Наша Щорсівщина ще й досі вважається краєм дикої природи. Тож не дивина було почути на минулому тижні про вечірній візит вовків до Іванівки. («Промінь» про це вже писав). У принципі, це нормально.
Сіроманці завжди були невід`ємною складовою місцевої екосистеми. Щоправда, людей подібне сусідство ніколи не радувало. Відповідно, вовк завжди був об`єктом полювання. За сивої давнини хижака добували пастками, рушницею – із засідки, загоном – коли за допомогою собак – гончаків змушували вийти з лісу в поле, де цькували сворами хортів. Зрештою, сіра шкура вже сама по собі завжди вважалася завидним трофеєм. Причому – не в матеріальному плані… У новітню епоху, скажімо – післявоєнної доби, за добування вовків держава навіть почала преміювати мисливців. Показовий приклад – подія, яка сталася в Щорсі наприкінці березня 1946 року. Одного вечора мешканець провулка Криничного І.С.Михайленко помітив, що за якихось 150 метрів від залізничного переїзду, у вільшанику, двоє вовків шматують викинуте кимось дохле теля. Хижаки пішли, не закінчивши своєї трапези, тому можна було припустити: незабаром вони повернуться. Наступного вечора І.С.Михайленко вже чекав непроханих гостей з рушницею в руках, роздивляючись місце привади через віконце сараю. Довго сидіти не довелося – вовки прийшли на вечерю ніби за розкладом. Саме тоді в ліску пролунали два постріли, якими мисливець і вклав на повал обох хижаків. Потім наш земляк отримав премію: 700 карбованців, 16 кг борошна, 46 кг солі, 2 кг мила, 5 кг цукру, 18 метрів матерії, 16 л гасу, 1 кг пороху і двох двадцятикілограмаових баранів. Тоді це був чималий статок! (Навіть коли врахувати, що гроші, певно, забрали «на облігації»).
А більш детально про історії полювання на вовків у Щорському районі читачам «Променя» розповів голова райради УТМР М.О.Мураха.
- Після війни, коли райраду УТМР очолював В.К.Науменко, головними знаряддями мисливців були «ноги і рушниці». Як наслідок – вполювати вовка вдавалося далеко не завжди. Минуло років десять, перш ніж доступнішим став транспорт, а мисливська практика значно вдосконалилася. Важливим фактором стало те, що до Новоборовицького лісництва централізовано завезли рулони прапорців для вовчого полювання, а Л.С.Рудик передав їх спеціалізованій бригаді райради УТМР. У 1956 році вже утворився доволі закритий колектив з десятка «вовчатників», потрапити до складу якого міг далеко не кожен мисливець. Це дійсно були спеціалісти: влучні стрільці, вправні слідопити й фахівці організованого полювання. На чолі став керівник автошколи П.В.Янченко. У бригаді зібралися люди найрізноманітніших професій – слюсар депо Б.В.Зайончковський (у нього вдома зберігалися прапорці: дві котушки по 1200 метрів і одна – на 1500), слідчий прокуратури М.І.Куриленко. Дивовижними якостями володів М.І.Корінь, який міг навіть у траві вгледіти сліди вовка, а Є.Х.Шмаровоз, попри похилий вік (народився ще «за царя» у 1912 році) майже завжди ходив у загон. У 70-ті роки склад бригади дещо оновився, коли прийшли молоді мисливці М.Ф.Лисенко, В.Б.Зайончковський, В.П.Анікієнко, П.Ю.Пресняков.
На відстріл вовків протягом холодної пори року (коли лежав сніг) видавався окремий дозвіл лісгоспом, документ цей погоджувався в райвиконкомі. Зазвичай приводом для виїзду на вовче полювання була інформація від людей, що десь виявлено сліди хижаків. Домовлялися на якомусь підприємстві про машину – і рушали в дорогу. Благо, з бензином тоді проблем не було. Досліджуючи слід, визначали, куди саме міг піти звір. (Тут у нагоді ставало добре знання місцевості мисливцями). Потім надходила черга доволі простого методу: автомобілем об`їжджався, скажімо, квартал лісу, до якого вів ланцюжок слідів. І якщо вихідного сліду не було – значить вовк там, можливо – саме перебуває на лежні. Оперативно з двох паралельних боків квартал обводився мотузками з червоними прапорцям, з третього боку виставлялися номери стрільців. Й лише по тому туди заходив загонич. Він йшов не поспішаючи, інколи розмовляв сам з собою. Цього виявлялося досить, аби зрушити вовка з місця й змусити його тікати. Там, де була суцільна лінія прапорців, звір у більшості випадків завертав. (Припускають, що вовк боїться невластивих для лісу предметів, від яких йде запах людини), І, як не крути, виходив на стільців. А там вже – аби рука була твердою і око не схибило…
Що показово – на таке полювання ніколи не брали собак. За останні кілька десятиріч лише один гончак (Нарцис із Гірська) мав рідкісні якості вовкогона. А зазвичай пси якими б лютими не були, напевно навіть на рівні підсвідомості відчувають: з вовком краще не зв`язуватися.
За результатами обліку тваринного світу Щорсівщини найбільше вовків було в післявоєнну пору. У 70-х-80-х роках – 1-2 сім`ї, тобто 10-12 особин. Зараз в угіддях райради УТМР сіроманців практично нема. Час від часу на нашу територію заходять мігруючі хижаки. (Зазвичай – із Росії). Якщо вдатися до арифметики, з 1956 по 1990 рік місцева бригада «вовчатників» записала на свій рахунок близько 120 впольованих звірів.
У 70-ті-80-ті роки за кожну вовчу шкуру з заготконторі платили 14 карбованців і ще сотню видавали в якості премії. (Шкура вовченяти цінувалася вдвічі дешевше). З такого хутра тоді шили одяг та взуття для авіаторів, що працювали на півночі СРСР. Також з давніх давен існувала хороша традиція: голова колгоспу, на території якого вполювали вовка, дарував мисливцям барана. Цього правила беззастережно дотримувалися А.П.Іллєнко з Тур`ї та В.М.Спускан з Єліного. (У новітні часи преміювали влучних стрільців А.П.Ігнатнко та В.Г.Кузьменко.) Нині ж оті вовчі шкури майже нікому не потрібні. Щоправда, варто зауважити: у минулому головним стимулом для участі у полюванні на вовків був не матеріальний зиск. (Кому хотілося грошей – той ходив на лисицю, бо за «руду» давали більше двохсот карбованців, а клопоту з нею було набагато менше.) Передовсім йшлося про міркування престижу, азарт і щось таке споконвічне, те, що ховається глибоко в людському серці ще з прадавніх часів. Зазвичай більшість людей цього не відчуває, але будь-кому достатньо хоча б раз почути вночі вовче виття – і генетична пам`ять про все швидко нагадає.
У межах нашого району найбільш «вовчими» місцями вважалися урочища Киї (південніше Безуглівки), Мох, Гальський мох, Щучки (під Млинком), Містки. Але найбільше хижаків приваблює місцевість під назвою Гори у Єлінському лісі. Чомусь саме там полюбляють жити косулі, а де ці тварини – там і сіроманці. (Вони, як відомо, далеко від здобичі не тримаються.) Загалом протягом 35 років у Горах вдалося вполювати понад тридцять вовків. Нерідко стріляли їх під Займищем (у 90-х роках член президії райради УТМР В.Г.Желій під час полювання на зайця саме там добув хижака), або в урочищі В`юнище. За увесь час діяльності бригади з відстрілу вовків найуспішнішими стрільцями були П.В.Янченко, Б.В.Зайончковський та М.І.Куриленко. На їхньому рахунку – по 13 добутих звірів. Чомусь нікому так і не вдалося переступити через це фатальне число. А декільком мисливцям пощастило вполювати майже по десятку вовків.
Стосовно нашого часу, то напевно найбільш вдалим можна назвати 2003-й рік, коли протягом доволі короткого періоду колектив мисливців добув у Єлінському лісі 11 трофеїв.
- А яким був перший впольований Вами вовк?
- Це була вовчиця. На початку квітня 1975 року серед білого дня наша бригада обвела прапорцями в лісовому квадраті неподалік урочища Парня вовчу сім`ю. Почувши загоничів, вовки спочатку спробували знайти вихід з оточення, але їм це не вдалося. Тоді розділилися й пішли в різні боки. Вовк величезним стрибком – метрів вісім у довжину – промайнув над мотузкою з прапорцями і втік. Його лише краєм ока помітив один із мисливців. А ось вовчиця потрапила в поле зору, коли повільно повзла до прапорців, однак десь метри за три до лінії не витримала, злякалася, завернула назад і рушила в ялинник. Через кілька хвилин хижачка вийшла звідти просто на мій номер і я її добув двома пострілами з невеликої відстані – якихось п`ять метрів. Тоді старші колеги з бригади резюмували цю подію коротко: «Молодим щастить».
- Де вдалося застрелити найбільшого вовка?
- Стояла зима 1982 року. У лісі під Старою Руднею одного дня бригада вполювала трьох вовків. За напрямком руху можна було припустити, що прийшли вони з сусіднього – Городнянського району. Але через кілька діб надійшла звістка: там виявлено новий вовчий слід. Ми виїхали зранку й за пару годин знайшли на снігу відбитки вовчих лап, визначивши, в якому кварталі перебуває хижак. (Було це неподалік Галового болота.) Обвели територію прапорцями, а Є.Х.Шмаровоз рушив у загон. Минуло трохи часу, як на дорогу, метрів за сто від мене, з хащів вистрибнув вовк і побіг у мій бік. Я підпустив його на 20 метрів й зустрів двома пострілами. (Патрони були споряджені картечем 9 мм.) Звір упав на землю… Коли вантажили його до машини, то відчули всю вагу цього трофея – він «затягнув» кілограмів на вісімдесят. Навіть найстарші мисливці з нашої бригади такого величезного сіроманця раніше ніколи не бачили.
- А що було потім?
- Як що? Поїхали в магазин. Це ж традиція. Зрештою, часу було – лише після опівдня…
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Р.S. З початкового складу «вовчої бригади» нині в живих не залишилося нікого – давно померли П.В.Янченко, Б.В.Зайончковський, М.І.Корінь, М.І.Куриленко, Є.Х.Шмаровоз, В.П.Сенкевич. Немає вже і єгеря обходу №2 Д.М.Апецька з Кучинівки та М.Ф.Лисенка. Але оповіді про їхню вправність на полюванні ще й досі слугують дороговказом для поколінь молодих мисливців.
Біологія вовка
Ці хижаки моногамні, вовк залишається з вовчицею і після народження потомства. Вовче лігво – це невелика нора, інколи під виворотнем дерева. Вовченята з`являються на світ у період з квітня по початок травня. Вовчиця живе там з ними близько місяця. Мисливцям доводилося знаходити лігвища в урочищі Гори, у 1 кварталі Єлінського лісництва. У 70-х роках М.І.Корінь, перебуваючи на Корченському болоті (це під Лютівкою), знайшов виводок вовченят у доволі несподіваному місці – на великій купині. Слід зауважити, що вовчиця ніколи не захищає своє потомство від людей. Вона може знаходитися неподалік, бачити, як мисливці забирають виводок, але ніколи не нападає на них. Інстинкт самозбереження в неї сильніший за інстинкт материнства. Та й взагалі – за останні 60 років у районі не було жодного випадку агресії вовка стосовно людини. А ось телят або баранів сіроманці різали: це ставалося неодноразово.
Сіроманці завжди були невід`ємною складовою місцевої екосистеми. Щоправда, людей подібне сусідство ніколи не радувало. Відповідно, вовк завжди був об`єктом полювання. За сивої давнини хижака добували пастками, рушницею – із засідки, загоном – коли за допомогою собак – гончаків змушували вийти з лісу в поле, де цькували сворами хортів. Зрештою, сіра шкура вже сама по собі завжди вважалася завидним трофеєм. Причому – не в матеріальному плані… У новітню епоху, скажімо – післявоєнної доби, за добування вовків держава навіть почала преміювати мисливців. Показовий приклад – подія, яка сталася в Щорсі наприкінці березня 1946 року. Одного вечора мешканець провулка Криничного І.С.Михайленко помітив, що за якихось 150 метрів від залізничного переїзду, у вільшанику, двоє вовків шматують викинуте кимось дохле теля. Хижаки пішли, не закінчивши своєї трапези, тому можна було припустити: незабаром вони повернуться. Наступного вечора І.С.Михайленко вже чекав непроханих гостей з рушницею в руках, роздивляючись місце привади через віконце сараю. Довго сидіти не довелося – вовки прийшли на вечерю ніби за розкладом. Саме тоді в ліску пролунали два постріли, якими мисливець і вклав на повал обох хижаків. Потім наш земляк отримав премію: 700 карбованців, 16 кг борошна, 46 кг солі, 2 кг мила, 5 кг цукру, 18 метрів матерії, 16 л гасу, 1 кг пороху і двох двадцятикілограмаових баранів. Тоді це був чималий статок! (Навіть коли врахувати, що гроші, певно, забрали «на облігації»).
А більш детально про історії полювання на вовків у Щорському районі читачам «Променя» розповів голова райради УТМР М.О.Мураха.
- Після війни, коли райраду УТМР очолював В.К.Науменко, головними знаряддями мисливців були «ноги і рушниці». Як наслідок – вполювати вовка вдавалося далеко не завжди. Минуло років десять, перш ніж доступнішим став транспорт, а мисливська практика значно вдосконалилася. Важливим фактором стало те, що до Новоборовицького лісництва централізовано завезли рулони прапорців для вовчого полювання, а Л.С.Рудик передав їх спеціалізованій бригаді райради УТМР. У 1956 році вже утворився доволі закритий колектив з десятка «вовчатників», потрапити до складу якого міг далеко не кожен мисливець. Це дійсно були спеціалісти: влучні стрільці, вправні слідопити й фахівці організованого полювання. На чолі став керівник автошколи П.В.Янченко. У бригаді зібралися люди найрізноманітніших професій – слюсар депо Б.В.Зайончковський (у нього вдома зберігалися прапорці: дві котушки по 1200 метрів і одна – на 1500), слідчий прокуратури М.І.Куриленко. Дивовижними якостями володів М.І.Корінь, який міг навіть у траві вгледіти сліди вовка, а Є.Х.Шмаровоз, попри похилий вік (народився ще «за царя» у 1912 році) майже завжди ходив у загон. У 70-ті роки склад бригади дещо оновився, коли прийшли молоді мисливці М.Ф.Лисенко, В.Б.Зайончковський, В.П.Анікієнко, П.Ю.Пресняков.
На відстріл вовків протягом холодної пори року (коли лежав сніг) видавався окремий дозвіл лісгоспом, документ цей погоджувався в райвиконкомі. Зазвичай приводом для виїзду на вовче полювання була інформація від людей, що десь виявлено сліди хижаків. Домовлялися на якомусь підприємстві про машину – і рушали в дорогу. Благо, з бензином тоді проблем не було. Досліджуючи слід, визначали, куди саме міг піти звір. (Тут у нагоді ставало добре знання місцевості мисливцями). Потім надходила черга доволі простого методу: автомобілем об`їжджався, скажімо, квартал лісу, до якого вів ланцюжок слідів. І якщо вихідного сліду не було – значить вовк там, можливо – саме перебуває на лежні. Оперативно з двох паралельних боків квартал обводився мотузками з червоними прапорцям, з третього боку виставлялися номери стрільців. Й лише по тому туди заходив загонич. Він йшов не поспішаючи, інколи розмовляв сам з собою. Цього виявлялося досить, аби зрушити вовка з місця й змусити його тікати. Там, де була суцільна лінія прапорців, звір у більшості випадків завертав. (Припускають, що вовк боїться невластивих для лісу предметів, від яких йде запах людини), І, як не крути, виходив на стільців. А там вже – аби рука була твердою і око не схибило…
Що показово – на таке полювання ніколи не брали собак. За останні кілька десятиріч лише один гончак (Нарцис із Гірська) мав рідкісні якості вовкогона. А зазвичай пси якими б лютими не були, напевно навіть на рівні підсвідомості відчувають: з вовком краще не зв`язуватися.
За результатами обліку тваринного світу Щорсівщини найбільше вовків було в післявоєнну пору. У 70-х-80-х роках – 1-2 сім`ї, тобто 10-12 особин. Зараз в угіддях райради УТМР сіроманців практично нема. Час від часу на нашу територію заходять мігруючі хижаки. (Зазвичай – із Росії). Якщо вдатися до арифметики, з 1956 по 1990 рік місцева бригада «вовчатників» записала на свій рахунок близько 120 впольованих звірів.
У 70-ті-80-ті роки за кожну вовчу шкуру з заготконторі платили 14 карбованців і ще сотню видавали в якості премії. (Шкура вовченяти цінувалася вдвічі дешевше). З такого хутра тоді шили одяг та взуття для авіаторів, що працювали на півночі СРСР. Також з давніх давен існувала хороша традиція: голова колгоспу, на території якого вполювали вовка, дарував мисливцям барана. Цього правила беззастережно дотримувалися А.П.Іллєнко з Тур`ї та В.М.Спускан з Єліного. (У новітні часи преміювали влучних стрільців А.П.Ігнатнко та В.Г.Кузьменко.) Нині ж оті вовчі шкури майже нікому не потрібні. Щоправда, варто зауважити: у минулому головним стимулом для участі у полюванні на вовків був не матеріальний зиск. (Кому хотілося грошей – той ходив на лисицю, бо за «руду» давали більше двохсот карбованців, а клопоту з нею було набагато менше.) Передовсім йшлося про міркування престижу, азарт і щось таке споконвічне, те, що ховається глибоко в людському серці ще з прадавніх часів. Зазвичай більшість людей цього не відчуває, але будь-кому достатньо хоча б раз почути вночі вовче виття – і генетична пам`ять про все швидко нагадає.
У межах нашого району найбільш «вовчими» місцями вважалися урочища Киї (південніше Безуглівки), Мох, Гальський мох, Щучки (під Млинком), Містки. Але найбільше хижаків приваблює місцевість під назвою Гори у Єлінському лісі. Чомусь саме там полюбляють жити косулі, а де ці тварини – там і сіроманці. (Вони, як відомо, далеко від здобичі не тримаються.) Загалом протягом 35 років у Горах вдалося вполювати понад тридцять вовків. Нерідко стріляли їх під Займищем (у 90-х роках член президії райради УТМР В.Г.Желій під час полювання на зайця саме там добув хижака), або в урочищі В`юнище. За увесь час діяльності бригади з відстрілу вовків найуспішнішими стрільцями були П.В.Янченко, Б.В.Зайончковський та М.І.Куриленко. На їхньому рахунку – по 13 добутих звірів. Чомусь нікому так і не вдалося переступити через це фатальне число. А декільком мисливцям пощастило вполювати майже по десятку вовків.
Стосовно нашого часу, то напевно найбільш вдалим можна назвати 2003-й рік, коли протягом доволі короткого періоду колектив мисливців добув у Єлінському лісі 11 трофеїв.
- А яким був перший впольований Вами вовк?
- Це була вовчиця. На початку квітня 1975 року серед білого дня наша бригада обвела прапорцями в лісовому квадраті неподалік урочища Парня вовчу сім`ю. Почувши загоничів, вовки спочатку спробували знайти вихід з оточення, але їм це не вдалося. Тоді розділилися й пішли в різні боки. Вовк величезним стрибком – метрів вісім у довжину – промайнув над мотузкою з прапорцями і втік. Його лише краєм ока помітив один із мисливців. А ось вовчиця потрапила в поле зору, коли повільно повзла до прапорців, однак десь метри за три до лінії не витримала, злякалася, завернула назад і рушила в ялинник. Через кілька хвилин хижачка вийшла звідти просто на мій номер і я її добув двома пострілами з невеликої відстані – якихось п`ять метрів. Тоді старші колеги з бригади резюмували цю подію коротко: «Молодим щастить».
- Де вдалося застрелити найбільшого вовка?
- Стояла зима 1982 року. У лісі під Старою Руднею одного дня бригада вполювала трьох вовків. За напрямком руху можна було припустити, що прийшли вони з сусіднього – Городнянського району. Але через кілька діб надійшла звістка: там виявлено новий вовчий слід. Ми виїхали зранку й за пару годин знайшли на снігу відбитки вовчих лап, визначивши, в якому кварталі перебуває хижак. (Було це неподалік Галового болота.) Обвели територію прапорцями, а Є.Х.Шмаровоз рушив у загон. Минуло трохи часу, як на дорогу, метрів за сто від мене, з хащів вистрибнув вовк і побіг у мій бік. Я підпустив його на 20 метрів й зустрів двома пострілами. (Патрони були споряджені картечем 9 мм.) Звір упав на землю… Коли вантажили його до машини, то відчули всю вагу цього трофея – він «затягнув» кілограмів на вісімдесят. Навіть найстарші мисливці з нашої бригади такого величезного сіроманця раніше ніколи не бачили.
- А що було потім?
- Як що? Поїхали в магазин. Це ж традиція. Зрештою, часу було – лише після опівдня…
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Р.S. З початкового складу «вовчої бригади» нині в живих не залишилося нікого – давно померли П.В.Янченко, Б.В.Зайончковський, М.І.Корінь, М.І.Куриленко, Є.Х.Шмаровоз, В.П.Сенкевич. Немає вже і єгеря обходу №2 Д.М.Апецька з Кучинівки та М.Ф.Лисенка. Але оповіді про їхню вправність на полюванні ще й досі слугують дороговказом для поколінь молодих мисливців.
Біологія вовка
Ці хижаки моногамні, вовк залишається з вовчицею і після народження потомства. Вовче лігво – це невелика нора, інколи під виворотнем дерева. Вовченята з`являються на світ у період з квітня по початок травня. Вовчиця живе там з ними близько місяця. Мисливцям доводилося знаходити лігвища в урочищі Гори, у 1 кварталі Єлінського лісництва. У 70-х роках М.І.Корінь, перебуваючи на Корченському болоті (це під Лютівкою), знайшов виводок вовченят у доволі несподіваному місці – на великій купині. Слід зауважити, що вовчиця ніколи не захищає своє потомство від людей. Вона може знаходитися неподалік, бачити, як мисливці забирають виводок, але ніколи не нападає на них. Інстинкт самозбереження в неї сильніший за інстинкт материнства. Та й взагалі – за останні 60 років у районі не було жодного випадку агресії вовка стосовно людини. А ось телят або баранів сіроманці різали: це ставалося неодноразово.
Комментариев нет:
Отправить комментарий