Відверто про життя військових

Всі армійські труднощі і невлаштованість побуту Лепнюки ділили на чотирьох в окремому закритому гарнізоні Прикордонного району Далекосхідного військового округу. 

Влітку зустрівся з односельцем, якого не бачив 45 років. Відпочиваючи на річці, побачив чоловіка, схожого на мого товариша дитинства. Підійшов, питаю: «Льоню, це ти?»
- Я, - посміхнувся. А далі – по-військовому: «Гвардії підполковник Терещенко Леонід Васильович». Роздивляємось один одного – кожен змінився неабияк. Потім зустрілися у мене вдома. Говорили більше 4-х годин. Було про що, адже обом уже за 70. В обох за плечима по 25 років військової служби. Хоча спільне не тільки це. До армії встигли побувати на освоєнні цілини, одружились із займищанськими дівчатами… Служити довелося в різних точках колишнього СРСР і за кордоном. Служили там, де накажуть: часом з привозною водою, без квартири, телефону, громадського транспорту. Разом з нами стійко переносили труднощі військової служби наші дружини і діти (хоч і без присяги).
… Як відомо, робочий день у військових не регламентований. Треба бути готовим до того, що в будь-який час тебе можуть підняти «по тривозі». А повернутися додому можеш через місяць. Це в кращому випадку.
У житті військових завжди має місце так званий професійний ризик (адже вони мають справу з військовою технікою і зброєю). Скажімо, наші дивізійні навчання рідко коли минали без жертв. Смерть приходила і в родини військовослужбовців. Досі не забувся такий епізод.
На плацу сержант проводив заняття з вогневої підготовки (зі зброєю), а за дерев’яним парканом на лавці сиділи жінки, в пісочниці гралися діти. І раптом пролунав постріл. Куля пройшла крізь паркан і влучила в дружину офіцера. Врятувати жінку не вдалося.
І це – не поодинокий епізод. Окрема розмова була у нас з Леонідом Васильовичем про сім’ї військових. Вони кочували від місця до місця вслід за главою родини. Що це означає для жінки?
Навіть при наявності у неї спеціальної освіти роботи, як правило, нема. Приватна квартира, навіть якщо вдасться винайняти її, часто далека від бажаної. Усі речі повинні вміститися в 3-4 валізи плюс 1-2 ящики.
При цьому не дай Боже комусь з родини серйозно захворіти. При відсутності телефонного зв’язку і цивільних лікарів (педіатрів, гінекологів) зовсім біда.
Культурні програми нерідко обмежуються радіоприймачем (у кращому випадку – телевізором). Якщо є будинок офіцерів з кінозалом та бібліотекою – неймовірне везіння. (Запам’яталось мені місце останньої моєї служби в гарнізоні на Далекому Сході, про яке солдати говорили: «Землі нема – лише пісок, дерев нема – лише кущі, пташок нема – лише комарі, людей нема – лише військові…»)
Ще одна проблема - допомогти батькам у біді чи при хворобі. В більшості випадків це – за межею можливого.
Коли я служив у Німеччині, у моєї дружини помер батько. Із Займища на моє ім’я надіслали телеграму: «Помер батько Поліни». Щоб удвох виїхати на похорон, довелося піти на хитрість: відірвати в телеграмі слово «Поліни».
Бувають і зовсім безвихідні ситуації. Скажімо, мій знайомий капітан мав їхати для подальшого проходження служби на Курили. А що робити його дружині, коли лікарі не рекомендують везти туди (за станом здоров’я) дитину? Віддати батькам? А коли їх уже нема?
Наші з Леонідом діти (у нас з дружиною – дві доньки, у Терещенків – два сини) періодично навчалися то в Займищі, то в Щорсі, поки ми долали проблеми військової служби.
Леонід Васильович розказував: коли Китай намагався розв’язувати війну з В’єтнамом, його дивізію перекинули в Монголію, на кордон з Китаєм. Дивізія півроку знаходилася в повній бойовій готовності. Жили в наметах. Усі. (Дружина Леоніда – Лідія Петрівна – за професією медична сестра).
Сини військових, пройшовши випробування на місцях служби батьків, не завжди йдуть їхньою стежкою. Хоча буває й навпаки: з дитинства звикнувши до труднощів, не уявляють себе в затишних кабінетах і розкішних квартирах.
… Після звільнення в запас я (як патріот своєї малої батьківщини) приїхав з родиною в Щорс, а Леонід з синами залишився в Калінінграді. Біля дружини. Вона там похована (померла від надто великої дози опромінення ураном, яку отримала в Бурятії).
Але, не дивлячись на всі негаразди, проблеми і труднощі служби, яких немало назбиралося за 25 років, я без вагань повторив би все спочатку. Бо є така професія: захищати Батьківщину. І, на мій погляд, вона найважливіша. Принаймні, для справжніх чоловіків.
Георгій ЛЕПНЮК
Фото з архіву автора