- А до цього у нас все було, як у мильному серіалі, - сміються.
Обоє виросли в Щорсі і, хоч вчилися в різних школах, закінчували одне –райцентрівське - ПТУ, десятки разів «перетиналися» на вулицях, мали спільних друзів, а між собою знайомі не були.
Навіть працюючи на одному підприємстві – невеличкому хлібозаводі - умудрилися зо два роки не помічати одне одного.
- Ніби пороблено було, - каже Лариса. – Поки я не перейшла з хлібопеків (за професією вона кухар-кондитер – авт.) в експедитори. Саша працював водієм. Розвозив хліб по торговельних точках. Тут уже розминутися було неможливо. Це сталося за два тижні до Нового року.
- Того самого, 2011-го?
- Того самого. Доля довго нас зводила. Зате потім життя наче ввімкнуло швидкість. Ми відсвяткували Новоріччя і (не минуло й місяця) почали жити разом.
- Не з’ївши пуду солі? Не вивчивши характерів? Не дізнавшись, «скільки у тебе було до мене»?
- Ми за гороскопом «скорпіони». Схожі не тільки характерами – часто ловили себе на тому, що навіть думаємо однаково. Тому нам не треба було довго «притиратись», вчитись жити з недоліками одне одного.
А попередні любові кожен залишив у минулому. Перегорнули сторінку і почали все з чистого аркуша.
Те, про що тепер розказують легко, три роки тому принесло кожному немало переживань. Забути минуле було непросто: у Саші від першого шлюбу був син. Тоді хлопчику було всього 5. І жив він з батьком.
-Так для Діми було краще, - пояснює чоловік. – Усі спроби моєї колишньої дружини забрати сина до себе були йому не на користь. Бо вона на заробітках у Києві. Живе на квартирі. До роботи треба добиратися. Щоб встигнути по дорозі завести Діму в дитсадок, треба його будити ні світ, ні зоря. А в Щорсі усе за два кроки: і садок, і школа.
- Ми з Дімою – друзі, - не чекаючи наступного запитання, каже Лариса. Жінка не приховує: на початку дуже переймалася, як складуться її стосунки з хлопчиком. – Саша зумів йому все пояснити, а Діма виявився розумником. Прийняв мене спокійно. Називає тьотею.
З його мамою ми спілкуємось. Коли приїжджає, буває у нас. Забирає Діму до себе додому. На канікули возила в Київ. Ніхто його ні проти кого не настроює – ростимо разом.
Разом з Дімою підростають Кондратенки – молодші. Костя і Вероніка. 12 січня їм виповнилося по два роки.
- Ми познайомились перед Новоріччям, діти народилися перед старим новим роком. Бачите, як усе пов’язано.
Живуть у половині будинку (дві кімнати і кухня), що дісталася чоловіку від покійного батька. П’ятьом тіснувато уже зараз. Для малюків Олександру довелось споруджувати двоповерхове ліжко.
- Треба прибудовувати тристінок, - ділиться подальшими планами.
Щойно він закінчив гараж. Тепер в їхнього «Жигуля» - своя хата. Машину купили не нову. Довелось над нею поморочитись. Зате працює безвідмовно. Тому не страшно, що живуть далеченько від річки (воду в Кондратенків люблять усі): влітку 10-15 хвилин, і на пляжі.
Взимку річку замінюють акваріуми. Їх у домі цілих три. Допомогти батьку доглядати за рибками намагається кожен. Він задоволений: дружніші будуть. Каже: як би не склалися їхні долі, діти з малих років мають знати: родина – найважливіше, що є в людини. Ні робота, ні друзі її не замінять. Вона і захист, і стимул, і майбутнє. А чоловік у ній – наріжний камінь.
- У тому плані, що його слово – закон?
- У тому плані, що він годувальник і захисник.
Саме такими він хоче виростити своїх синів.
Слухаю Олександра і згадую святкування уже минулорічного Дня Незалежності в райцентрі. Зокрема, парад дитячих візочків, у якому взяли участь і Лариса з дітьми.
Двомісний візочок Кості та Вероніки був прикрашений чорнобривцями, кетягами калини і вишитими рушниками. Усі четверо теж були у вишитому одязі. Та не тільки через це журі віддало Кондратенкам перше місце, бо і вишиванок, і вбраних у національному стилі візочків не бракувало.
Ця сім’я підкуповувала своєю єдністю. Жодна з матусь не мала такої чоловічої підтримки, як Лариса. Дарма, що йшла вона від восьмирічного хлопчика.
Він крокував поряд з візочком – як мужчина, що пишається своєю родиною. Як охоронець. Як старший брат. Пильнував за малюками. Опікувався Ларисою та дітьми до самого кінця свята, а не лише під час парадної ходи, «коли всі дивляться». Це відзначили не лише члени журі.
- За перемогу ми отримали сертифікат на 500 гривень від магазину «Меблі для всіх», - розповідає Лариса. – Вирішили купити для Діми письмовий стіл.
- Поїхали за ним, а в магазині – знижки. Доплативши, заодно придбали м’який куточок на кухню, а до нього ще один стіл, - показують.
За цим столом Саша з Ларисою зустрічали новий, 2014-й, рік. Удвох.
- Бо з ким зустрінеш, з тим і проведеш, - посміхаються. – Тепер ми це знаємо точно.
Марія Ісаченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий