Біля дому сім’ї Гаврик, що стоїть на трасі Щорс – Березна, частенько пригальмовують легковики: на узбіччі дороги, особливо влітку, полюбляють прогулюватися декоративні кури. Півник з двома курочками різних порід щипають травичку, сокочуть одне до одного. Проїжджі запиняються, фотографують незвичне птаство. Маленькі, мов іграшкові, вони прогулюються вздовж дороги, привертають увагу, особливо дітвори. Втім, їх господарі полюбляють різноманітну екзотику. Зараз у пташнику кілька цесарок, індокачки, кури різних порід. Голуб’ятня повниться всілякими голубами. У вольєрах підростають молоденькі лайка і двоє цуценят породи алабай. Є в дворі й доросла собака – також породиста. Улюблениця і пестунка в родині – кобила Зорка. А ще тут доглядають аж десять корів.
Марію Іванівну добре знають і зустрічають, як рідну, водії маршруток, що курсують до Чернігова. Дуже комунікабельна, привітна, балакуча, вона з кожним знайде спільну мову, пожартує, коли везе свою продукцію на Чернігів. Ніби це не вона встала удосвіта, видоїла десять корів, заспішила на базар. Щоправда, у неї багато сумлінних помічників. Чоловік Григорій Іванович як закінчив вісім класів, так і пішов пасти колгоспних телят. Відтак йому не звикати доглядати худобу. Важко нині молодим знайти роботу. Тож син Іван та донька Валя біля батьків ведуть велике господарство. Гуртом обробляють 12 гектарів землі, тримають чималеньку, як для однієї родини, ферму. Роботи вистачає від зорі до зорі.
У Чернігові мають постійних покупців: чудові вершки та виготовлене Марією Іванівною разом із донькою Валею домашнє вершкове масло йде, як кажуть, «на ура». Домашні, якісні, без шкідливих домішок, молочні продукти користуються неабияким попитом. Так само, як і домашній сир – його забирає оптовик, щоб вигідно перепродати. І так уже багато років родина тяжко працює – четверо дорослих, не пестунчиком, хоча й улюбленцем, росте біля них онук і племінник Владик (син старшої доньки Катерини від першого шлюбу), якому з малих років знайома селянська робота. Принаймні, точно знає, що в їх сім’ї кожна копійка дається тяжкою працею. Але при цьому усі разом вони мають спільне захоплення, яке в Рогізках називають сімейним зоопарком Гавриків.
Придбали два доїльні апарати (на жаль, обіцяного відшкодування витрат на їх купівлю із державного бюджету так і не дочекалися). Однак далеко не кожна корова віддасть молоко бездушній машині. Тому Марія Іванівна не приховує, що вісім корівок вона доїть вручну. Зізнається: «Мені руками спокійніше. Яка худобина з норовом, яка сама проситься до рук». Отак і живуть вони – дружно в праці минають день за днем. Вони нікому не скаржаться, не ремствують, а самі себе забезпечують усім необхідним. Прибутки їм дають молоко та щорічні 4-5 гектарів картоплі.
Мають саморобного трактора – це їх основний помічник. До нього є косарочка, маленькі граблі беруть у сестри (про її працьовиту родину Приходьків ми розповідали в минулому номері), тож сіно заготовляють майже повністю механізовано. Втім, у сільському господарстві роботи вдосталь і влітку, і взимку. Зараз увесь день минає біля худоби: нагодувати, подоїти, напоїти, викидати гній і ще чимало різних клопотів. Після обширного інфаркту Григорій Іванович - помічник не надійний. Задля позитивних емоцій він завів голубів. Словами не можна передати, які красені зараз у його табуні – різних кольорів і в цяточку, з хвостами довгими, короткими й віялом, як у павичів, великі й маленькі. Про них господар готовий розповідати годинами. І що головне, захоплення чоловіка підтримує дружина. За три роки про голубів дізнався майже все. Спорудив зручну голуб’ятню, щодня розмовляє з ними.
- До мене, як у зоопарк, ходять дивитися на птахів та домашніх тварин, - говорить Григорій Іванович. – Зорку купив у Нових Боровичах, вона була не об’їжджена, тож намучився, до всього привчаючи. Роботою вона у нас не завантажена. Коли, бувало, Валя веде її додому, кобила грає по дорозі, як дитина. А якщо надумається і сама помандрує кудись, додому не поспішає, може погуляти селом. Але згодом у двір обов’язково повертається – добре дорогу знає. Поки у нас не було трактора, мали в господарстві троє коней – косили кінною косаркою траву, було багато іншої роботи.
Влітку зрідка їздять підводою в поле. Осінньої пори, коли на велосипедах дітям холодно, возять конем до школи свого онука та онуків сестри – живуть усі поруч. Сім’я Гаврик, про яку наша розповідь, знайшла своє нелегке щастя у одвічній селянській праці. Про таких зараз кажуть: ефективні господарі. На жаль, держава мало підтримує їх. Щоб документально оформити своє господарство як фермерське, потрібні дуже великі кошти. Влада щоразу обнадіює дотаціями та компенсаціями, а на кінець року виявляється, що для цього не вистачило у бюджеті грошей. І все ж селяни вірять, що колись дійде черга і до них, адже їх внесок в економіку країни відчутний.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий