Увагу кожного, хто їде трасою через Рогізки, привертає велика садиба родини Приходько: господарський двір заставлений сільськогосподарською технікою, восени біля дому височів багатотонний кагат картоплі. А ще в сараях шість корів, чимале поголів’я свиней, різноманітне птаство. Завжди цікаво було дізнатися, хто ж тут господарює. І ось я в гостях у цієї великої, дружної, а головне, - дуже працелюбної сім’ї.
БЕРЕГИНЯ
Валентина Іванівна – мати і берегиня родини – справила дуже приємне враження. Спокійна, врівноважена, по житейськи мудра, доброзичлива – до неї тягнуться невістки, з нею радяться сини, а онукам біля неї затишно і тепло. Для чоловіка Сергія Андрійовича вона перша порадниця і помічниця упродовж усього подружнього життя. А життя у них минає у великій праці.
- Мама моя працювала дояркою, тож і я виросла біля корів,- пригадує В.І Приходько.- З дитинства допомагала на фермі, бо матуся ще встигала й у ланку ходити. І сама я 15 років майже без вихідних і без декретних відпусток дояркою була. А потім, коли більшість селян залишилася без роботи, наша сім’я вирішила виживати самотужки. Старший син Володя – селянського роду. Йому звична будь-яка справа: любить техніку, домашніх тварин. Має щиру вдачу, тож знаходить спільну мову з будь-якою людиною. У молодшого сина Андрія була інша дорога. Десять років служив за контрактом у Чернігові у полку зв’язку, аж поки не збагнув, що перспектив на пристойний заробіток та власне житло – ніяких. Отоді повернувся з дружиною і донькою до Рогізок. Йому також знайома, а головне – до душі - будь-яка сільська робота.
Це без перебільшення незвичайна за нинішніми мірками родина. В одній оселі мирно вживаються не просто три покоління. Тут дружно мешкає три сім’ї. Валентина Іванівна з Сергієм Андрійовичем радо прийняли до себе своїх невісточок. Тим паче, що Юля та Алла – рідні сестри. Юля з Володею порадували батьків міцненькими, мов дубочки, Артемком і Артурчиком. У Алли з Андрієм підростає красуня-донечка Крістіна. Приємно спостерігати спокійні стосунки взаємоповаги між усіма членами сім’ї. Таке не можна зіграти для заїжджої людини. Щирість, вона не буває награною чи зімітованою.
Невістки, як кажуть у народі, прийшлися до двору. Ці ставні красуні такі ж працьовиті й звичні до будь-якої роботи. Так уже склалося, що біля корів більше ходить Валентина Іванівна, але Юля з Аллою також не сидять без діла: потребують багато уваги свиноматки, дев’ять підсвинків. Торік лише на замовлення зарізали десять свиней. Щодо птиці, то влітку тримали бройлерів і качок, а зараз залишилися кури та індики.
Торік сім’я Приходько вирощувала 15 гектарів картоплі, ще на понад 20 гектарах сіяли зернові. Гуртом обробляють землю (паї Валентини Іванівни, Сергія Андрійовича, його матері й брата, орендують у односельців). Для цього потрібна сільськогосподарська техніка, тож мають свої картоплесаджалку, обприскувач, три трактори ЮМЗ-6 (два придбали торік, коли продали урожай картоплі), зерно- та картоплезбиральний комбайни тощо. Поки мали один трактор, було дуже важко: орали навіть уночі, щоб укластися в оптимальні строки. Тож коли торік уперше за останні три роки була достойна ціна на картоплю, одразу вирішили вкласти зароблені кошти в техніку. Трактори, звичайно, не нові, але один на ходу, а другий вирішили реанімувати – ще послужить у дбайливих руках. У планах на майбутнє - будівництво картоплесховища.
