У бій - за справедливість

Армія здавна складалася з тих, для кого був покликанням, і тих, хто лише ходив на службу. Особливо чітко подібний розподіл виявлявся під час війни: хтось сидів у траншеях під вогнем ворожої артилерії, а хтось – у тилу, героїчно охороняючи  продуктовий склад.  У наш час гору взяли саме ті, хто  «вийшов з обозу».  Саме вони «набили руку» на поводженні з документами, оволоділи якнайкраще майстерністю «домовлятися», «обросли»  необхідними зв’язками. 

Ось ці кадри зараз і «роблять погоду». Шкода, але  останній начальник Генерального штабу ЗСУ, який міг особисто по приїзді до військової частини стати  на чолі солдатської колони й пробігти крос – генерал-полковник О.І. Затинайко  - пішов у відставку майже десять років тому. А деякі ж нинішні володарі солідних  погонів на плечах навіть швидко пройтися не здатні, бо ніби  поприростали до крісел шикарних автомобілів.  До певної міри все це пояснюється світоглядом: «тиловики» вважають, що армія існує лише заради обозу. І тому ставляться до справжніх військових з виразним упередженням та прихованою заздрістю. Яким чином це може  відбитися на людській долі – читайте далі.

Велика Вітчизняна війна залишила наступним  поколінням  спадок не лише у вигляді розповідей ветеранів та обелісків полеглим героям. Час від часу в земля знаходять таку собі «приховану смерть» - нерозірвані бомби, міни та снаряди. Про небезпеку  цього «добра» сперечатися ніхто не буде, до того ж в Україні є чимало прикладів, коли  через нього люди  зазнавали каліцтв або  навіть гинули. Щорсівщина свого часу протягом  кількох років була ареною завзятих боїв – фронт  двічі прокотився краєм, та й партизанію не можна не згадати.

Словом, почути про виявлену  край села міну чи вивернутий плугом у полі снаряд – для нашого району не дивина.  Десятиліттями існувала усталена й добре відома населенню практика: знайшли щось небезпечне – повідомляють до райвійськкомату. Потім приїжджали сапери й разом з місцевими співробітниками РВК займалися знешкодженням боєприпасів.

Розповідає старший прапорщик В.В. Пузик (у 1988 – 1998 – відповідальний виконавець Щорського райвійськкомату): «Земля  має дивовижну властивість – вона поволі  ніби виштовхує назовні все залізне, що знаходиться в ній. Таким чином у полі, яке без проблем орали довгі  роки, несподівано може виявитися старий гарматний снаряд. Обов’язок військового – знешкодити цей  вибухонебезпечний предмет, доки не сталося лиха.  За десятиріччя служби в Щорському РВК мені довелося безліч разів брати участь у подібних операціях. Чого тільки не знаходили на Щорсівщині: німецькі та радянські міни, гранати, снаряди, авіабомби. У землі й під водою, в межах населених пунктів і в густому лісі. Інколи все знешкоджувалося на місці, проте, коли існувала небезпека  для людей – боєприпаси акуратно розкопували, виймали з грунту, клали на засипаний у кузов вантажної машини пісок і повільно вивозили до місця підриву. Мабуть, найпідступніша  «штука» - це міна. Потім за складністю поводження йде реактивний снаряд  від «Катюші», далі – авіаційна бомба. Сапер не має права на помилку, бо загине. Тому від рівня  професіоналізму залежить його  життя. Є боєприпаси, з яких  вдається вийняти детонатор, однак існують хитрі  механізми, яким і досвідчений спеціаліст не дасть ради. Саме тоді й починається найскладніше в роботі.  Для прикладу можна навести історію 1995 року, коли край села Єліне, неподалік хати, де мешкала вчителька, знайшли  50-кілограмову авіабомбу. Підривати на місці було неможливо, тому керівник групи розмінування, який приїхав з Києва, вирішив: транспортуємо! Лейтенант Іванов сів за кермо ГАЗ-66, а я в кузові притримував бомбу,  аби  вона не хиталася під час руху. Зі швидкістю черепахи, машина проїхала два кілометри. Там «подарунок війни» і знешкодили, а від вибуху залишилася воронка  діаметром 5 метрів і глибиною майже 2.  У всіх учасників операції був серйозний стрес. Ось їдеш, притримуєш вантаж  рукою

 І думаєш: «Вибухне чи ні?» І добре  усвідомлюєш, що коли «рвоне», то навіть покласти в могилу вже буде  нічого, бо тіло розірве на шматки.

Якщо поглянути на карту Щорського району, то одним з доволі специфічних місць є урочище Коровний хутір. Там у 1943 році була налагоджена переправа радянських військ через річку Снов, а німці  нанесли по ній вогневий удар… Як наслідок – під водою пізніше часто знаходили  боєприпаси, людські та кінські черепи.  Скажімо, у 1992  році група в складі військовослужбовців в/ч 64517 та РВК виявила і знешкодила в тих місцях 9 ручних гранат, 35 мінометних мін різного калібру і 13  артилерійських снарядів.  Зі Щорсівщиною пов’язана служба і відомого розміновувала з Гончарівського гарнізону, кавалера ордену  «За мужність» ІІІ ст.,  Олександра Яковця. На його  рахунку – сотні виїздів на знешкодження боєприпасів, але, за власним визнанням, найтяжчим був -  до Щорського  району, коли довелося  вивезти й підірвати одночасно 28 мін та снарядів.  (Про цей випадок написала газета Міністерства оборони «Народна армія»).

Деякі періоди були на диво «урожайними» - лише протягом 1993-го  в Щорсі й на околицях із землі «вилізли» 5  бомб – як  наслідок німецького авіанальоту 1944 року.  А бувало – дехто знаходив у дідовому сараї стару «лимонку» і, загорнувши її в газету, приносив до військкомату.  Мовляв,  забирайте… Загалом робота з розміновування складна  не лише з психологічного, а й з морального боку. Для прикладу: у 1990 році я разом з помічником районного військового комісара О.Аникеєнком потягом трьох днів проводив за допомогою  металошукача розвідку місцевості в урочищі Киї. (Саме тоді там збиралися офіційно відкрити обеліск загиблим бійцям радянської армії). Якщо  чесно, земля там просто «дзвенить». Окрім вибухонебезпечних предметів, знайшли  безліч осколків заіржавілої зброї. Але при цьому бувало: металошукач подає сигнал, починаєш копати в тому місці, а в землі  поруч із залізякою  - людський череп… Таке нагадування про війну в емоційному плані вражає надзвичайно сильно.

Коли поглянути на загальну ситуацію в районі протягом 1988-1998 років, то головним вважаю те, що не було жодного випадку підриву  людей на знайдених боєприпасах. Військовослужбовці гідно виконали свій обов’язок.

До цієї розповіді варто додати, що наказом  командуючого Одеським військовим округом від 30 листопада  1993 року В.В. Пузику за високі морально-бойові  якості, виявлені при виконанні урядового завдання, було присвоєне звання «старший прапорщик». Але…

Історія отримала несподіване продовження у 2009  році. Річ у тім, що згідно з чинним законодавством учасники розмінування прирівнюються до учасників лойових дій, тож В.В. Пузик подав документи для отримання цього статусу. І тут почали коїтися дивні речі.

Комісія обласного військкомату відмовила нашому земляку, тобто
фактично не визнала його учасником розміновувань. Воно ніби й нормально для нашого часу, коли всі знають: посадовці добре вміють на «біле» казати «чорне». Але В.В. Пузик, озброєний глибоким переконанням власної правоти, вирішив по-військовому дати бій і довести, що правда на його боці. Так розпочався його чотирирічний похід за справедливістю, ходіння кабінетами і «стукання в усі двері». З самого початку він вирішив усе робити сам, без адвоката. Було складно, бо юриспруденція – до певної міри «китайська грамота», однак справа рухалася вперед. Передовсім багаторазову участь В.В. Пузика в розміновуваннях офіційно підтвердили його колеги по службі в РВК – О.К. Аникеєнко та М.П. Осауленко, а також – сапери-ветерани.
Коли знадобилося документальне підтвердження – в архівах теж знайшлися деякі матеріали – передовсім акти про знищення боєприпасів. Є в наказі Щорського райвійськкома від 31 січня 1994 року в § 7 запис: «Відповідальним за очищення території району від вибухонебезпечних предметів призначити старшого прапорщика В.В. Пузика». У наказі №32 від 4 квітня 1995 року Щорського райвійськкома чітко зазначено: «Для знищення вибухонебезпечних предметів, виявлених у селі Заріччя, направити з групою розмінування в/ч А-1815 старшого прапорщика В.В. Пузика». У службовій характеристиці на В.В. Пузика, погодженій райвійськкомом 24 січня 1996 року, написано: «... бере безпосередню участь у розміновуваннях…
Займаній посаді відповідає повністю». Разом з тим виникла проблема: у Щорському райвійськкоматі станом на грудень 2010 року «стали відсутніми» деякі документи, зокрема – «Інструкція за 1988-1998 роки (час служби В.В. Пузика в РВК) про порядок роботи відповідального за очищення території району від вибухонебезпечних предметів», «Функціональні обов’язки відповідального виконавця РВК за 1988-1998 рр.» та «Книга обліку вибухонебезпечних предметів за 1988-2002 рр.»

Захищаючи свої права, В.В. Пузик у 2010 році звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом. Судом було встановлено, що зазвичай В.В. Пузик виїздив на розмінування за усним наказом свого керівництва, але є достатньо письмових доказів та підтверджень свідків на користь того, що він дійсно виконував небезпечні завдання, пов’язані зі знешкодженням вибухонебезпечних предметів. Тож суд постановив: визнати протиправними дії комісії Чернігівського облвійськкомату, зобов’язати її прийняти до розгляду звернення В.В. Пузика та прийняти рішення відповідності до норм чинного законодавства. Здавалося б, усе зрозуміло. Але…
Далі був тривалий період відвертого крутійства. Облвійськкомат надумав вдатися до апеляції, але Київський апеляційний адмінсуд у 2011 році залишив ухвалу Чернігівського окружного адмінсуду (на користь В.В. Пузика) без змін. Облвійськкомат пішов далі – до вищого адмінсуду України. Але у грудні 2012 року колегія цієї останньої інстанції судочинства вирішила, що касаційна скарга облвійськкомату не підлягає задоволенню. Судді дійшли висновку, що факт залучення В.В. Пузика до розмінування підтверджується, а це є підставою для встановлення йому статусу учасника бойових дій. Ця ухвала – остаточна й оскарженню не підлягає. Але…
У січні 2013 року комісія Чернігівського облвійськкомату під головуванням О.В. Криворучка на своєму засіданні вирішила: відмовити В.В. Пузику у встановленні статусу учасника бойових дій. Ось так: цинічно і демонстративно, наче й не було нещодавно рішення суду «останньої інстанції». Вже у лютому 2013 рок В.В. Пузик знову звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом – знову визнати дії комісії облвійськкомату протиправними. Суддя І.І. Соломко в ході розгляду, серед іншого, встановила: судовим рішенням ще від 27 липня 2010 року були встановлені обставини, якими підтверджено факт залучення В.В. Пузика до розмінування, що є підставою для встановлення йому статусу учасника бойових дій. Статтею 124 Конституції України передбачено, що судові рішення є обов’язковими до виконання. Разом з тим з’ясувалося, що рішення суду від 27 липня 2010 року облвійськкомат отримав, але комісія на засіданні 17 січня 2013 року цей документ до уваги не прийняла. Тому суд зобов’язав комісію облвійськкомату розглянути питання щодо надання В.В. Пузику статусу учасника бойових дій з урахуванням всіх обставин, викладених у судових рішеннях. Здавалося б, нарешті – закон восторжествує. Але…
У березні 2013 року комісія облвійськкомату знову відмовила В.В. Пузику в статусі, який йому належить за законом. Ось так… Наш земляк за чотири роки судових процесів витратив чимало часу, грошей і зусиль, а в якості результату отримав лише одне: законне підтвердження своєї правоти. Однак цього виявилося замало, щоб отримати «документи». Знову підтвердилася відома сентенція: «Без папірця ти ніщо, а з папірцем – людина». Однак В.В. Пузик не злякався стати на бій з системою, коли ставлення до нього з боку ряду посадовців можна порівняти хіба що зі змовою або помстою за те, що «якийсь там» прапорщик насмілився перечити «поважним людям». В.В. Пузик писав скарги до різних інстанцій, апелював до совісті владоможців – наслідків жодних. А упереджене ставлення до нього, як було, так і залишилося. Хоча дехто в приватному порядку припускав: а, може, до комісії облвійськкомату треба подати інші папери – сірувато­зелені, з портретами президентів? Тоді справа і вирішилася б? Проте В.В. Пузик, як людина честі, відразу ж відкинув такий варіант.
На завершення цієї оповіді варто розставити деякі акценти. По­перше, якщо дехто з читачів вважає, що В.В. Пузик добивається справедливості лише для себе – це хибна думка. Не забуваймо: обмеження прав і свобод навіть одного з наших співгромадян означає обмеження прав і свобод для всіх нас. По­друге, В.В. Пузик своєю кількарічною боротьбою з системою довів, що відстоювати свою правоту цілком можливо. І, по­третє, приклад його перемоги в суді має змусити всіх посадовців замислитися над життям і нарешті усвідомити, що навіть звичайний прапорщик (тобто звичайний громадянин), на багато що здатний. В усій цій історії ненаписаним залишився епілог, тобто розділ про торжество закону і виконання судових рішень, ухвалених на користь В.В. Пузика. Наразі ж маємо приклад того, як колишнього військового, просто кажучи, «послали подалі». Комісія Чернігівського облвійськкомату відмовила йому в присвоєнні статусу учасника бойових дій, тобто вона ­ сама собі закон і демонстративно ігнорує думку суду та права людини. За таких реалій я, журналіст Олег Мірошниченко, звертаюся до Президента Віктора Януковича – як до гаранта Конституції – із закликом відновити справедливість у цій ситуації. Прошу вважати це моїм відкритим зверненням до Президента. За результатами його розгляду хай люди отримають можливість пересвідчитися, чи є в нашій країні закон і чи його справді дотримуються. Стосовно ж старшого прапорщика В.В. Пузика, то він каже про свою історію просто: «Перед Богом я чистий, а за свої слова відповідаю як військовий». Я довів свою правоту, суд це підтвердив».
Цікаво, а чи можуть так сказати і оті «комісіонери» облвійськкомату? До речі, подібне ставлення до військових може мати для держави катастрофічні наслідки. Чи підніметься в атаку солдат або чи візьметься за розмінування бомби сапер, знаючи, що в тилу вони замість заслуженого визнання наразяться на зневагу?
Чи розуміють це «нагорі» ­ покаже час…
Олег МІРОШНИЧЕНКО

Фото з архіву В.В.Пузика