Настане весна, і знову кожного дня бачитиму я на городі мою сусідку бабу Маню. Скільки знаю цю дивовижну жінку, уже вісім разів прабабусю, стільки і дивуюся. У свої поважні роки вона ніколи не сидить, склавши руки. Вони, не зупиняючись, завжди щось роблять.
Ось і сьогодні, зайшовши до неї, побачила сусідку за роботою. Плете гачком круги-килимки. Каже: знадобляться комусь з онуків чи правнуків. А гості з’являться - вона і юшку з риби, і голубці зготує. Пригостить маринованими грибами. Не всидить без роботи - інакше думки погані до голови лізуть. Світла голова, тонкий гумор, приязнь і розуміння. Учитися і учитися у неї: працювати, жити і, що найголовніше, цінувати кожну мить. Це уміє лише той, хто пройшов через лихоліття.
Молодість Марії Іванівни Олексієнко (Мороз) припала на воєнні роки. Досі не може згадувати про них без сліз на очах, без тремтіння в голосі, хоч і видається зовні спокійною. Її, дев’ятнадцятирічну, у червні 1942 року відправили до Німеччини. Туди ж, у містечко Ерденк, що біля Мюнхена, потрапив з Київщини її майбутній чоловік - Олексієнко Василь Омелянович. Вони працювали на аеродромі. Дівчат було 70, а хлопців – 150. Вона прибирала у конторі. Дівчата-сусідки по бараку - працювали на кабельному заводі. Робота була не важкою: підмести, помити, поскладати - все знайоме, звичне, але біля чужого, нерідного, воно й пахло зовсім не так. Тільки й радості було, коли з Василем бачилися, а за ним вона ладна була хоч на край світу.
Незабутнє враження справив на Марію Іванівну німецький Мельк, де був концтабір. Там щодоби страчували в газових камерах, а тоді спалювали по п’ятдесят шість чоловік. Попіл фасували у мішки, як добриво.
Одного разу, коли їх уже звільнили американці, один з них наставив на Василя пістолет, вимагаючи віддати годинника, Марія кинулася наперед, розкинувши руки, прикриваючи собою коханого. Все закінчилося добре. Бо, мабуть, зрозумів непроханий гість, що коли отака мала, дрібна здатна на таке, то чого чекати від високого, плечистого, дарма, що худого, парубка. Вони й зараз такі - високий Василь та маленька Марія. Три роки в Німеччині, три роки очікувань і невтраченої надії. Її завжди виручали оптимізм, добра вдача, вроджений гумор.
Потім була далека дорога додому, яка тривала з травня до жовтня 1945 року. По ній їх вело непереборне бажання ступити на рідну землю, а там, здавалося, все допоможе, бо не може вона зі своїм первістком загинути на рідній землі. Саме дорогою додому в угорському селі Дукá народився в серпні їхній син. Ніхто не думав, що виживе – такий худий був, аж світився. Але малий, певно, мав мамину силу, з її молоком всотував бажання жити, бажання побачити батька, почути спів солов’я у садочку у рідній маминій Тур’ї. Був оточений материнською ласкою та турботою.
Вирушаючи в дорогу, Мрія вже тоді думала про маля: взяла ковдру, якісь простирадла. З них наробила пелюшок. І все життя пам’ятала, що вкрала ті речі. У дорозі пелюшки сушила за пазухою. А ковдрою обкутувалася сама і прикривала дитину, тулила сина до себе, зігрівала диханням, щоб не змерз. На вокзалах інколи доводилося чекати тижнями, людей – море, світла нема, холодно. А тоді лізти з дитиною на товарняк, тягти валізи, кошик з дитячими речами… У Бахмачі один молодик напросився піднести валізи і кинувся з ними навтьоки. Допоміг військовий, зупинив злодія. Та один мішок з нехитрим скарбом таки вкрали у поїзді. У тому ж Бахмачі довелося чекати довго, а зігрітися ніде. А поруч - ”багата” сім’я: у них була перина, на ній і ночували. А Марія з дитям тулилася поряд, вдячна, що не гнали.
Ось такою була дорога додому. До війни Марія Іванівна навіть й не думала, що вдома так добре, а коли опинилася на українських землях, ніби камінь з душі. Дісталася Щорсівщини – ніби крила виросли. В той же час переймалася: а як її приймуть з дитям? Бо у дорозі не мала змоги написати листа, пояснити. А у селі з цим було строго. Бачила й таких, що залишали своїх дітей на вокзалах. Марія тулила дитя до себе і вперто йшла додому. Від Щорса до села доїхала на підводі (якась жінка пожаліла). Дитя поклала на лаві біля двору, а сама пішла у хату. Та батьки уже все знали, бо Василь зміг написати з фронту, радо зустріли дочку та онука. А Василь Омелянович приїхав до Тур’ї аж через півтора року після повернення Марії – відбував строкову службу в армії.
Багато років вони разом. Виростили чотирьох дітей, дочекалися онуків і правнуків. Скільки пережили разом – важко й розказати. Зараз би тільки жити – та якось невесело. Нема вже їхнього первістка Васі. Не може й не хоче змиритися з цим мати. Мати, перед любов’ю, відданістю, мужністю і працелюбністю якої я схиляю голову.
Я.ЮРКЕВІЧЮТЕ,
учениця
Новоборовицької ЗОШ
Ось і сьогодні, зайшовши до неї, побачила сусідку за роботою. Плете гачком круги-килимки. Каже: знадобляться комусь з онуків чи правнуків. А гості з’являться - вона і юшку з риби, і голубці зготує. Пригостить маринованими грибами. Не всидить без роботи - інакше думки погані до голови лізуть. Світла голова, тонкий гумор, приязнь і розуміння. Учитися і учитися у неї: працювати, жити і, що найголовніше, цінувати кожну мить. Це уміє лише той, хто пройшов через лихоліття.
Молодість Марії Іванівни Олексієнко (Мороз) припала на воєнні роки. Досі не може згадувати про них без сліз на очах, без тремтіння в голосі, хоч і видається зовні спокійною. Її, дев’ятнадцятирічну, у червні 1942 року відправили до Німеччини. Туди ж, у містечко Ерденк, що біля Мюнхена, потрапив з Київщини її майбутній чоловік - Олексієнко Василь Омелянович. Вони працювали на аеродромі. Дівчат було 70, а хлопців – 150. Вона прибирала у конторі. Дівчата-сусідки по бараку - працювали на кабельному заводі. Робота була не важкою: підмести, помити, поскладати - все знайоме, звичне, але біля чужого, нерідного, воно й пахло зовсім не так. Тільки й радості було, коли з Василем бачилися, а за ним вона ладна була хоч на край світу.
Незабутнє враження справив на Марію Іванівну німецький Мельк, де був концтабір. Там щодоби страчували в газових камерах, а тоді спалювали по п’ятдесят шість чоловік. Попіл фасували у мішки, як добриво.
Одного разу, коли їх уже звільнили американці, один з них наставив на Василя пістолет, вимагаючи віддати годинника, Марія кинулася наперед, розкинувши руки, прикриваючи собою коханого. Все закінчилося добре. Бо, мабуть, зрозумів непроханий гість, що коли отака мала, дрібна здатна на таке, то чого чекати від високого, плечистого, дарма, що худого, парубка. Вони й зараз такі - високий Василь та маленька Марія. Три роки в Німеччині, три роки очікувань і невтраченої надії. Її завжди виручали оптимізм, добра вдача, вроджений гумор.
Потім була далека дорога додому, яка тривала з травня до жовтня 1945 року. По ній їх вело непереборне бажання ступити на рідну землю, а там, здавалося, все допоможе, бо не може вона зі своїм первістком загинути на рідній землі. Саме дорогою додому в угорському селі Дукá народився в серпні їхній син. Ніхто не думав, що виживе – такий худий був, аж світився. Але малий, певно, мав мамину силу, з її молоком всотував бажання жити, бажання побачити батька, почути спів солов’я у садочку у рідній маминій Тур’ї. Був оточений материнською ласкою та турботою.
Вирушаючи в дорогу, Мрія вже тоді думала про маля: взяла ковдру, якісь простирадла. З них наробила пелюшок. І все життя пам’ятала, що вкрала ті речі. У дорозі пелюшки сушила за пазухою. А ковдрою обкутувалася сама і прикривала дитину, тулила сина до себе, зігрівала диханням, щоб не змерз. На вокзалах інколи доводилося чекати тижнями, людей – море, світла нема, холодно. А тоді лізти з дитиною на товарняк, тягти валізи, кошик з дитячими речами… У Бахмачі один молодик напросився піднести валізи і кинувся з ними навтьоки. Допоміг військовий, зупинив злодія. Та один мішок з нехитрим скарбом таки вкрали у поїзді. У тому ж Бахмачі довелося чекати довго, а зігрітися ніде. А поруч - ”багата” сім’я: у них була перина, на ній і ночували. А Марія з дитям тулилася поряд, вдячна, що не гнали.
Ось такою була дорога додому. До війни Марія Іванівна навіть й не думала, що вдома так добре, а коли опинилася на українських землях, ніби камінь з душі. Дісталася Щорсівщини – ніби крила виросли. В той же час переймалася: а як її приймуть з дитям? Бо у дорозі не мала змоги написати листа, пояснити. А у селі з цим було строго. Бачила й таких, що залишали своїх дітей на вокзалах. Марія тулила дитя до себе і вперто йшла додому. Від Щорса до села доїхала на підводі (якась жінка пожаліла). Дитя поклала на лаві біля двору, а сама пішла у хату. Та батьки уже все знали, бо Василь зміг написати з фронту, радо зустріли дочку та онука. А Василь Омелянович приїхав до Тур’ї аж через півтора року після повернення Марії – відбував строкову службу в армії.
Багато років вони разом. Виростили чотирьох дітей, дочекалися онуків і правнуків. Скільки пережили разом – важко й розказати. Зараз би тільки жити – та якось невесело. Нема вже їхнього первістка Васі. Не може й не хоче змиритися з цим мати. Мати, перед любов’ю, відданістю, мужністю і працелюбністю якої я схиляю голову.
Я.ЮРКЕВІЧЮТЕ,
учениця
Новоборовицької ЗОШ
Комментариев нет:
Отправить комментарий