РОДИННИЙ
БІЗНЕС
Поки ми неквапно розмовляли, до нашої бесіди приєднався старший із синів – Володимир. У їх родині не люблять зиму, швидше настала б весна з її незмінними селянськими клопотами: орати, сіяти, словом, плекати землю. Хоча й зараз роботи вистачає. Худоба вдома, тож коло неї треба цілий день поратися. А ще Володя має непосидющу вдачу. Йому потрібно кудись поспішати, з кимось спілкуватися.
- З Володі, - посміхається Валентина Іванівна,- був би хороший колгоспний завгосп. Він може дістати будь-які запчастини, знає, де вони дешевші, де можна домовитися, щоб їх виготовили в разі необхідності. Знайде спільну мову з кожним. А ще не може всидіти на місці, кудись йому потрібно їхати, поспішати в дорогу. Тому й вершки (взимку ми молоко перепускаємо через сепаратор) у Чернігів до оптовиків возить залюбки він. А ще син «на ти» з технікою. Андрій має іншу вдачу. Той переважно залишається на місці. Улюблена робота – орати й сіяти.
Упродовж нашого спілкування Андрій був зайнятий біля худоби. Вони разом із батьком працювали на своїй міні-фермі. Тим часом Алла заспішила на роботу – вона працює у приватного підприємця за прилавком. Тож Володя завів автівку, щоб підвезти братову до магазину. У Юлі зараз більш відповідальна робота: вона вранці виряджає до школи, а згодом зустрічає старшенького – Артемка. Тим часом увесь день потребує уваги молодший – дворічний Артурчик. Дивишся на цих хлопчиків і мимоволі починаєш усміхатися – такі красені ростуть! А як люблять свою бабусю! Вона ж розділила свою любов на трьох. Алла з Андрієм подарували єдину внучечку Крістіну. Втім, у цій сім’ї усі люблять усіх, усіх разом виховують, допомагають одне одному.
Зараз на часі спорудження будинку для родини Андрія. На сімейній раді вирішили, що Володя залишиться разом із батьками, а молодший син відокремиться. Хоча план під забудову придбали не далеко – через дорогу. Бо вони вже не уявляють життя на віддалі. Та й бізнес (зараз це так називається по-модному) у них спільний. Втім, Приходьки менш за все думають як красиво назвати справу свого життя. Просто так склалося, що вони бачать успіх у єдності та взаємодопомозі. Очевидні переваги спільної праці.
Про таких людей колись говорили «добрі хазяї», потім їх називали куркулями й ображали, віднімали нажите непосильною працею. Тепер про них із повагою кажуть – ефективні господарі. Саме з ними держава пов’язує зміни на краще. І не лише в економіці, а й у свідомості селян. Ось лише живеться їм дуже нелегко. Тяжка праця не лякає ні дорослих, ні малих (дітей також привчають до участі у веденні господарства). Чи не образливо продавати свиней по 19 гривень за кілограм живої ваги. А підіть у магазин чи на базар. Або молоко закуповують у населення по 2 гривні за літр, виливають його в той же молоковоз, що забирає продукцію з ферми, але там вона коштує майже вдвічі дорожче. Та й ціни на молочні продукти в гастрономах свідчать, що левова частина прибутку осідає не в селянській кишені.
- Усе життя розраховували лише на себе та на свої руки,- скрушно зітхає Валентина Іванівна. – Батьки рано повмирали, тож допомоги не було. Дав би Бог віку, щоб устигнути допомогти дітям міцно стати на ноги. Господь не полишав нас ніколи: колгосп розпався – зайнялися коровами. Вони й годувальниці, й копійку мали завдяки їм. І проводи в армію, і весілля достойні змогли забезпечити. Усе з землі та великого господарства. А от пити й гуляти нам ніколи. Володя навіть пива ніколи не скуштував – немає тяги до спиртного. І Андрій з відразою ставиться до горілки.
