Семенівною виникло щире бажання низько їй вклонитися і поцілувати руки за гідно пережиті випробування, які випали на нелегкому життєвому шляху.
У 33 роки Марія Семенівна, після трагічної загибелі чоловіка, залишилася сама з чотирма дітьми. Віктору на той час випонилосьялише десять. Але ж вона і гадки на мала, що їх з Віктором чекає в майбутньому.
Після закінчення школи і нашого міського ПТУ (до речі, з червоним дипломом), Віктор стає студентом Київського інженерно-будівельного інституту. Мріяв будувати міста, але його призивають на строкову службу. Віктору випадає Афганістан. З його споминів: «Я собирался учиться, но Родина призвала – и вперед! Одержимый, как и все ребята нашего поколения, идеей гуманизма, гордо шагал с автоматом по чужой земле. Тогда я не понимал, что с помощью оружия счастье принести невозможно…»
На афганську землю Віктор ступив в кінці серпня 1983 року, коли там йшли найжорстокіші бої. Бойове хрещення прийняв у гірських районах Кандагару. Вже через декілька місяців за успішне проведення розвідувальних дій його було представлено до бойової нагороди – ордена Червоної Зірки. А потім... Наприкінці січня 1984 року, поблизу кишлака Нагахан, при супроводі колони, бойові дозори Віктора Максименка, який виконував обов`язки заступника командира взводу, були обстріляні мінометним вогнем. Одна з мін розірвалася поруч... Вісім хвилин клінічної смерті, три місяці без свідомості, 23 операції, - більше, ніж Віктору було років, втрата зору назавжди. А що в цей час відчувала ненька? Коли раптово перестали йти листи від сина, вона враз посивіла... А тільки-но дізналась про поранення – птахом полетіла до м.Ростов-на-Дону, де і рятувала синочка своєю святою материнською любов’ю. Коли Віктор прийшов до тями, то першою, кого він побачив була МАМА! І усвідомив – каліка в 20 років... Та життя, хоч і в іншому світосприйнятті, продовжувалось.
Всього за 45 днів він оволодіває читанням пальцями по шрифту Брайля, вступає до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Успішно його закінчує, захищає кандидатську дисертацію, стає доцентом кафедри філософії Київського університету будівництва та архітектури. Протягом 13 років очолює Подільський Союз ветеранів Афганістану м.Київ. Велику увагу приділяв молоді.
Кожен день, прожитий Віктором Максименком – повсякденний подвиг, це душевна краса, жага до життя. Доля відміряла йому лише 43 роки, з них 23 - у темряві. 29 січня 2007 року ще на одного ветерана-афганця, Людини з великої літери, стало менше на нашій землі... Та жива пам’ять. В скромній київській квартирі Марії Семенівни все нагадує про сина. На видному місці – книга бувшого «афганця», полковника Володимира Красюка «Вспомним, товарищ, мы Афганистан», в якій – і розповідь про її сина. Вразило мене до сліз фото, на якому повністю сліпий Віктор з прикутим до ліжка «афганцем» грають в шахи... Невдовзі цей тяжко поранений солдат помер. Деякі особисті речі Віктора та фото Марія Семенівна подарувала нашому музею.
В експозиції музею афганської війни м.Київ Віктору Максименку присвячено цілий розділ. Там представлені його нагороди, включаючи орден Червоної Зірки. У книзі відгуків музею я від імені всіх земляків Віктора залишила запис з вдячністю за збережену пам’ять.
Ще за життя у Віктора склалось тісне співробітництво з педагогічним та учнівським колективами гімназії № 34 «Либідь» Подільського р-ну Києва. Рішенням Київської міської ради від 22 травня 2013 р. гімназії «Либідь» присвоєно ім’я нашого земляка. 25 вересня 2013 року на фасаді центральної споруди навчального закладу було відкрито меморіальну дошку Віктору Максименку. І першою до барельєфа, ще накритого білим полотном, зі словами «Дорогий синочку», підійшла Марія Семенівна, Вітіна мама... Бо немає любові, сильнішої від материнської!
Р.СОТНІКОВА,
науковий співробітник Щорського історичного музею
Комментариев нет:
Отправить комментарий