Десь далеко, між лісами,

С.В.Супруненко
аж на північній околиці району, заховалася Гута Студенецька. До кордону – кілометрів з п’ять чи шість. Там і пролягає межа української землі.



У селі майже звідусіль видно оглядову вежу, що височіє над територією дислокованого тут підрозділу державної прикордонної служби. А поза тим – звичайна місцевість: кілька вулиць, поодинокі люди, які післяобідньої пори вирушили кудись у своїх справах, і – тиша. Лише інколи чутно, як працює обладнання цеху з виробництва тирсогранул.
У сільраді застали персонал за роботою – бухгалтерія, звіти, словом – у паперах. «Не мерзнете?» - запитую у жінок, на що чую у відповідь: «У нас тут своя піч, коли добре натопимо, то й не холодно». Як і годиться, перше питання до сільського голови С.В. Супруненка – про кількість населення. Виявляється, згідно з останніми статистичними даними у Гуті Студенецькій прописано 193 особи. (Реально ж мешканців менше, бо дехто подався на заробітки у далекі й не дуже світи). У 2013 році померло четверо гутенців, але народилося стільки ж немовлят. Школярів по селу – два десятки, навчаються в Тихоновичах. Говорячи про земляків, Сергій Васильович зазначив – здебільшого основний дохід вони отримують від особистих селянських господарств. За обліком у них близько сімдесяти голів великої рогатої худоби, є 11 тракторів. Коли треба комбайн, то виручає один приватник з сусідньої Шишківки. З роботою дійсно сутужно. Якщо хтось і працевлаштований, то переважно у закладах місцевого самоврядування, лісового господарства, культури, медицини, соціального забезпечення тощо. Сільгосппідприємства вже давно немає. Добре, що років з вісім працює приватна лісопилка, тож дехто з тутешніх отримав можливість підзаробити. І сільському бюджету зиск – хоч якісь, але надходження від діяльності підприємства, та й від зданого в оренду майна теж є користь. Добре, що бізнесмен В.Р. Якобчук не стоїть осторонь життя сільської громади, допомагає, коли треба. Можна сказати, що взаємовідносини між ним та сільрадою ґрунтуються на належному рівні порозуміння.
С.В.Супруненко реалістично дивиться на сьогодення й чесно визнає: село нині вже не таке, яким було раніше. Причому зміни сталися явно не на краще. Однак попри все гутенці люблять свою малу батьківщину й це споконвічне почуття гріє їхні серця, даючи надію на майбутнє.