Дім,
де пахне
пирогами
А от про будинок, який дав прихисток одразу трьом родинам, дбають усі гуртом. Дві спальні й вітальня - ніби й тіснувато. Тож утеплили веранду, прибудували, обладнали ванну, провели воду. Тут стоїть невеличка грубка, на якій жінки відтоплюють сир, готують страви. До речі, в привітному домі смачно пахне пирогами – то вже молоді господині постаралися. Свекруха не нахвалиться своїми невісточками, щиро переконана, що її синам просто поталанило з дружинами: красуні, добрі господині, ласкаві матусі, й при цьому – невтомні трудівниці.
Валентина Іванівна чекає на весну, коли захоплює круговерть турбот, коли роботи стільки, що й на сон не вистачає часу. Бо взимку особливо загострюються хвороби – непокоїть серце, зашкалює кров’яний тиск, болять ноги. Усе це влітку ніби відступає, не заважає працювати. У теплу пору року ніколи «забавлятися» сиром (нині його оптом скуповують у них) та вершками. Молоко влітку здають приймальникам, худоба забирає менше уваги – все-таки на пасовищі з ранку до вечора. Тим часом господарі доглядають за городиною та картоплею, заготовляють сіно. І так у клопотах минає день за днем, приносячи маленькі радощі, іноді й проблеми. Втім, не даремно у нас полюбляють повторювати, що гуртом і батька добре бити. А ще кажуть, що розділена з рідними людьми радість подвоюється, а горе вдвічі зменшується.
Вони звикли разом долати труднощі, разом радіти життю. Хтось може взяти під сумнів це непросте родинне щастя. Хочу посперечатися, бо лише з віком приходить мудрість і розуміння, що найбільше в житті багатство це - просте спілкування. Коли тебе розуміють і підтримують. У малому й великому, у несуттєвому й важливому. Так було на Україні колись: великі родини, спільні турботи, добрі традиції, повага до старших, взаємодопомога. На жаль, із роками змінилися моральні цінності, але чи стало від того краще суспільству загалом і конкретній людині зокрема. Можливо, настав час повернутися до досвіду поколінь? Можливо, руйнівні процеси, котрі нині відбуваються в нашій державі – наслідок того, що ми відірвалися від свого коріння, почали цуратися суто свого? Можливо, потрібно повчитися мудрості у простих людей від землі?
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Валентина Іванівна – мати і берегиня родини – справила дуже приємне враження. Спокійна, врівноважена, по житейськи мудра, доброзичлива – до неї тягнуться невістки, з нею радяться сини, а онукам біля неї затишно і тепло. Для чоловіка Сергія Андрійовича вона перша порадниця і помічниця упродовж усього подружнього життя. А життя у них минає у великій праці.
- Мама моя працювала дояркою, тож і я виросла біля корів,- пригадує В.І Приходько.- З дитинства допомагала на фермі, бо матуся ще встигала й у ланку ходити. І сама я 15 років майже без вихідних і без декретних відпусток дояркою була. А потім, коли більшість селян залишилася без роботи, наша сім’я вирішила виживати самотужки. Старший син Володя – селянського роду. Йому звична будь-яка справа: любить техніку, домашніх тварин. Має щиру вдачу, тож знаходить спільну мову з будь-якою людиною. У молодшого сина Андрія була інша дорога. Десять років служив за контрактом у Чернігові у полку зв’язку, аж поки не збагнув, що перспектив на пристойний заробіток та власне житло – ніяких. Отоді повернувся з дружиною і донькою до Рогізок. Йому також знайома, а головне – до душі - будь-яка сільська робота.
Це без перебільшення незвичайна за нинішніми мірками родина. В одній оселі мирно вживаються не просто три покоління. Тут дружно мешкає три сім’ї. Валентина Іванівна з Сергієм Андрійовичем радо прийняли до себе своїх невісточок. Тим паче, що Юля та Алла – рідні сестри. Юля з Володею порадували батьків міцненькими, мов дубочки, Артемком і Артурчиком. У Алли з Андрієм підростає красуня-донечка Крістіна. Приємно спостерігати спокійні стосунки взаємоповаги між усіма членами сім’ї. Таке не можна зіграти для заїжджої людини. Щирість, вона не буває награною чи зімітованою.
