«Ми хочемо маму, але не таку, яка у нас була»,- кажуть три синочки Василя Гордійка із Нових Борович

Робота у В.М. Гордійка (крайній зліва) займає багато часу.

Коли Олежко проходить повз виховательку, то нишком намагається на мить пригорнутися до неї чи хоча б погладити її руку. Про таких кажуть – недолюблені діти. Їм не вистачає маминої ласки. Тридцятисемирічний Василь намагається бути їм і за маму, і за тата. І при цьому виконувати відповідальні обов’язки головного зоотехніка псп імені Ватутіна.
У селі й досі дивуються, як могли зійтися такі різні люди. Він гарно навчався у школі, успішно закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут. Родина, у якій виріс і виховувався, поважана у Нових Боровичах. Вона – людина безвідповідальна, нечупара, ледарка. Та найбільше вражали регулярні загули. Троє синочків росли недоглянутими, часто були голодними, до школи чи дитсадка приходили у брудному одязі, немитими. Це вже після того, як горе-дружина не повернулася з чергового загулу й Василь зрозумів, що відтепер він сам відповідає за дітей (меншому тоді не було й двох рочків), зробив у запущеній господинею хаті ремонт, навів лад, провів воду, придбав пральну машину-автомат. І зажили вони із синами спокійно та щасливо.
Хоча для Василя те щастя нелегке: рано поспішає на роботу. Потім потрібно повернутися додому, щоб нагодувати й відвезти велосипедом кого до школи, а кого у дитсадок. І знову робота. Звичайно, його мама Ольга Григорівна, колишній агроном, а нині пенсіонерка, завжди, як кажуть, «на підхваті». Тим паче, що виростила й виховала чотирьох дітей. Онуки дуже люблять бабусю і дідуся, але погостювавши у них, щовечора поспішають до тата.
Доброзичливий, спокійний, урівноважений – таке враження справляє їх татусь. Десятирічний Кирилко – витівник, веселий балакун, дуже комунікабельний і активний. П’ятилітній Олежко серйозніший, упертий, більш замкнутий у собі. А чотирирічний Миколка дивиться на світ широко відкритими довірливими оченятами, посміхаючись до всіх і люблячи всіх. Спочатку завідуюча сільським дитсадком О.О. Луценко, а згодом і директор місцевої школи В.Г. Кухаренко дуже тепло говорили про хлопчиків, з повагою відгукувалися про В.М. Гордійка. Батько-одинак робить усе, аби сини росли, не відчуваючи ні в чому потреби: чи то в теплі в хаті, чи то в теплі душевному. Звичайно, це дається йому не просто. Зате діти спокійні, доглянуті. Й перед очима немає гірких прикладів негідної поведінки.
- Таких батьків мало, - говорить вихователька дитсадка В.М. Батюк. – Коли він залишився без дружини, ми одразу помітили зміни на краще: діти стали більш доглянутими, спокійнішими.
- Важка доля у жінки, котра сама виховує дітей, - розмірковує В.Г. Кухаренко. – Але ще важче чоловікові без дружини піднімати дітей. Василь мій учень, про якого можу говорити лише з повагою. І в дорослому житті він не розгубився. Сам ростить синів, при цьому на роботі на хорошому рахунку. А ще вдома має немаленьке господарство: утримує корову, свиней, курей. І на городі тепер у нього завжди порядок. Якщо знайдеться якась жінка, що не побоїться труднощів, вона не пошкодує…
Слухаєш розповіді про Василя Гордійка й мимоволі проймаєшся повагою до молодого чоловіка. Інший на його місці міг би не витримати, зірватися. Чи, втомившись, відправити дітей до сиротинця. А він ніяково посміхається, ніби виправдовуючи непутящу дружину. Мовляв, і я заглядав у чарку. Односельці ж із жалем озираються на його поламану долю: через безвихідь випивав оковиту. Кажуть, не було у жінки материнського інстинкту, не з’явився навіть після народження третьої дитини. Не раз спостерігали, як синочок до неї щебече, а натомість отримує стусана.
Сьогодні Василь щиро переконаний, що життя налагоджується. Діти підростають, із господарством призвичаївся справлятися. Тим паче, що його батьки (дай їм, Боже, здоров’я) надають посильну допомогу. Для нього на разі головне, щоб його синочки мали комфорт у домі й у серцях.
А вони мріють про маму…
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора