Дід Іван з бабою Оленою жили як переважна більшість людей: трохи сварилися, частіше мирно співіснували, разом долали життєві труднощі, ростили дітей, допомагали виховувати онуків.
Велике кохання, яке звело їх у юності, поступово переросло у більш глибоке почуття взаємоповаги. Вони настільки проросли одне в одного, що мали одні смаки, одні погляди, говорили одними словами, бачили одними очима, словом, розуміли одне одного з півслова. Проте дід Іван мав норовисту вдачу або, як зараз кажуть, у ньому жив дух протиріччя. Саме він змушував чоловіка іноді показувати свій характер. Зазвичай дружина планувала роботу наперед, завжди знала, що першочергове, а що можна відкласти на потім. Але хоч і не часто, але якийсь чортик іноді змушував діда Івана робити щось наперекір. Приміром, город аж гуде від бур’янів, баба Олена якомога раніше підводиться, щоб до денної спеки повернутися з поля. А дід тим часом заходився латати зимові рукавиці й таку нагальну роботу не може відкласти. Дружина нервувала, навіть плакала, але нічого не могла вдіяти. День пропав. Надвечір дід заводив «Запорожця», складав сапи й мовчазний та винуватий до темна завзято боровся з плоскушею.
Баба Олена, жінка хвороблива й квола, намагалася якомога швидше забути образу. У чоловіка весь рід був дуже працьовитий, але аж надто упертий. А ще чоловіки з його родини полюбляли зазирнути в чарку. З віком дружина навчилася тихенько умовляти, аби Іван пив у бесіді по півчарки. Той чесно старався дослухатися, та не завжди виходило. Тож частенько ішли з гостей з піснями: дід прагнув продовження свята, а баба тихо гнівалася, вранці сварилася, але не дуже. Бо чоловік міг зопалу наговорити зайвого, образити, згадавши, як баба дівкою була. А була вона першою красунею на селі, усі хлопці прагнули завоювати її симпатію. І хоча блакитноока розумниця (вона ще й інститут успішно закінчила) назавжди потонула в його чорних очах, проте він продовжував ревнувати до давніх суперників.
Запальний характер Івана дружина завжди уміла спрямувати в спокійне русло. Зриви траплялися при зустрічах із кумом, таким же шукачем пригод. Після чарки-другої їм хотілося мотоциклом їхати на річку чи в ліс, побачити старого друга чи в сусідньому селі прицінитися до старенького авто. Уже й кум, Царство йому Небесне, відійшов у кращий із світів. І діда з бабою онуки порадували чотирма правнучками (Іван жартома називає себе повним кавалером ордена Восьмого березня), а все ще виникає бажання згадати молодість, утнути щось таке… Ніяк не хочеться миритися з похилими літами.
Усе частіше скаржилася на серце баба Олена. Втім, за домашніми клопотами не дозволяла собі розслабитися, день при дні займалася нехитрими хатніми справами. Бачачи нездоров’я дружини, дід усе більше роботи перекладав на себе, як умів, жалів Олену. Одного дня зібрався проскочити до сестри, яка їздила до дітей у Росію. Мовляв, розпитаю, як там племінники.
- Івасю, посидь коло мене, щось мені недобре, - попросила дружина.
- Я ненадовго, лише туди й назад, - пообіцяв.
І справді, через годину він уже переступив поріг свого дому. На підлозі лежала дружина, а навколо неї розсипалися ліки. Марно просив свою Олену отямитися, відкрити очі. Не допомогли й медики із «швидкої»…
Довго вчився жити по-новому. Велика хата і досі здається пусткою. Діти й онуки живуть далеко, приїжджають нечасто. Кличуть до себе, але Іван не може залишити самотньою рідну могилу, часто провідує свою Олену, розповідає їй нехитрі новини, просить поради. І рішення приймає саме там. І тоді дідові здається, що вони вдвох з небіжчицею вирішили зробити так, а не інакше. Іншої ж господині в своєму домі простото не може уявити. Отак і доживає свого віку на самоті. Хоча сусіди й родичі, друзі й давні знайомі не забувають стежку до його оселі. Проте зі смертю дружини йому здається, що з хати пішла душа.
Якось зайшов до племінника й став свідком сімейної сварки: дружина доводила щось своє, а племінник не хотів їй поступитися і вперто стояв на своєму. Дід Іван зовсім тихо, ніби сам до себе промовив: «А мені вже й посваритися нема з ким…» Слова ніби застрягли в горлі у кожного з подружжя, обом стало соромно. Молоді задумалися над одвічним: чи варто витрачати час і здоров’я на такі дрібниці. Щоб колись не пошкодувати про необачно сказане, завдану незаслужено образу.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Велике кохання, яке звело їх у юності, поступово переросло у більш глибоке почуття взаємоповаги. Вони настільки проросли одне в одного, що мали одні смаки, одні погляди, говорили одними словами, бачили одними очима, словом, розуміли одне одного з півслова. Проте дід Іван мав норовисту вдачу або, як зараз кажуть, у ньому жив дух протиріччя. Саме він змушував чоловіка іноді показувати свій характер. Зазвичай дружина планувала роботу наперед, завжди знала, що першочергове, а що можна відкласти на потім. Але хоч і не часто, але якийсь чортик іноді змушував діда Івана робити щось наперекір. Приміром, город аж гуде від бур’янів, баба Олена якомога раніше підводиться, щоб до денної спеки повернутися з поля. А дід тим часом заходився латати зимові рукавиці й таку нагальну роботу не може відкласти. Дружина нервувала, навіть плакала, але нічого не могла вдіяти. День пропав. Надвечір дід заводив «Запорожця», складав сапи й мовчазний та винуватий до темна завзято боровся з плоскушею.