Невістки, як кажуть у народі, прийшлися до двору. Ці ставні красуні такі ж працьовиті й звичні до будь-якої роботи. Так уже склалося, що біля корів більше ходить Валентина Іванівна, але Юля з Аллою також не сидять без діла: потребують багато уваги свиноматки, дев’ять підсвинків. Торік лише на замовлення зарізали десять свиней. Щодо птиці, то влітку тримали бройлерів і качок, а зараз залишилися кури та індики.
Торік сім’я Приходько вирощувала 15 гектарів картоплі, ще на понад 20 гектарах сіяли зернові. Гуртом обробляють землю (паї Валентини Іванівни, Сергія Андрійовича, його матері й брата, орендують у односельців). Для цього потрібна сільськогосподарська техніка, тож мають свої картоплесаджалку, обприскувач, три трактори ЮМЗ-6 (два придбали торік, коли продали урожай картоплі), зерно- та картоплезбиральний комбайни тощо. Поки мали один трактор, було дуже важко: орали навіть уночі, щоб укластися в оптимальні строки. Тож коли торік уперше за останні три роки була достойна ціна на картоплю, одразу вирішили вкласти зароблені кошти в техніку. Трактори, звичайно, не нові, але один на ходу, а другий вирішили реанімувати – ще послужить у дбайливих руках. У планах на майбутнє - будівництво картоплесховища.
РОДИННИЙ
БІЗНЕС
Поки ми неквапно розмовляли, до нашої бесіди приєднався старший із синів – Володимир. У їх родині не люблять зиму, швидше настала б весна з її незмінними селянськими клопотами: орати, сіяти, словом, плекати землю. Хоча й зараз роботи вистачає. Худоба вдома, тож коло неї треба цілий день поратися. А ще Володя має непосидющу вдачу. Йому потрібно кудись поспішати, з кимось спілкуватися.
- З Володі, - посміхається Валентина Іванівна,- був би хороший колгоспний завгосп. Він може дістати будь-які запчастини, знає, де вони дешевші, де можна домовитися, щоб їх виготовили в разі необхідності. Знайде спільну мову з кожним. А ще не може всидіти на місці, кудись йому потрібно їхати, поспішати в дорогу. Тому й вершки (взимку ми молоко перепускаємо через сепаратор) у Чернігів до оптовиків возить залюбки він. А ще син «на ти» з технікою. Андрій має іншу вдачу. Той переважно залишається на місці. Улюблена робота – орати й сіяти.
Упродовж нашого спілкування Андрій був зайнятий біля худоби. Вони разом із батьком працювали на своїй міні-фермі. Тим часом Алла заспішила на роботу – вона працює у приватного підприємця за прилавком. Тож Володя завів автівку, щоб підвезти братову до магазину. У Юлі зараз більш відповідальна робота: вона вранці виряджає до школи, а згодом зустрічає старшенького – Артемка. Тим часом увесь день потребує уваги молодший – дворічний Артурчик. Дивишся на цих хлопчиків і мимоволі починаєш усміхатися – такі красені ростуть! А як люблять свою бабусю! Вона ж розділила свою любов на трьох. Алла з Андрієм подарували єдину внучечку Крістіну. Втім, у цій сім’ї усі люблять усіх, усіх разом виховують, допомагають одне одному.
Зараз на часі спорудження будинку для родини Андрія. На сімейній раді вирішили, що Володя залишиться разом із батьками, а молодший син відокремиться. Хоча план під забудову придбали не далеко – через дорогу. Бо вони вже не уявляють життя на віддалі. Та й бізнес (зараз це так називається по-модному) у них спільний. Втім, Приходьки менш за все думають як красиво назвати справу свого життя. Просто так склалося, що вони бачать успіх у єдності та взаємодопомозі. Очевидні переваги спільної праці.
Про таких людей колись говорили «добрі хазяї», потім їх називали куркулями й ображали, віднімали нажите непосильною працею. Тепер про них із повагою кажуть – ефективні господарі. Саме з ними держава пов’язує зміни на краще. І не лише в економіці, а й у свідомості селян. Ось лише живеться їм дуже нелегко. Тяжка праця не лякає ні дорослих, ні малих (дітей також привчають до участі у веденні господарства). Чи не образливо продавати свиней по 19 гривень за кілограм живої ваги. А підіть у магазин чи на базар. Або молоко закуповують у населення по 2 гривні за літр, виливають його в той же молоковоз, що забирає продукцію з ферми, але там вона коштує майже вдвічі дорожче. Та й ціни на молочні продукти в гастрономах свідчать, що левова частина прибутку осідає не в селянській кишені.
- Усе життя розраховували лише на себе та на свої руки,- скрушно зітхає Валентина Іванівна. – Батьки рано повмирали, тож допомоги не було. Дав би Бог віку, щоб устигнути допомогти дітям міцно стати на ноги. Господь не полишав нас ніколи: колгосп розпався – зайнялися коровами. Вони й годувальниці, й копійку мали завдяки їм. І проводи в армію, і весілля достойні змогли забезпечити. Усе з землі та великого господарства. А от пити й гуляти нам ніколи. Володя навіть пива ніколи не скуштував – немає тяги до спиртного. І Андрій з відразою ставиться до горілки.
Дім,
де пахне
пирогами
А от про будинок, який дав прихисток одразу трьом родинам, дбають усі гуртом. Дві спальні й вітальня - ніби й тіснувато. Тож утеплили веранду, прибудували, обладнали ванну, провели воду. Тут стоїть невеличка грубка, на якій жінки відтоплюють сир, готують страви. До речі, в привітному домі смачно пахне пирогами – то вже молоді господині постаралися. Свекруха не нахвалиться своїми невісточками, щиро переконана, що її синам просто поталанило з дружинами: красуні, добрі господині, ласкаві матусі, й при цьому – невтомні трудівниці.
Валентина Іванівна чекає на весну, коли захоплює круговерть турбот, коли роботи стільки, що й на сон не вистачає часу. Бо взимку особливо загострюються хвороби – непокоїть серце, зашкалює кров’яний тиск, болять ноги. Усе це влітку ніби відступає, не заважає працювати. У теплу пору року ніколи «забавлятися» сиром (нині його оптом скуповують у них) та вершками. Молоко влітку здають приймальникам, худоба забирає менше уваги – все-таки на пасовищі з ранку до вечора. Тим часом господарі доглядають за городиною та картоплею, заготовляють сіно. І так у клопотах минає день за днем, приносячи маленькі радощі, іноді й проблеми. Втім, не даремно у нас полюбляють повторювати, що гуртом і батька добре бити. А ще кажуть, що розділена з рідними людьми радість подвоюється, а горе вдвічі зменшується.
Вони звикли разом долати труднощі, разом радіти життю. Хтось може взяти під сумнів це непросте родинне щастя. Хочу посперечатися, бо лише з віком приходить мудрість і розуміння, що найбільше в житті багатство це - просте спілкування. Коли тебе розуміють і підтримують. У малому й великому, у несуттєвому й важливому. Так було на Україні колись: великі родини, спільні турботи, добрі традиції, повага до старших, взаємодопомога. На жаль, із роками змінилися моральні цінності, але чи стало від того краще суспільству загалом і конкретній людині зокрема. Можливо, настав час повернутися до досвіду поколінь? Можливо, руйнівні процеси, котрі нині відбуваються в нашій державі – наслідок того, що ми відірвалися від свого коріння, почали цуратися суто свого? Можливо, потрібно повчитися мудрості у простих людей від землі?
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий