Чоловік і досі подумки радиться з нею, носить на її могилу квіти і складає про неї вірші. Прості і задушевні. На титульній сторінці його поетичного зошита – слова Л. Толстого «Уміти любити – це означає: уміти все».
- Саме любов не дала мені після її смерті впасти духом. Я знав: вона б сердилась, якби я опустив руки, - каже чоловік.
Щоб відігнати важкі думки, шукав собі заняття. Це було нескладно, бо з самого свого сирітського дитинства, вмів усяку роботу. Спочатку хазяйнував в обійсті, начисто виполював город, лагодив усе підряд, аби тільки не сидіти без діла. Сусідка вгледіла, принесла і свій продірявлений чавун:
- Не залатаєш, Степановичу?
Як відмовити? За нею й інші почали приходити. У когось годинник зупинився, у когось чоботи розклеїлися чи сапа затупилася. Крім ремонту, просили зробити ще й щось для господарства.
- Найчастіше – дерев’яні граблі, - розказує Федір Романенко. – У сінокіс вони часто ламаються.
Знаючи, що будуть звертатися і цього літа, він заздалегідь заготовив держаки для грабель та «зуби». Нагнув ручок для дерев’яних кіс – їх замовляють чоловіки, що траву чи збіжжя косять вручну. Наробив маленьких дек (спасибі сину: привіз із Росії «харчового заліза») – дівчата беруть їх для випікання тортів.
- І мені – заняття, і людям добре, - розказує. - За це несуть мені і молочне, і печене. А рибу сам ловлю. Кожної весни дістаю човна і кажу собі: ну, це вже, мабуть, востаннє. І літа не ті (зозуля накувала 82), і здоров’я. А виїду на Снов - молодшаю. Кожен поворот тут знаю з дитинства, кожну мілину. Люблю ці місця до болю. У навчальній програмі (працював учителем біології у Смячській школі – авт.) теми про природу рідного краю були найулюбленішими. Наші ліси, річка, болота не раз рятували сільчан і від холоду, і від голоду. А мене – ще й від смерті. Якби не мох сфагнум із торф’яного болота, навряд чи вижив би в 41-му.
- Мені тоді було 10 років. Коли на село наступали німці, багато хто з смячан ховався по окопах. Я теж сидів в одному з них разом з сусідками. Тут німці нас і знайшли. Наказали виходити. Я сидів скраю – швидко вискочив, а жінки затримались. Щоб не гаялись, німець витягнув пістолет, відвів руку за спину і, не обертаючись, вистрілив у землю. Саме в те місце, де я стояв. Куля пробила мені cтопу.
Рана гноїлася і не заживала. «Розкинулася» на півноги. Ліків не було. Прикладали сфагнум. І його цілющі властивості допомогли.
… Я змалку знаю, в яких місцях ловиться риба, тому без улову ніколи не повертаюсь. Завжди сушу її - про запас. У юшці риба розіпріває і стає, як свіжа.
Знаю, де найкраща лоза для кошиків. Узимку наплів їх - і великих, для картоплі, і зовсім крихітних – дітям для забави. З одним ходив учора в магазин купувати яйця. Дуже зручно. Жодне дорогою не розбилося.
- Уже до Пасхи готуєтесь? – запитую, помітивши ще й дві коробки, майже заповнені саморобними ножами – і довгими, як для хліба, і меншими. Хто дотримується повір’їв, кладе нового ножа до пасхального кошика , з яким іде до церкви, щоб потім різати ним освячені продукти. Під час бурі з градом цього ножа застромлюють в землю, щоб відігнати небезпеку.
- У нас навряд чи хто так робить. Ножі розбирають, бо вони з хорошого матеріалу.
А до Великодня я особливо готуватись не буду. Поприбираю в хаті, куплю паску в магазині. Свіжину зазвичай привозять син з невісткою зі Щорса.
До церкви ходили з дружиною, як вона була жива. А сам - ні.
Думаю: важливіше святити не паски, а душі. Жити по правді. Пам’ятати, якого роду - племені і кому зобов’язані тим, що живемо, - говорить чоловік і показує ще один зошит. У ньому він пише історію визволення села (в 1943 році) – на основі документів, довідок зі Щорського історичного музею, куди звертався із запитами, газетних публікацій, розповідей очевидців, власних спогадів. – Думаю, до Дня Перемоги закінчу.
- Рідко кому подібне до снаги у 82 роки, - не можу приховати захоплення.
- Я ж уже казав: мені допомагає любов, - посміхається дідусь.
Марія Ісаченко
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий