На колорадського жука податок

Ця минулорічна історія згадалась на останньому ювілеї, куди мене запросили. Коли випили чарку під холодець, а потім ще – і під ковбасу, і під вареники, гості Миколи Трохимовича заспівали: «Цвіте те-е-рен».
Терен «цвів» недовго, бо більшість знала пісню не далі першого куплету. (Недарма в моїй «Спадщині», щоб не забути слова, репетиції проводять двічі на тиждень).
Тому ентузіазм згас на словах: «Хто з любов’ю не знає-є-ться, той горя не знає-є-є». Щоб горя не знати, налили ще по чарці. Випивши, дід Коля відкашлявся і почав згадувати:
Коли я був ще малим, мій прадід співав отакої:
«Ой, вип’ємо, родино,
Щоб нам жито родило,
І житечко, й овес –
І зібрався рід увесь».
Усі дружно підхопили прадідову пісню, потім наштиркнули виделками по варенику і так само дружно дзеленькнули чарками:

- Дай Боже, щоб вродило – і жито, й пшениця, й усяка пашниця!
- Вони-то вродять, як засуха не спалить, - постукав дід Микола по столу з тирсоплити. – А ось як бути з картоплею? Колорад, підлюка, зовсім замучив.
- І не кажіть, Трохимовичу, - закивали головами гості. – Що за напасть така? І ніщо його, клятого жука, не бере. Хоч з ложечки кожного напувай отрутою – йому байдуже. Знай вибрикує на бадиллі та обгризає листя. Уминає, як з голодного краю. Хоча Америка, звідки вони у нас з’явилися, кажуть, багата. Та судячи з ненажерливості жуків, цього не скажеш. Якби їм там харчів було навалом, сюди б і не сунулися.
Потім думки розділилися. Одні лаяли академіків, що не можуть винайти ефективної отрути, інші – захищали їх. Мовляв, як вони винайдуть, коли фінансування ніяке.
- Кажуть, у баби Мотрі самогонка сильнодіюча. Дихнеш після неї на жука перегаром, і він готовий. Правда, після цього картопля стає, як копчена і на цьому місці три роки поспіль нічого не росте. Навіть пирій. Хай би академіки в неї повчилися.
- Не треба. Хай живуть.
- Хто – жуки чи академіки? – п’яно захихотів хтось.
- Та годі вам, - втрутився в розмову дід Микола. - Заявляю авторитетно, що колорадів у цьому році в Україні не буде.
Гості аж чарки недопиті на стіл поставили.
- Як так?
- А так: онук з Києва написали.
Онук діда Миколи був велике цабе. Служив у державних структурах. Навіть пенсію діду оформив як держслужбовцю, хоча той усе життя просторожував у сільраді.
- І що ж Андрій Олександрович пишуть? – вирвалось у когось з нетерплячки.
- Що пишуть, що пишуть, - повторив дід Микола. – Пишуть, погані справи з бюджетом. Доводиться податки нові вводити.
- Обклали, як вовка помідорами, - вставив хтось із гостей і свої «п’ять копійок».
А до чого тут жуки? – прозрів Михайло Минович. – Вони що, з бюджету харчуються?
Усі дружно зареготали.
- Темні ви люди, - похитав головою дід Микола. – Онук написали: податок на колорадських жуків – дуже прибуткова стаття для бюджету. Вистачить грошей і вчителям, і лікарям, і на армію. Бо у нас же тих жуків, як собак нерізаних.
При таких словах хто вареника надкусив, так і проковтнув, не прожовуючи.
- Не може бути!
- У нас усе може бути!
- А з якого числа цей податок введуть? Усі раптом заметушились за столом.
- А ось цього Андрій Олександрович не писали, - розвів руками дід Микола. – Мабуть, державна таємниця.
Через кілька хвилин за столом уже нікого не було.
Кінець жукам! – тільки й сказала баба Валя, зачиняючи за останнім гостем рипучу хвіртку.
Георгій ЛЕПНЮК