Усі ми по-різному сприймаємо удари долі: один мобілізується і бореться, інший чекає на допомогу, а хтось пасивно пливе за течією. Усі ми любимо повчати й давати поради. Мовляв, я б у цій ситуації придумав, як зарадити собі. Втім, як відомо, добре там, де нас нема…
Дім №121 по вулиці Попудренка й домом можна назвати з натяжкою. Стоїть така собі хата. Давно не ремонтована, з не частим парканом, що похилився, а ворота не затуляють від стороннього ока маленький чисто виметений двір. Заходимо до веранди, в якій дах давно не захищає господарів від дощу: зі стелі в багатьох місцях не капає – тече вода. У прибраних кімнатах ніякими занавісками не замаскуєш злиденної обстановки. А ще в хаті дуже холодно. Господарі намагаються утримати дорогоцінне тепло, запнувши двері старими ковдрами.
Господині дуже люблять свою оселею. Старенька груба розділяє їх ліжка, взимку біля неї рятуються від морозів, підкидаючи у вогонь сирі обрізки. Дякувати братам Веселим та сусідам, які поклопоталися про Надію Петрівну та її доньку Любу, дрова є. Двічі за зиму Сергій Дмитрович давав команду завезти з пилорами обрізки. Добра душа Г.І.Черненко разом із іншими сусідами опікується непристосованими й беззахисними жінками. Надія Петрівна понад два десятиліття парцювала на меблевій фабриці, аж поки не потрапила під скорочення. Втім, свого часу багато майстрів залишилося без роботи. А на руках – троє дітей. Із чоловіком прожили недовго. На згадку про не вельми щасливий шлюб у неї залишилися діти, яких треба було піднімати. Вірі 24 роки й вона з чоловіком зараз живе й працює в Києві (свого часу в Борзні вивчилася на бджоляра). Юра навчається в Сумах на агронома, отримує стипендію, а влітку їздить на заробітки. Знає, що мамі допомогти йому нічим. Любі нині 23 роки. Вона навчалася у Красно-Хутірській школі-інтернаті, що в Новгород-Сіверському районі. Дівчина інвалід з дитинства, хоча якось з мамою пропустили встановлений термін підтвердження інвалідності, а відтак втратила цей статус. А з ним і можливість отримувати пенсію. Попри недитячий вік, Люба на вигляд – чотирнадцятирічний підліток: маленька, худенька, з дрібними рисами обличчя, оченята допитливо й довірливо дивляться на світ. Радіє будь-якій увазі до себе й неймовірно любить свою матусю.
Н.П.Ілляшенко з донькою залишилися без засобів до існування. Про своє бідування вони не звикли розповідати, не скаржаться на життя. Просто обходяться тим, що є. Надія Петрівна перебивається випадковими заробітками: зараз доглядає за лежачим хворим. Має за це 50 гривень на тиждень. Улітку збирає на продаж ягоди й гриби. Бачачи бепросвітню бідність цієї сім`ї, сусіди діляться, чим можуть. Хто картоплі принесе, хто – консервації.
Саме Г.І.Черненко, ба-чачи, яка скромна й непробивна її сусідка, повела її з донькою до поліклінічного відділення райлікарні. Лікарі І.В.Якубовська та М.В.Ку-ценко пройнялися проблемами цієї сім`ї. Взялися по можливості допомогти.
Саме людська доброта допомагає виживати Надії Петрівні з Любою в їх складній житейській ситуації. Милосердя, здатність співпереживати – ще не втрачені нашим народом риси. Тому такі знедолені люди серед людей вірять і сподіваються, намагаються по можливості протистояти обставинам. І не озлоблюються.
Валентина
ВОЛОКУШИНА,
Фото автора
Від редакції: віримо в вашу доброту й ми. Очевидно, що ці люди потребують всілякої допомоги. Сподіваємося, шановний читачу, на Ваше милосердя і бажання полегшити життя сім`ї Н.П.Ілляшенко.
Дім №121 по вулиці Попудренка й домом можна назвати з натяжкою. Стоїть така собі хата. Давно не ремонтована, з не частим парканом, що похилився, а ворота не затуляють від стороннього ока маленький чисто виметений двір. Заходимо до веранди, в якій дах давно не захищає господарів від дощу: зі стелі в багатьох місцях не капає – тече вода. У прибраних кімнатах ніякими занавісками не замаскуєш злиденної обстановки. А ще в хаті дуже холодно. Господарі намагаються утримати дорогоцінне тепло, запнувши двері старими ковдрами.
Господині дуже люблять свою оселею. Старенька груба розділяє їх ліжка, взимку біля неї рятуються від морозів, підкидаючи у вогонь сирі обрізки. Дякувати братам Веселим та сусідам, які поклопоталися про Надію Петрівну та її доньку Любу, дрова є. Двічі за зиму Сергій Дмитрович давав команду завезти з пилорами обрізки. Добра душа Г.І.Черненко разом із іншими сусідами опікується непристосованими й беззахисними жінками. Надія Петрівна понад два десятиліття парцювала на меблевій фабриці, аж поки не потрапила під скорочення. Втім, свого часу багато майстрів залишилося без роботи. А на руках – троє дітей. Із чоловіком прожили недовго. На згадку про не вельми щасливий шлюб у неї залишилися діти, яких треба було піднімати. Вірі 24 роки й вона з чоловіком зараз живе й працює в Києві (свого часу в Борзні вивчилася на бджоляра). Юра навчається в Сумах на агронома, отримує стипендію, а влітку їздить на заробітки. Знає, що мамі допомогти йому нічим. Любі нині 23 роки. Вона навчалася у Красно-Хутірській школі-інтернаті, що в Новгород-Сіверському районі. Дівчина інвалід з дитинства, хоча якось з мамою пропустили встановлений термін підтвердження інвалідності, а відтак втратила цей статус. А з ним і можливість отримувати пенсію. Попри недитячий вік, Люба на вигляд – чотирнадцятирічний підліток: маленька, худенька, з дрібними рисами обличчя, оченята допитливо й довірливо дивляться на світ. Радіє будь-якій увазі до себе й неймовірно любить свою матусю.
Н.П.Ілляшенко з донькою залишилися без засобів до існування. Про своє бідування вони не звикли розповідати, не скаржаться на життя. Просто обходяться тим, що є. Надія Петрівна перебивається випадковими заробітками: зараз доглядає за лежачим хворим. Має за це 50 гривень на тиждень. Улітку збирає на продаж ягоди й гриби. Бачачи бепросвітню бідність цієї сім`ї, сусіди діляться, чим можуть. Хто картоплі принесе, хто – консервації.
Саме Г.І.Черненко, ба-чачи, яка скромна й непробивна її сусідка, повела її з донькою до поліклінічного відділення райлікарні. Лікарі І.В.Якубовська та М.В.Ку-ценко пройнялися проблемами цієї сім`ї. Взялися по можливості допомогти.
Саме людська доброта допомагає виживати Надії Петрівні з Любою в їх складній житейській ситуації. Милосердя, здатність співпереживати – ще не втрачені нашим народом риси. Тому такі знедолені люди серед людей вірять і сподіваються, намагаються по можливості протистояти обставинам. І не озлоблюються.
Валентина
ВОЛОКУШИНА,
Фото автора
Від редакції: віримо в вашу доброту й ми. Очевидно, що ці люди потребують всілякої допомоги. Сподіваємося, шановний читачу, на Ваше милосердя і бажання полегшити життя сім`ї Н.П.Ілляшенко.
Комментариев нет:
Отправить комментарий