Не проекти, а конкретні справи

Вже понад десять років у нашому краї точиться дискусія на тему раціонального використання лісових ресурсів. Якщо точніше – про спрямування відходів деревообробки (передовсім тирси) на виготовлення паливного брикету або гранул.
За попередніми розрахунками, коли з розумом дати раду всьому тому, що лишається від роботи більш ніж двох десятків лісопилок
Отже, ще 2006 року в селі розпочав свою діяльність приватний підприємець В.Р. Якобчук. Стартові умови були мінімальними: у колишньому колгоспному приміщенні встановили пилораму і зайнялися деревообробкою. Перші два роки, доки відлагодили систему, працювати було не просто, та й плинність кадрів відчувалася. Але з часом все стало на свої місця. За словами В.Р.Якобчука, наразі робітники підприємства – це дійсно колектив, на який можна покластися. «Я точно знаю – навіть за моєї відсутності процес не зупиниться, кожен розуміє, що йому робити і ставиться до обов’язків з належною відповідальністю», - додає він.
Ефективна діяльність дозволила взятися за розширення виробництва. Пилорам уже три, а перспективним напрямком виявився запуск цеху з виробництва тирсогранул. «До цього питання ми поставилися зважено, – ділиться спогадами керівник. - Раніше відходи деревини відправляли до Городні на відкрите там спеціалізоване підприємство. Проте згодом вирішили опанувати нову справу самі. Нам надходили пропозиції встановити італійське та китайське обладнання, ми ж зупинили свій вибір на литовському. На початковому етапі не обійшлося без складнощів. Після запуску лінії довелося з’ясувати ряд технічних нюансів, перш, ніж «справа пішла», як треба. На це витратили далеко не один місяць. Головне ж, що люди повірили у себе, у свою здатність досягнути конкретного результату».
То як нині виглядає цех? Тирса з пилорам або пропущені через дробилку й подрібнені обрізки надходять до рухомої сушильної камери, а коли сировина набуває необхідної кондиції, то потрапляє на пресування до гранулятора. Випускати можна тирсогранулу діаметром 6, 8 або 10 міліметрів і довжиною близько 3 сантиметрів. Надалі здійснюється фасування у великі мішки для промислових замовлень та у малі – для населення. Тонна такого палива за калорійністю дорівнює тонні антрациту.
«У наших планах - довести виробництво палива до 20 тонн на добу, - каже В.Р. Якобчук. - Хоча треба зважати на сезонність у роботі, адже теплої пори року збут продукції практично зупиняється, тож доводиться працювати «на склад». Разом з тим ми маємо контракти на поставку до Німеччини та Польщі, гранулу охоче розкуповують в Україні – як для потреб великих котелень, так і для обігріву приватних будинків. Щоправда, варто зауважити: для такого палива потрібне сучасне обладнання, яке обслуговує не кочегар, кидаючи щодесять хвилин по кілька лопат тирсогранул у топку. Тут потрібен бункер-наповнювач, куди їх засипають раз на 5 днів чи навіть на місяць (залежно від місткості), а далі вони вже завдяки автоматичній відрегульованій подачі йдуть у вогонь. Словом, усе відбувається акуратно та ефективно. І, що дуже важливо, таке опалення коштує вдвічі дешевше, ніж газове».
На запитання – чи вдовольняє закордонних покупців якість гутостуденецької тирсогранули, В.Р. Якобчук відповів: «Провідна вимога там – низька попільність, цей показник не повинен перевищувати 4%. А в нас зазвичай менше двох. Звісно, інколи нам надходять інші замовлення, скажімо, італійці хотіли отримувати так звану білу гранулу – з деревини лише листяних порід, але за таке ми вже не взялися. Хоча, зрозуміло, на досягнутому підприємство зупинятися не збирається. Плануємо дооснастити виробництво: змонтувати механізм завантаження лінії, встановити другу дробилку, як будуть замовлення – перейти на цілодобовий графік роботи. Словом, якщо справа відлагоджена, то чом би й не працювати?»
Приклад підприємця В.Р. Якобчука наочно підтверджує відому істину: там, де є місце вільній ініціативі та професійному підходу, обов’язково буде позитивний результат. Якомога ефективніше використання місцевого енергетичного ресурсу – річ цілком реальна. Слід сподіватися, що в майбутньому це зрозуміє ще хтось.

Щорсівщини, то питання енергоефективності та забезпечення місцевих споживачів паливом у значній мірі були б вирішені. Проте з якихось причин справа ця досі так і не набула необхідного розвитку. В Тур’ї та Щорсі колись пробували виготовляти тирсобрикет, проте до чогось постійного та масштабного так і не дійшло. Однак на такому невтішному фоні приємною несподіванкою стала звістка про те, що вже другий рік у Гуті Студенецькій працює цех з виробництва тирсогранул. Сьогодні «Промінь» розповість читачам про тамтешній досвід роботи.