Баба Олена, жінка хвороблива й квола, намагалася якомога швидше забути образу. У чоловіка весь рід був дуже працьовитий, але аж надто упертий. А ще чоловіки з його родини полюбляли зазирнути в чарку. З віком дружина навчилася тихенько умовляти, аби Іван пив у бесіді по півчарки. Той чесно старався дослухатися, та не завжди виходило. Тож частенько ішли з гостей з піснями: дід прагнув продовження свята, а баба тихо гнівалася, вранці сварилася, але не дуже. Бо чоловік міг зопалу наговорити зайвого, образити, згадавши, як баба дівкою була. А була вона першою красунею на селі, усі хлопці прагнули завоювати її симпатію. І хоча блакитноока розумниця (вона ще й інститут успішно закінчила) назавжди потонула в його чорних очах, проте він продовжував ревнувати до давніх суперників.
Запальний характер Івана дружина завжди уміла спрямувати в спокійне русло. Зриви траплялися при зустрічах із кумом, таким же шукачем пригод. Після чарки-другої їм хотілося мотоциклом їхати на річку чи в ліс, побачити старого друга чи в сусідньому селі прицінитися до старенького авто. Уже й кум, Царство йому Небесне, відійшов у кращий із світів. І діда з бабою онуки порадували чотирма правнучками (Іван жартома називає себе повним кавалером ордена Восьмого березня), а все ще виникає бажання згадати молодість, утнути щось таке… Ніяк не хочеться миритися з похилими літами.
Усе частіше скаржилася на серце баба Олена. Втім, за домашніми клопотами не дозволяла собі розслабитися, день при дні займалася нехитрими хатніми справами. Бачачи нездоров’я дружини, дід усе більше роботи перекладав на себе, як умів, жалів Олену. Одного дня зібрався проскочити до сестри, яка їздила до дітей у Росію. Мовляв, розпитаю, як там племінники.
- Івасю, посидь коло мене, щось мені недобре, - попросила дружина.
- Я ненадовго, лише туди й назад, - пообіцяв.
І справді, через годину він уже переступив поріг свого дому. На підлозі лежала дружина, а навколо неї розсипалися ліки. Марно просив свою Олену отямитися, відкрити очі. Не допомогли й медики із «швидкої»…
Довго вчився жити по-новому. Велика хата і досі здається пусткою. Діти й онуки живуть далеко, приїжджають нечасто. Кличуть до себе, але Іван не може залишити самотньою рідну могилу, часто провідує свою Олену, розповідає їй нехитрі новини, просить поради. І рішення приймає саме там. І тоді дідові здається, що вони вдвох з небіжчицею вирішили зробити так, а не інакше. Іншої ж господині в своєму домі простото не може уявити. Отак і доживає свого віку на самоті. Хоча сусіди й родичі, друзі й давні знайомі не забувають стежку до його оселі. Проте зі смертю дружини йому здається, що з хати пішла душа.
Якось зайшов до племінника й став свідком сімейної сварки: дружина доводила щось своє, а племінник не хотів їй поступитися і вперто стояв на своєму. Дід Іван зовсім тихо, ніби сам до себе промовив: «А мені вже й посваритися нема з ким…» Слова ніби застрягли в горлі у кожного з подружжя, обом стало соромно. Молоді задумалися над одвічним: чи варто витрачати час і здоров’я на такі дрібниці. Щоб колись не пошкодувати про необачно сказане, завдану незаслужено образу.
Валентина
ВОЛОКУШИНА
Ми з чоловіком одружені вже близько 7 років. Ми були щасливо одружені з двома дітьми, ось уже останній місяць я почав помічати у нього якусь дивну поведінку, а через кілька тижнів я дізнався, що мій чоловік бачить когось. Він почав приходити додому пізно з роботи, він ледве не переймається мною чи дітьми. Іноді він виходить і навіть не повертається додому близько 2-3 днів. Я зробив усе, що міг, щоб виправити цю проблему, але все було марно, я дуже хвилювався і потребував допомоги. Одного разу я переглянув Інтернет, який припустив, що доктор Ігбіновія може допомогти вирішити подружні проблеми, відновити порушені стосунки та так далі Так я відчув, що я повинен спробувати його, тому я зв’язався з ним, і він зробив заклинання для мене всього два дні, коли мій чоловік прийшов до мене і вибачився за ті злочини, які він зробив, і обіцяю ніколи більше цього не робити з тих пір, як усе повернувся до нормального. Я та моя сім'я знову щасливо живемо разом. Все завдяки доктору Ігбіновії. Якщо вам потрібен заклинатель, який може заклинання справді працює, пропоную вам зв’язатися з ним. Він вас не розчарує. Це його електронна пошта: doctorigbinovia93@gmail.com або WhatsApp / viber +2348144480786, приймайте речі як належне, і це буде взяте у вас
ОтветитьУдалить